Ганна не могла повірити, що таке трапилося саме з нею. Її чоловік рідний, єдиний, той, кого вона вважала своїм плечем і тилом сьогодні заявив: «Я тебе більше не люблю».
Шок був такий, що вона просто застигла у кумедній позі й простояла так все той час, поки він бігав по хаті, збирав свої речі, цокотів ключами. Ну ось ще й цього не вистачало! Нещодавно раптово помер її тато, і вона мусила, дрижачи від власного горя, підтримувати сивочолу маму та сестричку та після важкого струсу мозку стала інвалідом у вісімнадцять. Рідні жили в сусідньому містечку. Синочок перейшов у перший клас. Влітку її заводу закрили двері, залишивши її поза роботою. А сьогодні ще й чоловік поїхав коту під хвіст.
Ганна обняла голову руками, сіла за стіл і дала волю сльозам.
Ой, Господи, що ж робити, як жити далі? Олежику! Потрібно бігти в школу!
Денні обовязки змусили її встати й рушити вперед.
Мамо, ти плакала? запитав Олежик.
Ні, синку, не плакала.
Ти за дідуся сумуєш? Мамо, мені його так не вистачає!
І мені, сонечко. Але ми маємо бути сильними. Наш дідусь завжди був такий. Зараз він в Бога, спочиває, не хвилюйся! Він заслужив перепочинок, бо за своє життя не тямив, що таке відпочинок.
А де тато?
Тато?… Напевно, знову в відрядження поїхав. А як в школі справи?
Життя триває. Не любить? Ну й що, милим з примусу не будеш. Десь вона прогавила у метушні щось важливе.
Поки Олежик жував картоплю з котлеткою та вовтузився з олов’яними солдатиками, Ганна полізла до компа, який залишив чоловік. До тієї пошти вона не зазирала раніше дурна була, довіряла. Логін виднівся у лівому куті, один клац і все перед очима. Володя не встиг видалити останню переписку. Любов у нього така, що аж ікони тьмяніють. А вона тепер не кохана. Десять років «сонечко», а після восьми років боротьби за материнство «наша мамочка».
Все змінилося. Тепер їй треба звикати до нового життя.
Передусім робота. Нікому її найвища освіта не цікава. Ті тисячі, що виплачували у центрі зайнятості як допомогу, проблему не вирішують.
Що сталося? Чого її відповідальний, турботливий на свій лад чоловік раптом перетворився на чужого? Одна думка снувала у голові: мабуть, вирішив з глузду зїхати! Недобудована хатина по цеглинці зводилася добре, хоч дах є і одна кімната пристойна для життя.
Робота! Як ти мені потрібна! Ганна ледве стримувала сльози, але розкисати було ніколи. Треба щось робити!
Шукала декілька днів. Глухо, мов у танку! Першокласник і її нинішнє самотнє становище зменшили шанси майже до нуля. Вечір. Черговий дзвінок кума Романа:
Ганнусь, ну шо, чоловік твій не повернувся?
Ні.
А на склад йдеш працювати?
Ти серйозно?
Та куди вже серйозніше. З перервами, зможеш і за хрещеника забігти, або на групу продовженого дня записати. Зарплата 25 тисяч гривень. Мало, але краще, ніж з маком в коморі! А завтра ми вам привеземо мішка картоплі, цибулю й курку.
Ромчику, в мене курочки свої. Вони кормлять нас, яєчка несуть.
То хай несуть. Їх на мясо ні в якому разі.
Дякую вам! Як Галина?
Тримається. Оце моя жінка справжній боєць!
Такий він завжди був не скиглив, хоча після тяжкої операції та хіміотерапії все на ньому тримається. У нього і в скруті все добре. Ганна подумала: шанс вижити є. Дякую долі та Богу. Бог бачить усе, не підведе. Дякую за кума.
На роботі все виявилося зрозуміло, а ще вистачало хвилин, щоб поплакати чи поміркувати, що ж це за біда сталася?
