Віддай ключ від нашої квартири
Ми з татом вже все вирішили, сказала Ольга, лагідно поклавши долоню на руку сина. Продаємо дачу. Два мільйони гривень на перший внесок і досить вам по чужих квартирах тинятися.
Андрій застиг з чашкою чаю на півдорозі до рота. Наталя, його дружина, перестала жувати, і шматок вергуна так і завис на виделці.
Мамо, ти це серйозно? Андрій обережно поставив чашку. Яка дача? Ви ж там ціле літо
Переживемо. Мишо, скажи їм.
Тато, який щойно старанно вимішував варення ложкою, підвів голову.
Мама права. Дачі сорок років, дах тече, паркан розвалюється. Самі проблеми. А ви по орендованих бараках живете.
Тату, ми самі накопимо, Андрій похитав головою. Ну ще два-три роки
Три роки! Ольга театрально сплеснула руками. З малюком на носі три роки по чужих хатах? Наталю, ти ж скажи щось!
Наталя безпорадно глянула то на чоловіка, то на свекруху.
Ольго Вікторівно, це ж величезні гроші. Ми просто так не можемо
Можете! урвала Ольга. Це не обговорюється. Ми вже з ріелторкою домовилися, в суботу показуємо.
Андрій хотів щось сказати, але Ольга була швидша.
Синочку. Ми вже не молоді. Тато від тиску третій рік страждає, мені скоро шістдесят. Навіщо нам та дача? Помідори садити? Куплю на базарі! А онуки мають жити у своїй нормальній квартирі, зрозумів?
Запала тиша. Наталя стисла руку чоловіка під столом. Андрій потер перенісся так він завжди робив, коли не знав, що відповісти.
Мам Ми все повернемо. Поступово, але до копійки.
Та ну тебе, Михайло махнув рукою. Повернеш, не повернеш. Головне, щоб онуки мали де повзати.
За півтора місяця дачу продали. Ольга сама їздила оформляти документи, сама рахувала гроші, сама перерахувала два мільйони на карту сина. Через три місяці Андрій з Наталею вже жили у двокімнатній квартирі на Сиреневому бульварі новобудова, девятий поверх, вікна на парк.
На новосіллі народу набилося чоловік пятнадцять. Наталині батьки привезли посуд, подруги подарували рушники, колеги скинулись на кавоварку. Ольга ходила від кімнати до кімнати, мацала стіни, заглядала в шафи, хитала головою: то схвально, то оцінюючи не розбереш.
Ближче до вечора, коли гості розбрелися по квартирі, Ольга схопила сина в коридорі.
Андрійчику, на дві хвилини.
Відвела до вхідних дверей, подалі від чужих вух.
Дай ключ.
Андрій не одразу втямив.
Який ключ?
Від квартири, запасний. Мало що, шепнула Ольга, ми ж вам допомогли, сам розумієш. Раптом щось трапиться, а ми без доступу. І взагалі нормальні діти дають батькам ключі.
Андрій переступив з ноги на ногу. По обличчю видно: хоче заперечити, але слів не знаходить. Або не наважується.
Мам, ну це Наталя
Що Наталя? Проти? Ольга примружилась. Купили вам квартиру, а ключ дати западло?
Та ні, я не це
Ну так дай вже! Чого мовчиш як школяр?
Андрій поліз у кишеню джинсів, у жмені знайшов ключ новісінький, ще не почорнів.
Ось.
Ольга взяла, покрутила, додала до своєї вязки між домашнім і гаражним. Дзвякнуло металом.
Молодець, шльопнула сина по щоці. Ходімо торт їсти ще без нас все поїдять.
Вечір вдався.
Ольга критично щупала тканину нової подушки, перевіряла шви. Велюр гладенький, чоловий, гірчична саме до Наталиного сірого дивану. Другу взяла теракотову різнобарвя, щоб було веселіше. Вже уявила: по кутках подушки, між ними плед, що спицями звязала сусідка тиждень тому.
В тролейбусі Ольга обіймала пакунок притиском до грудей. За вікном миготять двори, дитячі майданчики, автівки. Ось її Сиреневий бульвар, зупинка.
Підїзд пахне свіжою фарбою недавно ремонт робили. Ольга підіймається на девятий, знаходить потрібний ключ. Замок клацає ніжно, двері без писку.
Тиша. Нікого.
Ольга роззулася, зайшла в залу. Як знала: диван голий, нудний. Витягла подушки, порозкладала. Відійшла, оцінила чудово. Зовсім інший вигляд.
Правда, пил на полиці впав у вічі. Ще й гуртка немита на підвіконні. Ольга похитала головою, але не чіпала то не її справа. Поки не її.
Увечері дзвонить Андрій близько девятої.
Мамо, ти завітала до нас?
В голосі синова напруга як струна.
Звичайно. Подушки принесла, бачила? Красиві, правда?
Мам пауза. Було б добре попереджати. Наталя прийшла, а речі переставлені, подушки якісь
Якісь? Ольга фиркнула. Між іншим, півтори тисячі за штуку! І Наталі своїй передай у вас брудно. Пил! Гуртки немиті! І в холодильник зазирнула порожньо. Ви там голодуєте? Я ж не для того вам гроші дала, аби ви як студенти жили!
