Та нехай летить сама. Може, там її хтось і підхопить, суворо зітхає свекруха.
Спекотний вечір напередодні відпустки мав би бути сповнений приємного передчуття дальньої дороги й солодкої метушні.
Але в маленькій київській квартирі Романа та Оленки зависла тривожна тиша. У центрі вітальні стояла, як памятник неспокою, Віра Олексіївна міцно стискаючи в руках пульт від телевізора.
Я такого не допущу! Ви що, зовсім розум втратили?! у її голосі, який ще недавно звучав на педрадах гімназії (Віра Олексіївна вчителька в минулому), виблискувала сталь.
На екрані завмер надривний кадр чергового тривожного сюжету: похмурий ведучий на тлі мапи Південно-Східної Азії наліплював червоні стрілки загроз.
Оленка, яка пакувала валізу з дивовижною, майже філософською спокоєм, лише зітхнула.
Вона знала цей сценарій. Роман, з втомленим, але затятим поглядом, спробував вставити слово:
Мамо, та годі вам! Це ж дурниці! Їдемо в перевірений готель, усе по турпакету…
Дурниці?! свекруха грізно махнула рукою, мало не шпурнувши пульт у стіну. Романе, ти коли очі розплющиш? Вона ж тебе у біду втягне! У Таїланді… там кожен другий торговець органами! Тебе, бовдура, за квасом пошлють у провулок не повернешся! З тебе і нирки, і печінку, і все, що можна, дістануть у холодильнику заберуть! А її… вона вказала на Оленку, її продадуть у рабство! У мене ж програма з цього була все на власні очі бачила!
Оленка припинила розкладати речі, спокійно підвела погляд і витримала таку мовчанку, яку Романові було б не під силу.
Віро Олексіївно, говорила вона тихо, але виразно, ви справді вірите, що кожен таєць мафіозі й трохи хірург?
Не насміхайся! Бо факти не спростуєш, усе по телевізору показують! Ото їдуть туди за копійки цікавості, а потім батьки деталі у банках отримують!
Роман втирає обличчя.
Мамо, то контент для пенсіонерів, їм же адреналіну треба, спеціально лякають, щоб більше дивились. Там мільйони туристів…
І тисячі там зникають! парирує Віра Олексіївна. А ти, Оленко, мабуть, вже і квитки купила? Не повернеш?
Купила. Не поверну, просто відповідає Оленка. Ми два роки збирали на цю подорож. Я читала відгуки, переглядала форуми, бронювала тільки через відомого туроператора. В трущоби вночі не підемо, просто погуляємо, погріємось під сонцем на пляжі в Паттайї, скуштуємо том-ям…
Відравлять вас там, Боже зна що вони до своїх супів тицяють, похмуро бурчить свекруха. Романе, сину, благаю, схаменися. Хай летить сама, якщо так уперлась. Нехай відповідає сама за себе. А ти залишишся здоровий та живий. Материнське серце біду відчуває.
Зависла важка пауза. Тоді Оленка сказала те, що мабуть, давно хотіла сказати.
Добре, відповіла вона, зачиняючи валізу з клацанням. Ви маєте рацію, Віро Олексіївно. Ризик благородна справа. Полечу сама.
Оленка! Що ти?! приголомшено мовив Роман.
Ти чув маму. Серце відчуває загрозу. Я не можу відповідати за твої нирки та печінку. І тим більше наражати тебе на ризик бути проданим у рабство. Сидітимеш вдома, питимеш з мамою чай та дивитимешся передачі про всесвітню змову. А я… посміхнулась крижаною посмішкою а я справді полечу в це “пекло”. Одна.
Віра Олексіївна виглядала водночас переможно і спантеличено. Вона свого досягла, але така несподівана впевненість невістки її дезорієнтувала.
І правильно, проговорила вона, уже без минулої завзятості. Сама на це напрохалась.
Роман намагався переконати, але Оленка стояла на своєму. Напередодні польоту вони мовчки лежали спиною до спини.
Може, передумаєш? запитав чоловік.
Ні! коротко відповіла Оленка.
*****
Літак приземляється в Бангкоку, і волога спека накриває Оленку, наче теплий плед. Страху немає. Тільки втома й шалена цікавість.
Перші дні вона крокує жвавими, усміхненими вулицями, милується яскравими храмами, їсть вуличну їжу, якої ніколи не скуштуєш удома.
Ніхто до неї навіть не підходить із хибними намірами ані гаманця не витягають, ані не намагаються викрасти. Продавці на базарах лише ввічливо усміхаються й намагаються сторгувати на 10 бат дрібязку.
Оленка викладає в родинний чат з Романом і Вірою Олексіївною (вона наполягла) фото: усміхнена, з коктейлем в руках, на тлі блакитного моря. Підпис: “Органи на місці. Рабства ще не пропонували. Чекаю з нетерпінням.”
