Ти ж одна, віддай хату сестрі, їй зараз важче, сказала мені мама. Тобі легше, а в Оленки троє дітей, мусиш розуміти.
Чого ти така сумна?
Оленка сіла поруч зі мною на дивані, тримаючи чашку з компотом. Біля столу гомоніли її діти, її чоловік щось весело розповідав тещі, розмахуючи виделкою з шматком торта.
Все гаразд, я відвела очі. Просто дуже втомилась. На роботі був жахливий день.
Вона усміхнулася, відкинула пасмо волосся.
Уже кілька днів хочу з тобою поговорити. Про батькову хату.
Слухаю.
Вона нахилилася ближче, трошки знизила голос.
Ми думали… Нащо вам із чоловіком та хата? У вас і так квартира, ви двоє. А нас пятеро у чужій двокімнатній. А як би ми туди переїхали і повітря свіже, і двір, і всім місця вистачить.
Я мовчала, гляділа, як племінниця задуває свічки на торті. Шість років старша з трьох.
Ну, серйозно, продовжила вона. Для вас ця хата лиш зайві клопоти. Дах протікає, паркан кривий, ремонту не видно краю.
А як ви ремонти робитимете? майнула думка, але я промовчала.
Мама теж каже, що так правильно, додала сестра. Ми ж не дарма, просто відмовся від своєї частки. Потім усе порішаємо.
Я кивнула, хоча всередині щось закололо.
Дорогою додому чоловік мовчки вів авто.
Що сталося?
Хочуть, щоб я відмовилась від своєї частки хати.
Так просто? Віддати?
Так. Кажуть, їм більше треба. А ми й так усе маємо.
Маємо? криво усміхнувся. Нашу однокімнатну іпотечну?
Наступного дня мама зателефонувала.
Подумала?
Тут і думати нема що. Половина хати моя.
Он ти тільки про права й говориш, сказала вона. А про родину? У них троє дітей. Ти ж сама.
Та у нас квартира у кредиті. Ще десять років платити.
А в них і того нема.
Останні місяці я доглядала тата. До лікарень водила, ліки купувала. Оленка до нього лише разів зо два забігала.
Ти ж старша. Маєш розуміти. Ти вільна.
Вільна Це слово мене боляче вразило.
Ввечері сиділа на кухні з чаєм.
Вона теж наполягає? спитав чоловік.
Так.
Наступного дня зустрілася з подругою.
Коли сестра востаннє чимось допомогла? спитала вона.
Я не згадала.
Вони знають, скільки грошей ви витратили на ЕКЗ?
Ні.
Майже мільйон гривень. І жодної вагітності. А вони думають, тобі легко.
Я вирішила приїхати до хати.
Приїхала одна.
Запущений двір, скрипучі двері, запах пилу й спогадів.
Знайшла зошит із його почерком плани ремонтів. Він мріяв, але не встиг.
Яблуня, яку саджали разом, коли мені було сім.
Ця хата не просто майно. Це память.
Коли мама приїхала і сказала:
Ти ж одна, тобі легше…
Я не проковтнула.
Три спроби ЕКЗ. Три.
І вперше сказала:
Хата моя. Я її не віддам.
Запала тиша, але вона була вже іншою. Вивільнювала.
Весна прийшла рано.
Сусідка сказала:
Він тільки тебе й чекав.
Я сиділа на веранді з чаєм, у його светрі на плечах, а переді мною шуміла яблуня.
Це був мій дім.
Не тому що відступила,
а тому що мала право.