Мам, просто наступного разу попередь, гаразд? Дзвони хоча б
Ой, Андрійчику, Ольга закотила очі, хоча син цього не бачив. Все, мені треба, тато кличе.
Відбиває дзвінок, не чекаючи відповіді.
За тиждень Ольга заносить комплект постільної білизни. Якісної, сатинової! Наталя вдома, але в душі чути воду. Ольга залишила пакет на ліжку, пішла тихо записки не залишала. Навіщо? Й так розберуться.
Ще через три дні набір каструль. Молоді там з якоюсь китайською бідою варять, просто соромно дивитися.
А в суботу Андрій з Наталею завітали на вечерю. Сидять, пельмені наминають, про погоду та ремонт у сусідів зверху базікають. Чинно, пристойно, нудно.
Наталя відкладає виделку.
Ольго Вікторівно
А?
Можна попросити замялася, глянула на чоловіка. Коли приходите, дзвоніть, будемо вдома, будемо знати.
Ольга неквапливо витирає губи серветкою.
Наталочко. Ми з татом вам дали два мільйони гривень. Два! Гр. Ми маємо право приходити коли хочемо! Це ж, між іншим, і наша квартира.
Мам, Андрій намагається втрутитися.
Що мам? Я не права?
Тиша. Михайло старанно ковиряє пельмень, показуючи всім виглядом, що він аутсайдер тут.
Дякую за вечерю, Наталя встала. Андрійчику, нам пора.
Збиралися швидко, метушливо. Усмішки на прощання криві, вимушені. Ольга зачинила за ними двері, повернулась на кухню, взялась прибирати. Щось змусило підійти до вікна якраз коли молоді вийшли з підїзду.
Форточка трохи відкрита. Голос Наталі чітко долинає, як грім у ясну ніч:
або ми повертаємо цей борг, або розходимось. Я так більше не витримаю.
Ольга застигла з тарілкою в руках.
Який борг? Про що вона?
Внизу Андрій щось відповів, але не розібрати. Гримнула дверцята авто, мотор заревів.
Ольга повільно поставила тарілку в мийку.
Ні. Вона відчувала, що це їй не подобається.
Ольга провернула ключ у замку, відчинила двері й мало не налетіла на Андрія. Він стояв у коридорі, ніби чекав. Наталя визирнула з кухні, витираючи руки рушником.
О, ви вдома, Ольга на секунду розгубилось, але відразу взяла себе в руки. А я от, вам
Мамо, почекай.
Щось у голосі сина змусило її замовкнути. Андрій дістав з кишені куртки конверт. Білий, непрозорий, аж важкий.
Я тобі дещо поверну.
Ольга машинально взяла. Заглянула і мало не сіла. Гроші. Багато.
Це що?
Два мільйони Наталя підійшла ближче. Ми взяли кредит.
Ви Ольга підняла очі. Ви з глузду зїхали? Який кредит? Навіщо?
Бо ми не хочемо бути винними, Наталя вже не ховає погляду, говорить прямо, твердо. Ольго Вікторівно, нам набридло. Візити, перевірки, що ви приходите коли заманеться і риєтесь у наших речах.
Я не рилася! Я подушки принесла! Посуд! Постіль!
Мам, Андрій поклав руку Наталі на плече. Ми завтра міняємо замок. Майстер задіяний.
Ольга кліпала очима. Не одразу дійшло.
Замок?
Так. Ключа у тебе більше не буде.
Тиша налягла густа й липка. Ольга водила поглядом від сина до невістки. В горлі клекотів клубок, обличчя палахкотіло.
Ви ви проковтнула. Дрібязкові! Невдячні! Ми з татом дачу продали! Для вас! А ви мене, як злодійку, з дому виживаєте!
Ми не виживаємо, Наталя не знітилась. Просто просимо піти.
Ольга зціпила вязку ключів у кишені. Пальці оніміли.
Андрію, синочку. Ти правда дозволиш їй так до мене говорити?
Андрій опустив голову, помовчав, але потім подивився матері прямо у вічі.
Мамо. Це ми разом вирішили.
Ольга круто розвернулася й вийшла, навіть не попрощавшись.
Всю дорогу додому репетирувала що скаже, коли Андрій подзвонить вибачатись. Завтра або максимум післязавтра. Опритомніє, зрозуміє, що гарячкував.
Минув тиждень. Телефон мовчав.
Ольга кілька разів тяглася набрати сина, але кожного разу клала слухавку. Ні, хай перші йдуть. Хай самі проситимуть пробачення! Вона ж мати, врешті-решт. Поганого не бажала.
Через місяць Михайло обережно спитав за вечерею, чи помирилися. Ольга тільки знизала плечима і змінила тему.
Через два місяці вона перестала здригатися від дзвінка.
Через три все зрозуміла.
Син не зателефонує. Ні завтра, ні через місяць, ні через рік.
Ольга сиділа на кухні, дивилась на вязку ключів. Домашній, гаражний. І між ними той, що колись відкривав двері квартири на Сиреневому бульварі.
Вона ж хотіла допомогти. Справді хотіла! Подушки, каструлі, білизна це ж турбота, хіба ні? Батьки допомагають дітям, діти вдячні ось і щастя.
Але десь дорогою щось поламалося. І хоч Ольга перебирала в памяті всі розмови, всі візити, не могла втямити де саме.
Та може й не дуже хотіла.
Виправляти це щось вже запізно.
