Запамятав на все життя
Я тобі хочу розповісти одну історію зі свого дитинства, яку ледь не забув, але яка слугує мені орієнтиром досі. Ще в школі я твердо вирішив, що хочу стати вчителем. Це була не просто мрія чи бажання, а глибоке внутрішнє переконання, що зявилося після одного випадку.
У шостому класі я жив з мамою. Тата якраз тоді не стало поруч просто пішов і кинув їй: «У мене нова сімя, а ви тут живіть як знаєте». Я почув ці слова, забіг у свою кімнату й розплакався, але щоб мама не бачила. Я тоді сам собі твердо пообіцяв: «Виросту, ніколи так не зроблю, а про тата забуду». Так і сталося більше я його ніколи не бачив і майже не згадував. Хоча було гірко: у більшості дітей був тато, а у мене ні.
Мама працювала на Черкасській швейній фабриці, ще й шила вдома людям. Було непросто, але голодними ми не були. До школи мама завжди старалася одягнути мене у щось нове, щоб я не відставав від інших. У ті роки всі жили приблизно однаково хоча завжди знаходилися винятки.
В моєму класі зі мною вчився хлопчина на імя Іванко. Звичайний собі хлопець, але от батько його в якусь мить отримав спадок хатину в селі. Продав, відкрив свій автосервіс у нашому маленькому містечку. Доволі непогано пішла у нього справа, почали з’являтися гроші. Іванка стали балувати, він хизувався новими речами, а ми мовчки заздрили.
Якось прийшов Іванко до класу і, розмахуючи рукою, каже: «Погляньте, які годинник мені тато подарував». І всі побачили на його запясті красивий, справжній годинник. Я теж дивився на нього з заздрістю. В класі більше ні в кого такого не було. Хлопці зітхали такий годинник нам точно не світить. Я хоч і розстроївся, але намагався не показувати. І тоді згадав про свого тата: «От у Іванка батько нормальний, не кинув сімю, а мій просто зник…»
Я старався добре вчитися, бо мама завжди казала: «Вчися, синку, то й життя буде хороше. Уся надія на тебе». Я був не відмінником, але твердим хорошистом завжди.
Того дня останній урок у нас був фізкультура. В роздягальні ми дуріли, штовхалися. Іванко, хвилюючись за подарунок, зняв годинник і намагався покласти його до рюкзака, та поспіхом промахнувся, і годинник впав під лавку. Я помітив це. Мигцем у голові промайнула думка: «Можна взяти годинник і покласти в кишеню». Не вагаючись, я присів, схопив годинник і поклав у кишеню спортивних штанів. Може, треба було сказати Іванкові: «Ось, твій годинник», але не зміг…
Наш учитель фізкультури, Іван Захарович, голосно сказав: «Швидко на майданчик, буду строїти». Всі вийшли в шеренгу, почався урок. Як бігав, як стрибав а в думках лише одне: «Щоб годинник не вилетів із кишені. Треба якось повернути під лавку, але як? Може, підкинути до Іванкового рюкзака, але якщо хтось побачить, буде ще гірше. А якщо спитають, чому відразу не сказав, назвуть злодієм».
Було кепсько, я відчував, як годинник жме ногу, аж поки пролунав дзвоник. Всі кинулися в роздягальню, я зайшов останній. Іванко стояв посеред, голосно кричав: «У мене вкрали годинник! Він дорогий, показуйте кишені!» Я не знав, що робити зараз побачать годинник у мене, сором на весь клас.
Іван Захарович, закричав Іванко, мене обікрали!
Тихо, що тут у вас? крикнув фізрук, всі одразу притихли.
Мій годинник забрали, дорогий, тато подарував
А навіщо ти такі речі носиш у школу? Щоб перед товаришами похвалитися? Це не гарно. Зараз розберемося: може, не крадіжка, а просто загубили Будь ласка, всі в шеренгу, закрийте очі.
Чому? здивувалися ми.
Бо ви мені заважаєте шукати бігаєте, кричите. Всі встали й закрили очі. Якщо хтось підгляне, подумаю той і вкрав.