Так летіли дні, тижні, місяці. Через рік Ганна вже хотіла їсти, могла спати, сміятися й радіти успіхам Олежика. Біль з приводу зради оживав лише тоді, коли чоловік приходив забирати сина на вихідні. Вона не перешкоджала, син не винен, що у дорослих мозги всіх забили туманом пристрасті. Хотіла б спитати, чим не догодила, хоча розуміла: не в ній справа, а у раптово загорілій любовній віхолі. В голові лунали слова з фільму: «Любов до першого повороту, далі починається життя». У неї любов і життя в одному флаконі, а у нього?
Осінь цього року нагадувала літо тепло, зелень дерев, гомін дітвори на подвірї, різнобарвя айстр та хризантем у палисаднику. У той день, коли Ганна зустріла пильний погляд Михайла, ніщо начебто не відрізняло його від інших хіба сонце тепліше, музика голосніше у сусідському вікні, а може просто доля спланувала роман двох одинаків.
Пані, дозвольте допомогти. Не можна ж так навантажувати себе!
Мені звично.
Ну-ну! Поганенько, коли така красуня звикла до тяганини.
А ви всім красуням допомагаєте? Чергуєте біля магазину, так?
Авжеж, вже три тижні чекаю свою красуню. Ось і дочекався!
Не сміятися було неможливо. Сміялися обидва, щиро і до сліз.
Михайло, простягнув руку, а в очах жарти і промінчики.
Ганна.
«Ганна, Ганна, чужа жінка», чули таку пісню?
Ні, але я не жінка. Ну, точніше, вже не.
Ай-яй-яй! Мені пощастило! Нарешті зустрів дівчину, про яку тільки мріяти! Кругом всі збожеволіли чи осліпли?
З гумором у вас все гаразд. А з серйозністю?
І там порядок. Ганно, може ввечері підемо в кіно, побалакаємо?
Ой, вибачайте, не зможу. Сина треба з продовженого забирати.
Оце так! Ви маєте сина?! Та вам на вигляд двадцять, яка група продовженого дня?
Мені 35.
І мені. Оце збіг! Але чесно, подумав ви юна.
А тепер?
Думаю… всі чоловіки мріють про сина. А ви так легко кажете вільна, а де ж батько?
Не хотіла б про це.
Зрозумів. Не будемо. На вихідних можна на дитячий сеанс.
Вихідними син із татом, зустрічаються.
Не хочу вам набридати. Якщо матимете пару вільних годин телефонуйте. Ось моя візитка. До речі, я лікар, дитячий гематолог.
Ого, це серйозна робота!
А часу розшукувати красунь не маю.
Домовились. Зателефоную, відгукнулася Ганна.
Я чекатиму.
Яка ж чудова була ця осінь! До самої весни такі тепло-ясні дні ще ніколи не дарувала. Промені то золоті, то мякі, фарби листя як художник розсипав палітру! Прогулянки парками, ніжність, яка проривала минулу біль, крутила їх у танці під шуршання листя. Ганна дивувалася, як їй хочеться бути поруч із цим чоловіком, який наповнив її серце мякою радістю. Майже через півтора місяці після знайомства сама запропонувала: «Може, чаю попємо?»
Ганнусю, не ображайся. Я до тебе не прийду. Це все так важливо для мене, я сам впораюся. Довіряєш?
Вихідні вони провели у парку-заповіднику, де Михайло зняв будиночок маленький замок. Чистий і затишний, хоча Ганна нічого не бачила, окрім величезних карих очей коханого. Вона потопала у його обіймах. Ах, хто б сказав, що між чоловіком і жінкою це найзаповітніше таке солодке!
Мишку, де я? Що зі мною? Мені здається, я вмираю Я так люблю тебе! Як жила без тебе? Яка ж щаслива зараз!
Ти неймовірна! Я такий щасливий!
Ще за пару місяців їм було дедалі важче розлучатися.
Ганнусю, будь моєю дружиною!
Мишко, у мене ж розлучення тільки наприкінці місяця.
І одразу одружимося! А то хтось відібє мою красуню.
