Я теж задихалася
Олег оголосив про це у неділю ввечері, коли Катерина розкладала по купках акуратно випрасувані сорочки. Він зайшов до спальні, сів на край ліжка й сказав це так, ніби розповідав про зламаний кран.
Катю, мені важко дихати.
Вона навіть не підняла голови. Поклала одну сорочку, взяла іншу.
Чому?
Від усього цього. Від рутини. Від того, що кожен день однаковий. Прокинувся, поснідав, поїхав, повернувся, повечеряв, ліг. І так по колу.
Катерина обережно склала рукава, поправила комірець. Їй було пятдесят один, Олегу пятдесят три. Двадцять шість років вони мешкали у цій квартирі на вулиці Винниченка, виховали сина Максима, який уже пять років живе у Львові й дзвонить в основному на свята.
І що ти пропонуєш? спокійно спитала вона.
Я хочу піти.
Отут вона зупинилася. Але не через страх. Просто уважно подивилася на нього, як дивляться на людину, що каже щось давно очікуване.
Куди піти?
Зняти квартиру. Побути самому. Подихати.
Добре, сказала Катерина і взяла наступну сорочку.
Олег явно чекав іншої реакції. Він трохи подався вперед.
Ти нічого не хочеш сказати?
А що говорити? Ти дорослий, Олеже. Хочеш йди.
Ти не будеш сваритися?
Вона склала сорочку, відклала її на купку й нарешті подивилась йому в очі.
Ні. Але в мене одна умова.
Яка?
Не дзвони мені по побутових питаннях. Що де лежить, як що вмикається, куди я поклала те чи інше. Якщо йдеш, розбирайся сам.
Він помовчав.
Це все?
Це все.
Олег не знав, що з цим робити. Він внутрішньо готувався до сліз, докорів, до слів про роки, про сина, про те, що так не роблять. Навіть відповіді якісь передумав. А вона стояла, гладила сорочки.
Ну добре, нарешті сказав він. Тоді я зберу речі.
Збирай.
Він пішов у гардероб. Довго стояв там, дивився на полиці. Потім почав складати в сумку джинси, футболки, шкарпетки. Узяв бритву, зарядку від телефону, книжку, яку не читав вже пів року. Вийшов у коридор. Катерина вже була на кухні й гриміла сковородою чи каструлею.
Я пішов, промовив він у її бік.
Успіхів, відповіла вона.
Двері за ним зачинилися. Він постояв на сходовому майданчику. Тиша. Жодних кроків, жодного руху за дверима. Лише тиша.
Він натиснув кнопку ліфта.
***
Квартиру він знайшов за два дні через знайомого. Маленька однокімнатна у тому ж районі, на четвертому поверсі, вікна у двір. Господар старший чоловік із сивими вусами швидко показав, взяв оплату за два місяці наперед і поїхав. У квартирі був диван, стіл, два стільці, старенький радянський холодильник, газова плита. На вікні висіли фіранки кольору несвіжої гірчиці.
Олег поставив сумку, сів на диван і озирнувся.
Було глухо. Ніхто не ходив у сусідній кімнаті, не вмикав телевізор, не кликав до вечері. Він ліг на спину, закинув руки за голову й подумав: ось вона, свобода.
Перші два дні були майже непогані. Він прокидався, коли хотів, їв те, що купував по дорозі, ходив у самих лише шкарпетках і ні перед ким не звітував. Увечері дзвонив давньому другу Дмитру, вони довго теревенили, Діма сміявся та казав: правильно, Олеже, давно треба було.
На третій день Олег побачив, що всі чисті шкарпетки скінчилися.
Глянув на пральну машину в суміщеному санвузлі маленька, кругла. Відкрив дверцята, зазирнув усередину. Знайшов пральний порошок у шафці під умивальником. Прочитав: Для білого й кольорового. Насипав на око, обрав режим, натиснув кнопку.
Машина загуділа.