Поперевіряв кишені учнів навпомацки. Дійшов до мене, тихенько торкнувся рукою знайшов годинник. Я стояв, мов приречений. Витягнув годинник, сказав:
Поміняйтеся місцями, пересунув мене з сусідом. Але нікого не виділяв спеціально.
Потім всі відкрили очі. Годинник уже лежав під лавкою, правда, трохи в іншому місці. Іванко схопив годинник, надів на руку. Однокласники косились: вже й не заздрили сам загубив, ще й нас обвинувачував.
Більше не носи такі речі в школу, мало що сказав фізрук і відпустив нас.
В роздягальню зайшли старшокласники, я виходив останнім і боявся, що Іван Захарович мене зупинить для розмови. Дотягнувся додому, а наступного дня боявся йти до школи може, викличуть до директора.
Та день пройшов спокійно. Я заспокоївся фізрук нічого нікому не сказав. Багато разів я себе картав, і твердо пообіцяв ніколи більше не брати чужого. Так закінчив школу й вступив до педагогічного університету.
Минуло багато років. Я, Михайло Семенович, давно вчителюю. Одного разу в моєму класі сталася неприємність: у Марічки зникли гроші. Вона пожалілася мені.
Михайле Семеновичу, у мене хтось забрав гроші, і одразу у мене перед очима ця стара історія про годинник.
Я уважно подивився на учнів і побачив наляканий погляд Каті дівчинки з неблагополучної сімї, яка завжди була трішки не так одягнена, як решта. Її батьки часто пили, і от сталося таке. Я зустрівся з нею поглядом, вона опустила очі.
Я сказав:
Марічко, яка сума зникла? вона назвала небагато, гривень двадцять. Точно, ці гроші Катя віддала мені вона їх знайшла на підлозі. Будь уважна. Добре, що Катя так зробила.
Я дістав свої гроші, відрахував і віддав Марічці, попросив надалі уважніше ставитись до своїх речей. Всі одразу почали хвалити Катю, вона почервоніла, дивилась на мене з вдячністю, ледве стримувала сльози.
Після уроків Катя чекала мене, я це відчув. Вона зайшла в клас, поклала переді мною зниклі гроші й тихенько присіла.
Я їй розповів ту історію про Іванка й годинник, про себе і про вчителя Івана Захаровича.
Зрозумій, кажу, він міг тоді зламати мені життя, мав на то право. Але дав шанс виправити помилку. І я тепер тобі даю цей шанс.
Катя розплакалась:
Дякую, Михайле Семеновичу, це вперше і востаннє… Я ніколи більше не зроблю таке
Я їй повірив. І справді, згодом переконався: вона повністю змінилася.
Колись, влітку, коли я приїхав на канікули в Черкаси провідати стареньку маму, вийшов із супермаркету й зустрів колишнього фізрука Івана Захаровича. Стоїть із паличкою, старий, але очі світяться. Сіли разом на лавку, згадали школу.
Тепер я веду групу здоровя для пенсіонерів. Треба якось підтримувати людей! усміхається старий вчитель.
Іване Захаровичу, хочу вас подякувати за ту історію з годинником.
Михайле, я й не знав, хто тоді взяв годинник. Дякую за щирість!
Як не знали? Ви ж у мене знайшли в кишені!
Я тоді навпомацки шукав, із закритими очима. Потім всіх перемішав, годинник поклав під лавку. І навіть не знав, у кого він був. Розумів, що просте звинувачення могло зламати життя. Тепер ти сам учиш дітей і я горджуся тобою. Це мій найкращий вчительський приз.
А той момент і змусив мене обрати свою стежку. Я завжди вдячний.
Сиділи на лавці, розмовляли про життя, про школу, про майбутнє. Коли прощались, Іван Захарович сказав:
Знаєш, Михайле, є мудра приказка: «Прикрий хиби ближнього, і Бог прикриє твої». Так воно і є в житті
Отакі от справи, друже. Я досі памятаю, що гідність і людяність важливіші будь-яких багатств і виховую своїх учнів саме так.
