Знову до неї
Ти знову до неї?
Марія ставила питання вже за інерцією відповідь знала наперед. Дмитро кивнув, не підводячи очей: застібнув куртку, перевірив кишені ключі, телефон, портмоне. Все при ньому. Можна виходити.
Марія чекала бодай слова. Ну хоч «вибач» або «я скоро». Але Дмитро просто відчинив двері і вийшов. Замок клацнув неголосно, ледь не вибачаючись за господаря.
Марія підійшла до вікна. Двір унизу залитий жовтим світлом старих ліхтарів, і знайоме худе плечі відразу впали в око: Дмитро чимчикував швидко, ніби дуже спішить. До неї. До Анни. І до їхньої семирічної Софійки.
Марія сперлася чолом до холодного скла.
…Вона все знала. Ще на старті знала, на що погоджується. Познайомились, коли Дмитро був офіційно одружений. Печатка в паспорті, спільна квартира на Троєщині, дитина. Але жив з Анною він вже умовно орендував кімнатку, приїжджав лише, щоб бачити доньку.
«Вона мені зрадила, тоді зронив Дмитро. Я не зміг пробачити. Подав на розлучення».
Марія повірила. Ох, як же просто було вірити, коли закохана, як у шістнадцять. Кавярні, розмови про все на світі по телефону, перший поцілунок під дощем біля її пошарпаного підїзду. Дмитро дивився на неї, ніби вона єдина жінка у всесвіті.
Розлучення. Весілля. Нова двушка на Позняках. Спільні мрії, плани, розмови про «потім».
А потім почалося…
Спочатку дзвінки. «Дімо, купи Софійці ліки, вона хворіє». «Дімо, знову кран капає, рятуй, я не знаю що робити». «Дімо, донька ридає, хоче тебе бачити, приїдь негайно».
І Дмитро летів. Кожного разу.
Марія старалася розуміти. Дитина то святе. Софійка не винна, що тато з мамою тепер окремо. Звісно, має бути поруч, допомагати, брати участь.
Іноді Дмитро слухав її, пробував ставити якісь рамки колишній.
Але Анна лише змінювала обхід.
«Не приїжджай у вихідні. Софія не хоче тебе бачити».
«Не телефонуй, ти її засмучуєш».
«Вона питала, чому тато нас покинув. Я не знала, що сказати»
Дмитро ламався. Кожного разу. Тільки спробує відмовити Анна натисне на болюче. А за тиждень Софійка вже повторює мамине: «Ти нас не любиш. Ти вибрав іншу тітку. Я не хочу тебе бачити».
Семирічна ще таке не вигадує.
Дмитро повертався після цих розмов розбитий, винний, погаслий. І летів до колишньої по першому дзвінку аби Софійка не відвертала обличчя, аби очі не ставали настільки чужими.
Марія розуміла. Їй не треба пояснювати.
Але втома взяла гору.
Постать Дмитра зникла за рогом. Марія відлипнула від вікна, потерла лоба на шкірі лишився рожевий слід.
Порожня квартира давила.
Годинник показував майже північ, коли замок знову клацнув.
Марія сиділа в кухні: перед нею змучена чашка чаю, давно холодна. Вона навіть не сьорбнула просто дивилася, як на поверхні застигла темна райдуга. Три години очікування, прислухань до кожного звуку на сходах.
Дмитро зайшов тихо, скинув куртку, повісив. Крадькома пробрався, ніби сподівався проскочити непоміченим.
Що цього разу трапилось?
Марія сама здивувалася, наскільки спокійно це прозвучало. Три години репетицій емоції вигоріли до попелу.
Дмитро замовк на мить.
Колонка зламалась. Треба було полагодити.
Марія підняла очі. Він стояв в дверях кухні, не наважувався зайти. Дивився десь у вікно, за її спиною.
Ти ж не вмієш лагодити колонки.
Майстра викликав.
І мав чекати? Марія відсунулась від чашки. Ти ж міг його викликати по телефону із дому?
Дмитро насупився, склав руки навхрест. Мовчання витягнулося, наче гірська бринза.
Може, ти ще досі її любиш?
Тут він глянув. Різко, злісно, з образою.
Яке безглуздя! Я все роблю заради доньки! Заради Софійки! При чому тут Анна?
Він ступив на кухню, і Марія інстинктивно посунулася разом зі стільцем.
Ти ж знала, коли почала зі мною стосунки, що мені доведеться до них ходити. Знала, що маю доньку. Знала! То що тепер? Будеш істерики влаштовувати кожен раз, коли я до Софії їду?