Через годину дістав шкарпетки. Вони були вологі, трохи рожеві. Невідразу зрозумів чому пригадав, що кинув у прання разом із ними нову червону футболку.
Шкарпетки повісив на батарею. Сохли до наступного вечора.
На четвертий день вирішив приготувати по-людськи. Купив куряче філе, картоплю, цибулю. Знайшов на полиці сковороду зі стертим покриттям. Налив олії захвичала гучно, філе кинув нерізане, прилипло. Картоплю чистив довго, шкірки зняв утричі більше, ніж треба було, цибуля пустила сльозу.
Вийшло щось коричнево-біле, жорстке зверху й сире всередині.
Зїв половину, решту викинув і замовив доставку з найближчого кафе.
Через тиждень підрахував витрати: на їжу майже як із Катею на продукти за місяць. Подумав треба братися за голову. Купив продукти, зварив гречку. Вийшла хороша це трошки заспокоїло.
Проте побут насідав поволі й неухильно, як вода припливом.
***
Прорив трапився на десятий день.
Олег мився у душі й відчув, що вода не стікає. Поглянув униз: каламутна калюжа розтікалась під ногами. Він вимкнув воду, зачекав, вода не зникала. Помацав ногою злив. Стоїть.
Згадав про сифон. Катерина колись казала: треба чистити сифон, а то вода буде стояти. Він тоді лише кивав і тікав.
Олег став навколішки, зазирнув під ванну. Труба, ще одна, біла пластикова деталь. Спробував відкрутити відразу й легко, і хлинула вода. Не потекла, а саме хлинула, холодна і темна.
Олег підскочив, послизнувся, схопив рушник, той зразу упав у калюжу. Пробував закрутити деталь назад не вийшло. Вода текла, намочила килимок за десять секунд.
Вибіг у коридор, залишаючи мокрі сліди, схопив смартфон і почав гортати, як перекрити воду. Згадав, що хазяїн казав про вентиль під мийкою на кухні. Помчав на кухню, перекрив вентиль. Вода зупинилась.
Повернувся у ванну. Там була вже майже повінь. Мокрий килимок, рушники, підлога. Капала вода з сифону.
Олег сів прямісінько на підлогу в коридорі, у мокрих трусах, і дивився у стіну.
Перша думка зателефонувати Катерині. Вже майже тикав пальцем на її номер, але згадав її голос: не дзвони по дрібницях.
Поклав телефон. Але все-таки подзвонив. Не Катерині Дмитру.
Дімо, ти вмієш ремонтувати сифон?
Що? Діма явно був зайнятий, на фоні щось шуміло.
Сифон тече, під ванною.
Я завжди кличу сантехніка. Зараз дам номер хороший, швидко приїде.
Сантехнік прийшов наступного дня. Перекрутив, замінив прокладку за пятнадцять хвилин. Взяв таку суму, що Олег заворожено мовчав кілька секунд.
Це нормальна ціна? спитав він.
Нормальна, знизав плечима майстер і пішов.
Олег за ним зачинив і подумав, що Катерина ніколи не кликала сантехніка через таку дрібницю. Сама все лагодила, купувала прокладки у Сільпо. Коли і як він ніколи не знав, але все завжди ставало, як треба.
***
Тим часом у нього виникла ідея, яка здалася правильною.
Він подзвонив Лесі, з якою було щось схоже на роман ще років двадцять тому, до знайомства з Катею. Леся роки сім уже розлучена він знав це від спільних друзів. Зустрічалися іноді на чужих днях народження, перекидалися кількома фразами.
Лесю, привіт. Це Олег Зенченко.
О, Олеже? Скільки років.
Я окремо зараз живу. Може, зустрінемось? Піти десь повечеряти.
Вона замислилась на мить.
З ким окремо живеш?
З дружиною розїхалися.
Розлучилися?
Поки що в процесі.
Ясно, відповіла Леся, і в голосі зявилась обережність. Чому б і не зустрітися.