Роман відписує сердечками. Віра Олексіївна читає, мовчить, але не виходить із чату.
Згодом Оленка їде на північ, у Чіангмай. У невеличкому родинному гестхаусі, де господиня, старенька тайка на імя Нюм, вчить її готувати справжній пад-тай, стається несподіване.
Нюм, зламаною англійською, виявляється разюче схожою на Віру Олексіївну. Жінка так само переймається долею доньки, котра поїхала працювати в Сеул.
Вона там одна, там холодно, там всі похмурі, їжа незрозуміла, бідкається Нюм, енергійно помішуючи локшину. По телевізору показують у Кореї радіація й люди непривітні.
Оленка глянула їй в очі й раптом засміялася до сліз.
Нюм дивується, але Оленка жестами, картинками та простими словами розповідає їй про Віру Олексіївну, телевізор, про органи та рабство.
Нюм слухає з широко розкритими очима, а потім і сама починає сміятися. Її сміх дзвінкий, як дзвоник.
Ех, ті мами… вигукує Нюм. Ми всюди однакові! Боїмося невідомого. Телевізор і в Таїланді, і в Україні з однієї казки
Ввечері, під зоряним небом, Оленка телефонує Вірі Олексіївні через відеозвязок.
Свекруха виглядає втомленою й підозрілою.
Ну що там? Жива? без вітання питає вона.
Ціла, всі органи при мені, Віро Олексіївно. Ось, дивіться.
Оленка повертає камеру на веранду виходить Нюм з тацею чаю та фруктів. Усміхається, помітивши суворий обличчя української жінки.
Доброго вечора! радісно вітається Нюм. Ваша невістка справжня господиня! Я за нею пригляну! Ніякого рабства! і обіймає Оленку.
Віра Олексіївна мовчить. Дивиться то на усміхнену тайську жіночку, то на спокійне обличчя невістки.
І… і органи? нарешті запитує вона, уже не так впевнено.
Усе на місці, посміхається Оленка. Ще й апетит зявився. Тут гарно, люди добрі. От Нюм каже її донька в Кореї, а боїться, що там усі злі, бо так по телевізору було
Довга пауза.
Дай їй телефон, раптом просить Віра Олексіївна. Цій… Нюм.
Оленка дає їй телефон. Дві жінки, поділені тисячами кілометрів і різними мовами, розмовляють десь із десять хвилин. Не розуміють слів, але розуміють одне одного. Нюм киває, сміється, а Віра Олексіївна спочатку суворо хмуриться, потім обличчя розмякшується.
Наприкінці розмови вона невміло, але щиро намагається посміхнутись.
Після дзвінка Роман пише Оленці: “Мама щойно вимкнула телевізор. Каже: Все, досить тої паніки. І питає, коли ти повернешся”.
Оленка відповідає не одразу. Кілька хвилин вона дивиться на зірки над Чіангмаєм, а потім робить нове фото: дві жінки вона й Нюм, обійняті, щасливі. У чаті зявляється підпис: “Знайшла союзника. Завтра лечу на параплані. Усе на місці. Обіймаю!”
Дорога додому була легкою. В аеропорту її зустрічав Роман, а трохи осторонь із дивним букетом яскравих айстр стояла Віра Олексіївна.
Обійматися не кинулася, але й сцен не вчинила. Кашлянувши, простягла квіти:
То як жива?
Як бачите. І навіть без нових власників…
Гаразд, буркнула свекруха. Розкажеш, як там… Нюм твоя як?
Дорогою додому Оленка розповідає про храми, про їжу, про добрих людей і кумедні пригоди. Віра Олексіївна слухає, інколи ставлячи питання.
Телевізор вітальні мовчить.
На його чорному екрані відбиваються три фігури: чоловік, що обіймає дружину, й свекруха, яка нарешті вирішила бачити світ не через призму «сенсацій», а через живі очі того, хто побачив «жахи» на власному досвіді й повернувся щасливим.
А ввечері за чаєм Віра Олексіївна тихо, ніби перевіряючи реакцію, каже:
Може, наступного року… якщо захочете… і мене візьмете? Хоча б не в таку глушину
Роман та Оленка перекидаються змовницькими поглядами й радісно посміхаються. Несподівано але приємно бачити, що Віра Олексіївна вже дивиться на все інакше.
Але за кілька днів вона знову з’являється на порозі, червона і схвильована:
Та не поїду я з вами нікуди! А тобі, Оленко, просто пощастило. Дивилась стільки людей із полону витягують. Не хочу туди!
Як знаєте, спокійно знизує плечима Оленка.
Романе, і ти туди не їдь. По Україні добре мандрувати, з важливістю каже Віра Олексіївна.
Син лише посміхається й більше не сперечається. Він знає це вже зовсім інша історія.
