Я та моя дружина залишили нашу квартиру синові й переїхали в село. Він разом із невісткою перебралися жити до її матері, а нашу квартиру здали в оренду.
Я з дружиною одружилися, коли мені було 23 роки. До речі, вона вже тоді була вагітна. Обоє ми закінчили університет, навчалися на педагогічному факультеті. Сімї у нас були прості, заможних родичів не мали, тому всього досягали власною працею.
Працювати почали рано. Майже з народження сина дружина не мала молока, мабуть, через втому чи погане харчування годувати грудьми не вийшло. Син із майже 11 місяців уже ходив у ясла. Там його навчили тримати ложку, сідати на горщик і засинати без заколисування. А ми з дружиною мусили працювати.
Спершу жили на зйомній однокімнатній квартирі, потім зібрали на свою однокімнатну, згодом змогли відкласти достатньо й придбати двокімнатну. А як люди із села, ще мріяли про городину й землю кілька років тому прикупили ділянку. Я самому зводив маленький будиночок з двох кімнат, все цеглина до цеглини вкладаючи власноруч. Провели газ, вирівняли садибу, купили меблі.
Жили собі спокійно, планували нарешті пожити для себе, бо обом вже 46 років. Але, видно, це у нас у крові син у 23, як і я колись, захотів одружитися. Невістка із заможної родини, обоє вчилися на юрфаку. Вирішили створити сімю.
І тут почалося: хочу дорогої весілля в ресторані, лімузин, медовий місяць за кордоном, окреме житло.
Від самого народження сина у мене було відчуття, ніби не додав йому любові. Яслá, потім школа ми з дружиною вічно зайняті. Як-то вчителі майже завжди з чужими дітьми, а свій син лишався сам на себе. Та ми намагалися хоч матеріально компенсувати: купували дорогі іграшки, одяг, найкраще навчання, навіть автомобіль подарували, як виповнилось 18.
І тепер вирішили ще більше його підтримати. Всі наші заощадження пішли на весілля. Після розмови з дружиною подарували квартиру вирішили, хай йому буде легше, ніж нам колись. Батьки невістки теж гарно вклалися хутра, прикраси, меблі. У них будинок у передмісті на три поверхи, автомобілі, усе розкішне.
Потроху син віддалявся. Зявлявся раз на місяць, зовсім перестав телефонувати. Родич по лінії жінки допоміг йому знайти роботу в компанії.
Якось на базарі зустріли сусідку, яка сказала, що син там уже давно не мешкає вони з невісткою переїхали до її матері, а нашу квартиру здають квартиронаймачам. Чоловік (я) сильно засмутився, ледве заспокоїв його. Одразу зателефонував синові той роздратовано наговорив, що це ми самі їм подарували квартиру. Мовляв, грошей у нас від початку не водилося, він завжди був непотрібним. Закинув нам, що ми дозволили їм із дружиною жити краще за нас, а йому соромно бути зятем у великій хаті, коли його власні батьки всього-на-всього вчителі.
Ми з дружиною вирішили боротися за справедливість і звернулися до юриста. Той пояснив: оскільки дарчу офіційно не оформлювали, син діяв незаконно, а згідно з законом, власником житла і права його здавати є тільки той, кому воно належить.
Втім, ми не стали судитися із сином. Попросили орендарів звільнити квартиру пояснили їм ситуацію. Вони виявилися добрими людьми й без зайвих слів поїхали вчасно. І ми знову переїхали до міста, у свою квартиру. Зі сином не спілкуємося досі, і це дуже болить і мені, і дружині. Можливо, мине час і помиримось.