Вони зустрілися в кафе у центрі міста. Леся прийшла у гарному пальто, підтягнута, з короткою стрижкою. Він відзначив, що виглядає вона добре. Взяли по келиху вина, поговорили про знайомих. Потім вона спитала:
Чим займаєшся?
Працюю у будівельній компанії, як і раніше. Начальник відділу забезпечення.
А живеш де?
Квартиру орендую. На вулиці Липинського.
Там нормально?
Хотів сказати так, але раптом вирвалось:
Ну, посередньо. Пральна гірше віджимає, плита старенька.
Леся дивилась співчутливо. Не романтично, а по-дружньому.
Зрозуміло, сказала знов.
Розмова не дуже йшла далі. Вона спитала про сина, він розповів про Максима, вона згадала свою доньку, що замужем. Другий келих, потім вона сказала, що рано вставати, попрощалися біля входу.
Вдома в холодильнику було порожньо, магазини майже зачинені. Знайшов пачку Мівіни й залив окропом.
Леся більше не дзвонила. Він теж ні.
***
Десь у той же час вирішив зустрітись із хлопцями. Подзвонив Дмитру той сказав: давай у пятницю, але до восьмої. В Ірини батьківські збори, треба бути вдома. Андрій може, але забери мене назад, я не пю, завтра з дружиною до її батьків.
Зібралися втрьох у барі біля метро. Випили по пиву, поговорили про футбол, про роботу. Потім Діма запитав:
Як ти там у самостійному плаванні?
Нормально, сказав Олег.
Катерина не дзвонить?
Ні.
Діма з Андрієм переглянулися.
Взагалі не дзвонить? уточнив Андрій.
Взагалі.
Знов переглянулись. Діма покрутив кухоль у руках.
Моя б уже тричі дзвонила.
Катя не дзвонить, повторив Олег.
Це або хороший знак, або поганий, задумливо зауважив Андрій.
Чому поганий?
Значить, їй нормально і без тебе.
Олег допив пиво. Не хотів думати про це. Точніше думав щодня, але не хотів зізнаватись.
О пів на восьму Діма глянув на годинник, підвівся. Андрій теж. Поплескали Олега по плечу, кожен попрямував додому до дружини, на збори, до батьків.
Олег залишився за столиком, замовив ще одну пінту й сидів до закриття.
***
Катерина перші дні відчула не зовсім ту розгубленість, якої чекала. Не порожнечу, а радше дивне відчуття зайвого простору. Наче меблі переставили, і не зрозуміло, чи краще так чи гірше.
На другий день подзвонила подрузі Зінаїді.
Пішов, сказала Катерина.
Як пішов? Куди?
Окремо зняв житло. Каже, задихається.
Зінаїда трохи помовчала, потім видихнула:
Катю. Як ти?
Чесно нормально. Сама дивуюсь.
Плачеш?
Ні. Дивно, правда?
Може, потім настане?
Можливо. Побачимо.
Далі подзвонила ще одна подруга Ірина, з якою познайомилася у жіночій консультації ще двадцять пять років тому і з того часу товаришували. Ірина була менше делікатна.
Слава Богу! сказала Ірина. Я тобі десять років натякала.
Про що?
Що ти як хатня помічниця, тільки без зарплати.
Іро, навіщо так?
А як? Коли ти востаннє щось робила тільки для себе?
Катерина подумала. Не згадала відразу.
Минулого року стригла волосся.
Ось.
Того тижня Ірина зманила її на йогу. Катерина відмовилась спочатку, але згодом сказала: гаразд. Пішли в зал поруч із домом, Катерина витягла з шафи старий спортивний костюм, і з подивом виявила, що зовсім не гнеться.
Нічого страшного, сказала тренерка, молода й усміхнена. Так у всіх спочатку.
За два тижні вже гнулася краще. Ходила тричі на тиждень. Після занять із Іриною заходили в кавярню, сиділи, балачки. Катерина зрозуміла: давно не сиділа так, просто розмовляючи, не думаючи, що треба бігати варити вечерю, бо Олег прийде з роботи.
