Сьогодні вечір був надто важким для мене, і я захотіла записати все, що відчуваю. Часто чую за спиною: Ой, та Віра Григорівна вже зовсім зазналася! Гроші все міняють, кажуть! І дивуюся: коли я стала для когось такою чужою? Коли образила людей, навіть сама того не помітивши?
Колись у мене було щасливе сімейне життя. Чоловік мій коханий Олексій, донечка Марічка і син Сергійко. Всередині завжди панувала любов і підтримка. Але одного дня цілий світ мій розвалився дорожня аварія забрала Олексія. Мені здавалося, що не пройду цей біль. Моя мама тримала мене, як могла, і переконала: заради дітей я зобовязана жити далі.
Взяла себе в руки. Залишила сльози і почала працювати, не шкодуючи сил. Діток ростила сама як левиця. Коли стали дорослішими, мусила заробляти більше. Спершу їздила до Польщі, а згодом подалась аж до Лондона. Змінила безліч робіт, аж поки не влаштувалась так, що почала регулярно висилати гроші дітям. Через кілька років купила їм кожному по квартирі в Києві, а собі у Львові зробила ремонт. Пишалася тим, чого досягла.
Тільки туга за Батьківщиною не стихала. Мріяла повернутися в Україну назавжди, аж рік тому дивним чином у моє життя прийшов Петро, українець, що двадцять років мешкає у Великій Британії. Ми спілкувалися, і між нами зародилося щось більше, ніж просто дружба. Але в глибині душі боялася змін він не хотів повертатись, а я весь час мріяла про рідний дім.
Кілька днів тому, нарешті, приїхала до України. Спочатку обійняла дітей, зустрілася з своїми батьками. А от до свекрів часу ніяк не могла знайти то справи, то клопоти. Так і відкладала. Аж от зайшла до мене в гості Галина, моя шкільна подруга, яка працює продавчинею в районній крамничці, і поділилася новинами:
Віро, твоя свекруха на тебе сердиться, сказала вона.
А чому це?
Чула, як вона з Оленою обговорювала мовляв, ти зазналася, перестала спілкуватися, і ніби гроші тебе змінили. І ще каже, що жодної гривні від тебе не мала за весь цей час!
Мене, чесно кажучи, це дуже образило. Я ж піднімала сама двох дітей, все для них хіба могла ще й на свекрів заробляти? Мусила ж і собі для життя щось залишати.
Щиро кажучи, після цього у мене бажання йти до свекрів майже не було. Але совість не дала спокою. Купила до столу домашніх продуктів, напекла пиріжків і все ж завітала. Зустріли тепло, але терзали думки про ті слова. Врешті не витримала і промовила:
Знаєте, нелегко мені було всі ці роки. Я все робила для дітей, бо інакше ніхто не допомагав.
Свекруха лише відсторонено відповіла:
Віро, ми теж залишилися без підтримки. Всі знайомі мають дітей, що допомагають, а ми самотні. Ти мала би повернутися і про нас подбати ми тепер сироти.
Відчула, як мене наче присоромили перед очі. Не змогла розказати їм, що в Англії вже маю чоловіка. Вийшла від них засмучена. Весь вечір думаю: чи справді я маю дбати про батьків покійного Олексія? Чи винна їм у допомозі, коли і свої діти самотужки ставила на ноги? Душа розривається. І знову не можу знайти спокою невже такою мене бачать ті, хто колись були родиною?
