Мій колишній хлопець ховав мене від своїх друзів, бо вважав, що я «не з його світу».
Я це відчувала ще на початку, але все одно затрималась поруч із ним.
Він був із заможної родини маленького містечка батько його займався великим бізнесом, мати не працювала, жили у великому будинку з виглядом на ріку й їздили на новенькому авто.
А я мешкала з мамою у звичайній панельці на околиці Києва, працювала продавчинею на касі у супермаркеті й допомагала мамі оплачувати комунальні та купувати продукти.
Ми познайомилися, як у сні: я купувала собі каву в маленькій кавярні біля метро перед зміною, а він наполегливо кликав мене на побачення, писав ніжні есмески, дзвонив вечорами, наче ми вже давно знайомі.
Все між нами було красиво, але ніби через пелену.
Він ніколи не водив мене туди, куди ходив зі своїми друзями.
Завжди обирав якісь далекі, тихі місця, де нас навряд чи міг впізнати хтось знайомий.
Якщо ми йшли Подолом і траплялися його знайомі, він миттєво відпускав мою руку й казав: «Ходімо іншою вуличкою».
Я спитала, чому так, а він відповів: «Просто в мене прискіпливі друзі, не хочу зайвих пересудів».
Я ковтнула це пояснення, і далі мовчала.
Перший дзвоник залунав під час вечірки у когось із його компанії.
Він покликав мене, я одягнула свою просту, але гарну синю сукню й нервувала, чи не загублюся серед шикарних людей.
Тільки-но ми зайшли, він злегка поцілував мене, прошепотів: «Побудь поки біля бару, я привітаю декількох знайомих», зник серед натовпу.
Минуло двадцять хвилин, потім сорок.
Я бачила його здалеку він сміявся, обіймав людей, фотографувався зі знайомими.
Мене не представив нікому.
Коли я боязко наблизилась, він став рукою між мною і компанією і сказав: «Почекай краще біля виходу хвилинку».
На вулиці пояснював: «Тут важливі люди, не хочу незручних ситуацій».
У напівсновидінні я подумала: може, так і треба.
З часом його слова почали дряпати сильніше.
Він говорив, що я розмовляю «занадто просто», сміюсь голосно, одягаюсь не так, як треба.
Не хотів виставляти зі мною фото в Instagram, бо «його родина пильна до таких речей».
Додому до себе не кликав.
З його батьками я так і не познайомилась.
Навіть коли я запросила його на день народження моєї мами знаходив причини не приходити: то справи на фірмі, то несправна машина, то хвороба.
Зате на свої заходи він і близько мене не кликав, просто зникав на весь вікенд і не виходив на звязок.
І ось, одного разу я спитала напряму: «Тобі соромно бути зі мною?» Він задумався, а потім обережно сказав: «Це не сором…
просто у нас різні світи.
Ти хороша людина, але мій гурт на іншому рівні.
Я не хочу, щоб мене обговорювали».
Його слова гупнули по мені, як старий трамвай у нічному сні.
Я відповіла: «А ти можеш судити мене?» Він тільки знизав плечима, і все навколо попливло, як у мареві.
А найдивнішим було побачити у нього на сторінці фото з колегою донькою відомого адвоката Києва.
Ресторани зі стравами по 500 гривень за порцію, дорогі вечори, усмішки, відмітки у stories.
З нею він позував, пишався нею.
Про мене ні слова, ні натяку.
Коли спитала, сказав: «Вона просто друг».
Ми посварилися вперше насправді.
Я сказала, що не буду більше секретом.
А він: «Може, краще розійдемося, якщо тобі це не до вподоби».
Так і сталося ми закінчили просто посеред вулиці, яка у сні була схожа на Хрещатик, хоча нічого не світилося.
Я йшла сама крізь пилюку, плакала, а місто гуділо, наче його котить величезний тролейбус.
Тиждень потому він уже був офіційно з тією дівчиною.
А я вставала о восьмій ранку, йшла до магазину, а вечорами випадково бачила його з новою пасією у соцмережах, у нових костюмах, поруч із десертами, про які я знала тільки з реклам.
Він ніколи не вибачився.
Ніколи не визнав, що боляче торкнув мій серцевий лід.
Зараз я розумію: рік мого життя пролетів, ніби я була тією дівчиною, яку не повинно бачити місто.
Тією, що існувала десь у нічних снах, у чужих кулуарних розмовах, за закритими дверима.
Тією, що «не варта» бути разом на жодній спільній світлині.
І таке стирається не одразу, навіть коли прокидаєшся вдома, під запах кави з тієї самої кавярні, ніби на межі сну і дня.