По вечорах вона читала. До того книжки припадали пилом на тумбочці, вона засинала над ними через двадцять сторінок. Тепер читала повільніше, довше.
Якось задзвонив Максим.
Мамо, тато сказав, що живе окремо.
Так, це так.
І як ви там?
По-різному, сказала Катерина. Я, якщо чесно, добре.
Максим помовчав.
Ви розлучаєтесь?
Поки не знаю. Не думала.
Ти не сумна?
Я здивована. Але не сумна.
Знову пауза. З дитинства був неквапливим у роздумах.
Добре, сказав він. Якщо що дзвони.
І ти дзвони. Не лише на свята.
***
Був момент, коли Катерина, стоячи посеред кухні, просто застигла на кілька хвилин, дивлячись у вікно.
Мила чашку, і враз подумала: двадцять шість років. Це ціле життя. Там було все гарне теж. Перша квартира, яку ремонтували самі, в кров розідравши руки. Максим маленький, у зеленці на колінах. Поїздка на море років пятнадцять тому, коли сміялися всю дорогу, а потім вже не згадували з чого.
Цього вже не повернути, воно залишиться у минулому, як фото у старому альбомі.
Вона дочекалась, поки відчуття минуло. Минуло за кілька хвилин.
Витерла чашку і зібралася на йогу.
***
Євген зявився несподівано.
Це все сусідка знизу Валентина Петрівна, вісімдесятирічна, з гарною памяттю й звичкою теревенити на сходах. Попросила Катерину вкрутити лампочку, бо син приїде лише через тиждень, а в коридорі темно. Катерина поміняла, зайшли на чай, і тут прийшов син Валентини Петрівни не той, якого чекали, а інший.
Звався Євген, років сорока восьми, з бородою, у теплій куртці, втомленими очима людини, яка багато працює.
Мамо, ти знов експлуатуєш людей, сказав він, побачивши Катерину з лампочкою.
Катерина сама захотіла, підняла голову пані Валентина.
Євген подякував Катерині.
Дякую. Я б приїхав, але голова забита і не згадав, що мама сидить у темряві.
Дрібниці, сказала Катя.
Поговорили хвилин десять виявилось, він також у будівельній галузі, тільки в іншій фірмі. Вона розказала, що бухгалтерка. Він попрощався.
Через три дні подзвонив у двері. Приніс матері продукти і, як сказав, хотів подякувати Катерині коробкою цукерок.
Навіщо, засміялась Катя, але цукерки взяла.
Можна зайду на хвильку? запитав він. Хотів спитати про твого Олега, він працював у забезпеченні, а в мене питання по постачальниках.
Катерина затрималась на мить.
Олег зараз живе окремо. Але можу дати номер телефону.
Гаразд, відповів Євген, невиразно чи здивувався, чи ні. Тоді не буду турбувати.
Пішов. Через тиждень сам подзвонив знайшов вихід по постачальниках і запросив на каву, як сусідку. Катя подумала й погодилась.
Пішли у кавярню поблизу. Говорили про роботу, матір, як змінився район. Він був уважний, не перебивав, сміявся над своїми ж жартами раніше, ніж договорив.
Ви давно заміжня? якось запитав без підтексту, просто.
Двадцять шість років. Ну, це як було двадцять шість. А що далі не знати.
Так буває, відповів він, не допитуючись.
Її це розсмішило.
Ще кілька разів зустрілись, поспілкувалися. Він ні до чого не квапив, просто дзвонив і питав: як справи? Їй спокій у цьому й подобався. Після двадцяти шести років зобовязань ця легкість була наче відчинене вікно в задушливій кімнаті.
***
Олег тим часом став помічати за собою речі, яких досі не помічав.