А дівчина собі господиня, не для кожного зустрічного. Вона вже має улюбленого! Тільки, Мишко, без пафосу: розписуймося, і ти мене в той замок завези, де я стала твоєю жінкою.
Як скажеш, кохана.
Рома і Галя були єдиними свідками на розписці. Мама і сестра надіслали захоплену телеграму. А незабаром вони переїхали до знятої Михайлом двокімнатної квартири, де удвох старалися, ремонтували, робили затишне гніздечко. Особливо Мишко дбав про кімнату для Олежика. Вони давно вже знайомі. Але Олежа, для кого мама й тато дві половинки яблука, до Михайла звикав неохоче.
Ганнусю, тільки не лякайся, давай дослідимо кров Олежика. Він якийсь блідий останнім часом.
Та ну, Мишко, просто переживає. Йому важко було прийняти наш розрив, все сподівався, що не дійде до розлучення. Я читала, що для дітей розлучення страшніше, ніж смерть одного з батьків.
Ти мудра жінка. Я сам в дитинстві переживав думав, світ гине. Але кров перевірити треба, га, малий?
Того дня Михайло повернувся додому, опустивши голову. Ганна все зрозуміла одразу.
Ганнусю, тільки не хвилюйся. З кровю у Олежика зміни. Інтуїція не підвела. Завтра заберу його до себе.
Несправедливо! За своє щастя треба так дорого платити? Лейкоз… Яке страшне слово.
Розпочалося нове життя. Ганна взяла відпустку без збереження. Уявити, як син витримує нескінченні уколювання й процедури без неї, було неможливо. Тримала Олежика за руку й повторювала: «Тримайся, мій солодкий. Ти найкращий, ти мій надійний друг. Ми завжди разом!»
Коли сил не було, Михайло відправляв Ганну спати, залишався з Олежиком. Але спати не виходило частіше просто лежала, дивилася на стелю.
Зателефонував «екс» і заявив, що треба виписатися з недобудованої хати.
Я сам буду з сином спілкуватися. Тут, у своєму домі.
Ти б краще його навідав.
Зараз не можу. Їду у відрядження.
Після розмови Михайло ніжно обійняв Ганну:
Ганнусю, не чіпляйся до минулого. Ми з тобою все заробимо самі.
А прикро Я ж непогано заробляла все у хату вкладала. Мишко, хіба зараз треба думати про виписку?
Не думай, кожну думку вкладай у Олежика. Ми впораємося. Завжди мріяв про сімю Бог знає. Він нас не відніме!
Мишко, як аналізи?
Все робимо. Поки що так собі
Ганна плакала тихо. Аби син не почув.
Дядю Миша, що з моєю кровю?
В крові у нас є червоні й білі кораблики. Твої кораблики війну почали.
Хто виграє?
Поки що білі.
А далі як?
Допомагай червоним!
Мамо, заберіть мене кудись Я змучився.
Ганнусю, може, справді поїдемо в наш замок? Погода чудова, походимо по лісу, нехай Олежик перепочине.
Весна прикрасила їхній куточок квітучими клумбами й кущами. Втрьох блукали лісом, тішилися кожній квіточці, травинці. Інколи син напружувався і завмирав.
Що з тобою, Олежику? Погано?
Мамо, не заважай. У мене морський бій.
Маленька відпустка завершилася швидко. Син змінився посвітлішав, щоки аж забарвилися легким румянцем.
Мамо, а де тато?
Ще у відрядженні, синку.
Знову Ну, гаразд.
У лікарні знову взяли аналіз. Завідуюча лабораторії прийшла особисто.
Михайле Леонідовичу, куди Ви хлопця відвозили?
Тут, поруч, у заповідник. А що? Що з кровю?
Все добре ремісія, кров гарна.
Михайло забіг в палату, аж стіни затремтіли.
Олежику! Що ти робив? Ти одужуєш, синку! Не плач, Ганно. Він оздоровлюється. Ну, що ти робив?
Тату, ти ж казав про кораблики? Я кожен морський бій вигравав червоними!