У горлі пересохло. Хотіла б відповісти гостро, як з телесеріалу, але замість цього око засмоктало сльози та впала перша крапля.
Я думала… ковтнула клубок. Я думала, хоч виглядатимеш, ніби кохаєш мене. Хоч трішки. Просто для пристойності!
Маріє, ну годі тобі…
Мені набридло! голос зірвався на крик; навіть сама злякалася цього звуку. Втомилася бути не те що другою! Я навіть не третя іду після Анни, її забаганок, колонок о першій ночі!
Дмитро гупнув рукою по косяку.
Та що ти від мене хочеш?! Щоб я дитину кинув? Не їхав до неї?
Я хочу, щоб ти хоча б раз вибрав мене! Просто сказав «ні»! Не мені їй! Анні!
Я втомився від твоїх істерик!
Дмитро обернувся, схопив куртку з цвяха.
Куди ти?
Відповіддю було хлопання дверей.
Марія стояла посеред кухні, чай капав зі столу на лінолеум, а в голові дзвеніло. Взяла телефон, набрала. Гудок, другий, третій. «Абонент поза зоною».
Ще раз. І ще.
Тиша.
Марія повільно осіла на стілець, притисла телефон до грудей. Куди він подався? До неї? Знову до Анни? Чи просто блукає нічним Києвом, сердитий і ображений?
Не знала. І від цього ставало лише гірше.
Ніч була нескінченна.
Марія сиділа на ліжку, телефон в руках екран то згасав, то спалахував. Набрати номер, почекати, покласти слухавку. Написати: «Де ти?» Потім: «Відповідай, прошу». І ще: «Мені страшно». Відправити і дивитися, як під кожним повідомленням зявляється тупа сіра галочка. Не доставлено. Або доставлено, але непрочитано. Яка різниця.
До вже чотирьох ранку Марія більше не плакала. Сльози закінчилися, десь глибоко вигоріли. Залишилася дзвінка порожнеча. Встала, ввімкнула світло, відчинила шафу.
Досить.
Досить з неї.
Чемодан знайшовся на антресолі, припалий пилом, із відірваною наліпкою ще з подорожі до Львова. Марія кинула його на ліжко, почала пхати речі: светри, штани, білизну. Без розбору, просто все під руку. Якщо Дмитрові байдуже хай і їй буде байдуже. Хай вертається у порожню квартиру. Хай потім її шукає, дзвонить, пише повідомлення, які довіку залишаться прочитаними.
Хай відчує, як це.
До шостої ранку Марія стояла у коридорі. Два чемодани, сумка через плече, куртка застебнута абияк одна пола перелізла на іншу. Дивилася на вязку ключів. Треба зняти свій, покласти на тумбочку.
Пальці не слухались.
Марія смикала кільце, пробувала нігтем підчепити не виходить, руки трусяться, і в очах знову пече: звідки ще сльози?..
Та щоб тобі!
Ключі дзенькнули об плитку. Марія дивилася на них секунду, другу а тоді просто сіла на чемодан, обійняла себе і розревілася. Голосно, некрасиво, з риданнями, як у дитинстві, коли розбила мамину улюблену вазу і думала, що світ скінчився.
Вона не почула, як відчинились двері.
Маріє…
Дмитро опустився перед нею навколішки, просто на холодний київський кафель. Від нього тягнуло димом, нічним містом.
Маріє, прости. Прости мене, будь ласка.
Вона підняла голову. Обличчя мокре, опухле, туш як панда. Дмитро дбайливо взяв її руки в свої.
Я був у мами всю ніч. Там такий розбір польотів був криво усміхнувся. Зробила мені «брейнстормінг», одним словом.
Марія мовчала. Дивилася крізь сльози і не знала: вірити чи ні.
Подам на Анну в суд. Вимагатиму чіткий графік побачень із Софією. Все офіційно, через судових виконавців як належить. І вона більше не зможе… не зможе так маніпулювати, налаштовувати доньку проти мене.
Його пальці стиснули її ще міцніше.
Я вибираю тебе, Маріє. Чуєш? Тебе. Ти моя сімя.
У грудях щось затремтіло. Маленький пагінець надії, глузливий і впертий, який вона всю ніч намагалась вирвати.
Точно?
Точно.
Марія заплющила очі. Вона повірить Дмитрові. Останній раз. А там хай буде, як буде.