Наприклад, що зовсім не вміє чекати. Бо все робилось само: їжа, чисті речі, ремонт. А тепер доводилося чекати поки висохне білизна, закипить вода, прийде сантехнік, мине застуда з температурою лежав один, пив жарознижуюче теплою водою з-під крана.
Або що не вміє їсти в тиші. За двадцять шість років хтось завжди був поруч. Спочатку Максим, потім Катя. Вона щось казала чи просто мовчала але це було живе мовчання. Тут тиша була інша, просто порожня.
Він став вмикати телевізор під час їжі. Полегшало трохи.
На третій тиждень зателефонував Максиму.
Привіт, синку.
Привіт, тату. Як ти?
Нормально. Живу на Липинського.
Знаю, мама говорила.
А як мама?
Максим затримав паузу.
Нормально. Каже, ходить на йогу, бачиться з подругами.
Олег осмислив це.
Не сумує?
Тату, ти дзвониш, щоб дізнатися, чи сумує мама?
Ні, просто питаю.
Їй нормально, тату. Тобі теж. І це добре.
Олег поклав слухавку й сидів з дивним відчуттям. Не образа. Щось інше. Наче зайшов у кімнату й забув навіщо.
***
На двадцять третьому дні познайомився в ліфті із сусідкою молодою жінкою років тридцяти пяти, що раніше кілька разів траплялась на очі. Вона сама представилася Марина.
Ви тут новенький? спитала.
Тимчасовий, відповів.
З дружиною розійшлися?
Він здивувався її прямоті.
Так.
Буває, легко сказала вона. Ви з четвертого? Там, де фіранки гірчичні?
Ага, у Данила Опанасовича.
Він завжди здає однокімнатні розлученим. Каже, менше клопоту, ніж із сімейними.
Вийшли з ліфта. Марина працювала у ветклініці, мала кота й квіти.
Якось він допоміг їй донести великі сумки з магазину. Вона запросила на чай. У неї було затишно, пахло корицею. Поговорили трохи. Вона розумна, була уважною. Але він подумав: у неї чисто, а в мене посуд не митий із учора.
Ще кілька разів бачились у ліфті, біля поштових скриньок. Нічого не було й не могло бути, бо сам він був як незакінчена думка.
Якось вона спитала:
Ви тут надовго?
Не знаю, чесно відповів.
Ви схожий на людину, яка ще не вирішила, куди йти.
Мабуть, так.
Головне, не зависати надто довго. Я після розлучення два роки так жила, потім шкодувала.
Олег запамятав ці слова.
***
На тридцять перший день він поїхав на ринок і купив квіти. Не тому, що був привід, а просто дивився на білі айстри й згадав, що Катя завжди любила саме їх не троянди. Говорила, у троянд надто зобовязуючий вигляд.
Взяв великий букет, віддав гривні, поїхав на Винниченка.
У метро тримав квіти, люди поглядали хто з усмішкою, хто байдуже. Він думав, що скаже. Думав, як вона відкриє двері. Що здивується, може, зрадіє. Все-таки двадцять шість років
Подзвонив у двері. Нова кнопка. За дверима почулися кроки, потім голоси: жіночий і чоловічий.
Він застиг.
Двері відчинили на ланцюжок, якого раніше не було. У щілину виглянуло обличчя Каті. Вона подивилася на нього. На квіти. Лице залишилось рівним.
Олеже.
Катю, я прийшов.
Бачу.
У мене ось… він підняв букет.
Вона дивилась спокійно, без сліз, без надміру емоцій.
Олеже, я не відкрию.
Чому?
Бо змінила замки.
Бачу. Але навіщо?
За спиною пройшла тінь чоловіча. Олег кивнув туди підсвідомо.
Хто це?
Це не твоє, спокійно сказала вона.
Катю, зачекай. Я багато зрозумів.
Що саме?
Він відкрив рот і нічого не сказав.
Що мені було добре з тобою. Що не цінував. Що це була помилка.
Вона мовчала через ланцюжок.
