Мій чоловік покинув мене заради моєї сестри. Він оселився в її квартирі, де кімнати пахли сонцем і старим лавандовим милом. Три роки потому він залишив і її цього разу вже через її найкращу подругу.
Ми прожили у шлюбі сім років. Наше життя не було схоже на казку, але й не було жахливим сірі ранки, поїздки у маршрутці на роботу, вареники на неділю, родинні посиденьки у бабусі під Полтавою. Сестра часто заходила до нас на чай з тортом «Київський». Вона ніби завжди стояла осторонь, але поруч, спостерігаючи мовчки за нашим життям. Я не підозрювала нічого дивного; мені здавалося, що все йде як треба. Іноді вона залишалася на обід, інколи я кликала її, щоб допомогла прибрати чи наглянути за котом Степаном, бо моя робота відбирала багато часу.
Та одного четверга, зовсім пересічного, коли повітря було мяке, мов хлібна мякушка, він сказав, що йде на роботу й пішов. Не повернувся на борщ, не повернувся й увечері. Не було його й наступного дня. На третю добу як сон уночі він підняв слухавку: без вибачень, без пояснень. Сказав лише: «Я не повернуся. Потрібна відстань». Я думала криза, певно десь у друга переховується. Але вже тієї ж неділі мені передзвонила тітка з Луцька: він живе у моєї сестри.
Слух пройшов селом швидко. Батьки дізналися, і дядьки, і сусіди. Сестра замовкла, як тиша у травах після дощу. Він теж перестав зявлятись на нашій вулиці. За кілька днів, поки мене не було, вона прийшла і забрала свої речі. Ніхто нічого не пояснював, не було слів лиш спустошення, мов уранці після великої нічної бурі.
Вони почали разом жити у новій «хрущовці» десь на Борщагівці. З часом зявлялись на родинних застіллях, куди я вже не ходила. Сестра казала: «Любов не вибираєш», і що все сталося, як уже сталося. Він казав, що не був щасливий зі мною. Я залишилася сама із соромом, болем і пусткою великих непромовлених слів. Добре, що у нас не було дітей, інакше мій смуток розіслався би на роки.
Минуло три роки. Я якось переступила цей день у день, тримаючись за каву, теплі шкарпетки і тінь старого каштана біля балкона. Вони, здавалось, трималися одне одного. Аж доки знову, через кількох спільних знайомих, не дізналася вони вже не живуть разом. Він пішов від сестри й не був сам тепер він був із її найближчою подругою, Оксаною, тією, що завжди знала все й всіх, підслуховувала родинні історії, подавала чай і солодке, коли всі плакали.
Сестра впала у чорну безмовність. Він змінив не лише адресу, а й пояснення, і голос. Цього разу говорив, що й з нею не був щасливим, що вона розгублена, винна у всьому, як весна, коли йде сніг. Та вже ніхто не вірив його словам навіть тіням у підїзді.
Сьогодні наша родина розбита, як розвалене глечиком горнятко. Я не бачуся з сестрою. Вона не спілкується з Оксаною. А він, ніби примара, навіть не попросив вибачення, не визнав своїх вчинків.
Чи це така доля, чи може приснилося мені це все, як дивний сон про поламані родинні дерева й мовчазний вітер у полі?
