Мені іноді сниться дивний сон: я стою у візерунковому коридорі нашої старої київської квартири, в руках дві маленькі дівчинки: Оксана й Стефанія, три і один рік. Я мама на повний день, це моя свідома любов і вибір, але у цьому сні я знову і знову намагаюся розгадати, чому не можу залишити дочок із бабусями.
Коли народила Оксану, із дитячою вірою чекала, що «наші бабусі допоможуть на початку». Але все здавалось навпаки вони були більше загадкою із минулого, аніж підтримкою. Всі проблеми падали мені до рук, як важкі яблука після грози.
Після Стефаніїної появи й особливо після повернення з пологового, я відчувала повну розгубленість; не знала навіть, з якого боку підходити до дитини. Те, що зараз друге дихання, три роки тому було поглинаючим дрімотною нелогічністю. В інструкцій моїх уявлень, здавалось, були дірки, і ніхто не встромлявся заповнювати ті лакуни.
Я вірила, що старші жінки, материнський досвід, знання віків все це живе у бабусях. Насправді ж у кожної з них власна ріка поради і всі вони перетікали повз мої береги.
Зараз я у сні спробую, як у дитинстві, змінити все своєю волею:
Одна бабуся, Ганна моя свекруха, схожа на гуцульську віщунку, запрошує над водою слухати молитви й дає Стефанії «освячену» питну. Я вже бачу, як купую фільтр через пів року, а поки купую сіре господарське мило тільки ним мили дітей у селі. На всі дитячі хвороби у неї є прислівя: якщо маля кричить до «знахарки» у сусіднє село. Носить макогін, шепоче замовляння, радить «рицювати» висипання тим самим милом.
Друга бабуся мама моя, Любов, поглядає крізь мене, коли чую уявний дитячий плач:
То пусте, мине само. Температура? Дасться пігулкою.
Вона зявляється «погуляти» з онуками рівно о 13:00 кожної суботи, але до кінотеатру їй встигнути на 16-ту так мусить бути. Любить казати, що я «марную гривні» на забагато іграшок. Солодке й солоне для немовля там, де воно попросить їй байдуже. Хоч я й люблю маму, але іноді не можу зрозуміти, хто з нас виховував іншу.
У дивних відблисках сну я згадую, як мене й брата часто залишали у бабусі в селі під Черніговом. Паста, топлений борщ та холодна підлога. Бронхіт «розсмокчеться», жар і кашель проходять без сиропу. Моя фермерська печінка досі сумує за опікою, якої не було.
Навіть крізь збільшене скло марева відчуваю бабусі мої золоті, поважаю їх і вдячна, але в житті, як і у сні, не можу залишити дітей з ними надовго. Лише під моїм оком тоді спокій. Я не параноїк я мама, яка прокидається і стискає доньок, щоби переконатись, що цей сон уже минув.