Олеже, тихо мовила, без образи. Ти зрозумів, що тобі було добре. Але не зрозумів, чому. Думаєш, тобі не вистачало мене. А насправді того, щоб хтось прасував твої сорочки.
Це несправедливо.
Можливо. Але правда.
Катю, двадцять шість років!
Я знаю. Були хороші роки. Але я не хочу ще двадцять шість таких.
Ти не даси мені шансу?
Вона дивилась на нього. Довго. Потім сказала:
Знаєш, що найцікавіше? Я теж почала дихати. Виявилося я також задихалася. Просто не сказала.
Він стояв із айстрами.
Катю.
Йди, Олеже. Подзвони Максиму, поговори. Не про мене, просто так.
Двері закрились. Тихо. Замок клацнув.
Він постояв. Букет з’їхав майже до підлоги. Квіти не знали, що сталось.
На сходах було тихо, з-за сусідніх дверей лунало телевізійне шоу.
Олег розвернувся і пішов до ліфта.
***
Натиснув кнопку, ліфт приїхав швидко. У дзеркалі змучений чоловік із букетом у руках. Чи то щось закінчилось, чи почалось, чи все разом.
Вийшов на вулицю вже темно, ліхтарі, поодинокі перехожі. Пішов до метро, букет все ще ніс у руці.
Зупинився.
На лавці сиділа старенька, годувала голубів. Олег підійшов, поставив айстри поряд.
Візьміть, якщо хочете, сказав він.
Бабуся глянула на квіти:
Гарні. Не взяли?
Не взяли.
Буває, і далі годувала голубів.
Олег пішов далі. Місто жило своїм життям. Десь Катя закрила двері й повернулася до свого вечора, до нового життя, яке, схоже, їй цілком пасувало.
Десь їхав додому Максим, якому варто подзвонити просто так, без приводу.
Десь у квартирі з гірчичними шторками стояв брудний посуд.
Олег дістав смартфон.
***
Потім, уже в метро, довго дивився у чорне вікно у своє розмите відображення.
Дивна річ, думав про життя абстрактно. Просто дивна і все.
Потяг їхав вперед, станції змінювали одна одну. У вагоні їхали різні люди: молоді, старші, втомлені й не дуже, з сумками, з книжками, в телефонах. Нікому не було до нього діла ні до квітів, ні до його двадцяти шести років, ні до зачинених дверей.
Вийшов на своїй станції, піднявся на поверхню.
Повітря було вже зимове, із запахом першого снігу, ще не впав, але вже відчувався.
Олег постояв, подивився вгору, на небо.
Небо було темне, звичайне.
Пішов додому.
***
Тієї ж ночі, о другій, він лежав і дивився у стелю. Квартира була звичною, гірчичні штори не пускали світло від ліхтарів, холодильник інколи гудів. Все так, як за ці тридцять один день.
Згадав, як років вісім тому вони з Катериною їздили до її батьків на дачу. Вечір, сиділи з чаєм на веранді, навколо тиша й темний ліс. Катя мовчала, він мовчав, і це було живе мовчання, коли не треба нічого додавати.
Тоді він подумав: ось так добре.
І нічого не сказав.
Просто подумав і потім забув.
Лежав у орендованій квартирі, намагаючись згадати, коли востаннє думав подібне. Не згадав.
За вікном полетіли перші сніжинки, рідкі, несміливі.
У квартирі було тихо.
***
Вранці зварив чайник, подумав: треба купити нормальні чашки, ті з відщербиною. Потім подзвонити Максиму. Потім з роботою розібратись: квартальний звіт на носі, він трохи запустився.
Згадав слова Каті. Вона теж почала дихати. Виявилось теж задихалася.
Він не знав цього. Або не надавав значення. Вона завжди була поруч, все робила, як треба. Олег не запитував, чи їй це потрібно, чи радість приносить. Вона була частиною побуту, який йому здавався кліткою, але для неї, напевне, був тією ж кліткою, тільки вона там гладила його сорочки.
