Треба було попередити, я ж нічого не готувала! Ви уявляєте, скільки це зараз коштує гостей приймати?! голосно обурювалася моя свекруха, Валентина Іванівна, коли стояла на порозі нашої київської квартири.
Я невістка, звичайна жінка, без царської корони. З чоловіком тягнемо все самотужки: власна квартира у столиці, кредит, комуналка, нескінченна робота. Встаємо до світанку, повертаємось, коли вже темно. Втомлені, але разом.
Валентина Іванівна мешкає у селі під Білою Церквою, разом із дочкою, моєю зовицією Ярослава. І все було б добре, якби вони не сприймали нашу квартиру як якийсь санаторій “відпочинковий рай” на вихідні. Спочатку навіть звучало приємно:
Та ми до вас у суботу забіжимо на хвильку.
Нічого, ми ж сімя!
Ага, “на хвильку” це обовязково з ночівлею; “забіжимо” це з пакетами, порожніми каструлями й очима, якими шукають святковий стіл.
Щосуботи все за одним сценарієм: я після важкого тижня поспішаю в магазини, готую на кухні, прибираю, ставлю на стіл, усміхаюся, хоча сил вже нема. А тоді ще півночі мию гору посуду, лавірую між скаргами Валентини Іванівни:
А чому в олівє нема горошку? У нас так не подають.
Борщ якийсь не такий густий у селі кращий.
А Ярослава додає солодко:
Ой, я так з дороги втомилася!
А де домашній десерт?
І жодного разу “дякую”, “може, допомогти?”
Не витримала одного вечора, звернулась до чоловіка:
Я не працівниця, не домогосподарка у вашої сімї. Я хочу спокою на свої вихідні.
Він задумався:
Може, і справді варто це змінити
І тут мені прийшла ідея.
Наступної пятниці дзвонить Валентина Іванівна:
Ми з Ярославою приїдемо в суботу!
Ой, у нас свої плани на ці вихідні, відповідаю спокійно.
Які ще плани? дивується вона.
Ну, такі, особисті
І справді, ми з чоловіком сідаємо в авто й їдемо не у “плани”, а саме до її села, до Валентини Іванівни.
Ранок суботи. Стоїмо з пакунками на її подвірї, як гості з Києва. Валентина Іванівна в халаті виходить надвір очі округлі.
Це що таке? запищала вона.
Ми до вас у гості на трішечки, усміхаюсь.
Треба ж попереджати, нічого не готувала! Ви уявляєте, скільки це зараз коштує гостей приймати?!
Я дивлюсь прямо:
Бачите? А я так живу кожної суботи.
То ти мене вирішила провчити? Безсоромна! закричала ще голосніше, щоб сусіди почули.
Крик стояв на все село. Ми мовчки поїхали додому.
А знаєте, що найцікавіше? Відтоді жодної несподіваної гості. Жодних “ми на хвильку” і вихідних у мене на кухні. Іноді, щоб тебе справді почули, треба просто показати, як це бути на твоєму місці.
А як думаєте ви, чи правильно я зробила? Як би ви повелися у такій ситуації?