Чайник засвистів.
Він налив у чашку, заварив чай, сів до столу.
За вікном сніг вже падав справжній, білий, чистий.
Знайшов у телефоні контакт: Максим.
Сховав телефон.
Потім знову взяв.
Максиме, привіт. Це тато. Просто так телефоную, без приводу. Не зайнятий?
Ні, почув у відповідь. Привіт, тату.
Як ти?
Роблю. У вас сніг?
Щойно пішов.
У нас теж.
Помовчали секундочку. Хороша пауза, жива.
Тату, як ти?
Олег глянув у вікно, на рівний білий сніг.
Розбираюся, кашлянув.
Якщо що, дзвони.
Обовязково. І ти дзвони, не тільки на свята.
Домовились, тихо сказав Максим.
Попрощались. Олег допив чай. Чай був звичайний.
За вікном йшов сніг.
***
Десь у той же час, у іншому кінці міста, Катя теж дивилась у вікно. В руці чашка кави, у кімнаті тепло, затишно. Євген вже пішов; не ночував, як мовчки домовились поки що рано, навіщо поспішати.
Вона згадувала Олега. Без болю, без радості просто як людину, з якою прожите багато років. Стоїть із квітами, великий, трохи розгублений, з виглядом людини, яку життя чогось навчило, але не до кінця.
Вона не сердиться. Спершу, у перші дні після його відходу, відчула злість, це її здивувало зовні спокійна, а всередині гірке обурення тим, що було непомітним і звичним. Що він не питав, як їй. Що він втомився від рутини, яку створювала вона. Йому було нудно, а їй і не спадало на думку питати, чи їй нудно.
Коли злість минула, залишилось щось спокійне й тверде.
Вона взяла телефон і написала Зінаїді: йдемо завтра на йогу? Відповідь прийшла миттєво: чекала твого повідомлення. Так.
Катя усміхнулась і поставила чашку.
За її вікном теж падав сніг.
***
Того ж вечора Олег подзвонив хазяїну квартири і спитав, чи можна продовжити оренду ще на два місяці.
Можна, відповів Данило Опанасович. Платіть наперед.
Олег поїхав у господарський магазин, купив дві нормальні чашки, без тріщин. Подумав узяв третю.
У продуктовому взяв усе на суп: курячий бульйон, моркву, цибулю, картоплю. Рецепт у телефоні, все просто, чотири кроки. На останньому: посолити за смаком.
Стояв над каструлею і гадав, що таке за смаком. Посолив, спробував, пересолив, але суп все одно був зїстним.
Налив у тарілку і зїв.
Була тиша.
У тиші суп здавався достатньо нормальним.
***
Життя йшло далі, як завжди: без попереджень і пояснень. Катерина відвідувала йогу, іноді бачилася з Євгеном, який ні до чого не квапив. Олег жив на Липинського, варив суп, іноді телефонував Максиму, раз на тиждень зустрічався з Дмитром та Андрієм, які тепер приходили без дружин.
Документів про розлучення не подавали. Не тому, що так вирішили, просто ні в кого не вистачало сил цим займатися.
Якось Катерина зустріла Олега в АТБ на Винниченка, куди вони ходили двадцять шість років. Він стояв у відділі молочки, вчитувався у склад кефіру дуже серйозно.
Вона підійшла:
Олеже.
Він обернувся. Вони подивилися одне на одного. Він виглядав не зле трохи схуд, очі уважніші.
Привіт, Катю.
Привіт. Добре виглядаєш.
Ти теж.
Мовчали секунду.
Кефір береш? спитала вона.
Так, вибираю.
Ось той нормальний, показала пальцем.
Дякую.
Він узяв, вона своє й розійшлися кожен у свій відділ.
У кас вирівнялися, вийшли майже одночасно.
Ну, сказав він, будь.
Бувай, сказала вона.
Пішла праворуч, він ліворуч.
