Ось і познайомились
– Миколо, що з тобою? тихо спитує Марічка після кількох хвилин мовчанки. Ти якийсь ні на себе не схожий. Лице зовсім змервлене… Все добре?
– Так, все нормально, відповідає Микола, збираючись із силами. Відкладає виделку вбік і тягнеться до склянки з яблучним соком, намагаючись відтягнути момент, коли доведеться відповідати Марічці.
*****
Микола підходить до підїзду в пятиповерхівці в Оболонському районі Києва, хапається за важку металеву ручку дверей і вже ось-ось готовий затягнути її на себе, але в останній момент зупиняє рух.
Заходити зовсім не хочеться.
Чітко памятає, що його чекають, і не забув, як пообіцяв Марічці прийти до неї в гості, але нерви такі, що ледь в руках не трясеться торбинка з гостинцем.
Соромно і самому собі: дорослий мужик, а ноги підкошуються, як у школяра перед дошкою.
Лишається зробити зовсім трохи: відчинити двері, зайти до підїзду, піднятися на третій поверх, знайти там квартиру 36
Але щось зупиняє.
Якийсь дивний страх сковує ноги й руки, не дає довести до кінця те, що почав.
Найбільше зараз хочеться просто розвернутися і втекти додому чи кудись у Лісовий масив, байдуже. Головне далі звідси.
– Нащо я взагалі погодився? бурмоче ледь чутно Микола, роблячи крок назад. І так ясно, що мене не приймуть.
Відступає ще на кілька кроків, зиркає в освітлене вікно третього поверху. Там світить так яскраво, що здається маяк серед хрущовок. Щоби точно не забув куди йти.
Саме цей вогник і стримує, аби не зникнути з горизонту.
Зупиняє його тільки одне як відреагує Марічка, якщо він зараз піде. Вона ж просила прийти.
А він обіцяв.
*****
«Коцик, тут таке діло Тільки не лякайся, весело сказала вчора Марічка. Мої батьки хочуть з тобою познайомитись»
Марічка його дівчина.
Вони разом сиділи в кавярні, розмовляли про плани на вихідні, вечеряли. І тут раптом таке: знайомство з її родиною. Миколу це навіть розгубило він моментально забув про вареники на тарілці.
Все ніби природно, навіть абсолютно по-українськи: батьки Марічки захотіли побачити нареченого доньки. Біда, якщо б не запросили. Але
Микола хвилюється, боїться їм не сподобатись. Точніше не підійти як зять. І для цього є причини.
Мама Марічки Вікторія Сергіївна все життя викладала у Київському університеті, з простої викладачки виросла до ректора, а зараз щось важить при Міністерстві освіти.
Батько Марічки В’ячеслав Дмитрович інженер за освітою, встиг дорости від працівника у столичній будівельній фірмі до власника власної компанії. Особисто знайомий із міським головою. Людина серйозна.
І сама Марічка у своїх трохи за 30 років встигла «зробити себе» керує юридичним відділом у великій фінансовій компанії.
А чим може похвалитись Микола у свої 35?
Нічим особливим. Він просто системний адміністратор, ще й без диплому. Платять начебто нормально, але перспектив нуль.
Що він скаже за столом її батькам? Як дивитиметься їм у вічі?
Ти, певно, питаєш: а як вони взагалі познайомились? Випадково.
Того дня Микола вирішив прогулятись у київському парку Перемоги. Марічка теж була там із двома подругами. Подруги пішли по морозиво, а вона лишилась біля лавки і заодно зателефонувала матері.
Не помітила, як на неї майже вилетів пяний хлопець на електросамокаті. Микола швидко схопив її за руку і відтягнув буквально перед колесами.
– Ви що витворяєте? спочатку обурилась Марічка.
Але, зрозумівши все, вже зовсім іншими очима подивилася на рятівника. І між кризою вони розговорились поки подруги брали пломбір у вафельному стаканчику і обмінялись телефонами. Тепер вони півроку разом.
Про все це Микола згадує, пережовуючи несподіванку вечора.
Він давно боявся: рано чи пізно треба буде знайомитись із її батьками, і ті заборонять побачення. Скажуть: черговий альфонс. Таке вже з ним колись було втратив кохану. А зараз не хочеться втратити Марічку
– Миколо, ти чого поблід? Все добре? знову питає Марічка після паузи.
– Так, все нормально, збирається із силами Микола, відкладає виделку, бере склянку яблучного соку, тягне час.
– А то ж, ти прийдеш?
– Куди?
– До мене додому, усміхається Марічка. Мама борщ варитиме, а тато принесе справжнє домашнє вино у нього є знайомий, хто виноробством захоплюється. Все, що треба від тебе, Миколу, лиш твоє згода. Прийдеш?
– Та не знаю Мені здається, твої батьки не одобрять мій вибір.
– А чому?
– Ну я простий хлопець без вищої освіти. Вмію лише програми ставити та дані відновлювати. Вони, певно, хочуть собі зятя-бізнесмена або якогось чиновника. Я системний адміністратор без перспектив. Хіба я їм сподобаюсь?
– Ти дарма переживаєш, бере його за руку Марічка. Мої батьки звичайні люди. Побачиш. Чекаю тебе завтра о 19.00. Не спізнюйся!
– Гаразд киває Микола, хоча й сам ще не вирішив, чи піде.
*****
Настає завтрашній день.
Микола стоїть біля будинку Марічки, пять хвилин до сьомої, надворі мороз добряче щипає. А він вагається.
Розуміє: від зустрічі з її батьками не втечеш, у планах на Марічку найсерйозніші. Але зовсім не готовий знайомитися саме зараз. От би ще трохи почекати обіцяли ж через кілька місяців перевести його в новий IT-відділ. Тоді, може, виглядатиме пристойніше.
Можливо, тоді Вікторія Сергіївна і Вячеслав Дмитрович не виставлять його ще у передпокої.
Щойно зібрався вже йти телефон завібрував у кишені.
Марічка дзвонить.
– Привіт, Миколо, радісний голос у слухавці. Ми з мамою майже все приготували. Тато затримується трохи, але має ось-ось підїхати. А ти де? Підходиш?
– Та я тут…
– Що-що? Підходиш вже?
– Так, я вже майже тут, зітхає Микола. От тільки…
– Любий, якщо ти про те, що вчора казав, я нічого не хочу чути. Просто приходь. Все буде добре. Якщо треба я сама вийду тебе зустріти.
– Ні-ні, не треба. Зараз буду.
– Домовились. Ми чекаємо!
Микола відкладає телефон, виходить на дорогу й починає нервово розтирати скроню. Хоче вигадати вагому причину втекти.
Але думки лише плутаються.
«А раптом зараз В’ячеслав Дмитрович підїде, не вистачало ще перед ним світитись…» боїться Микола, тому йде до кінця будинку. По дорозі підходить якийсь хлопець, позичає сигарету. Давно кинув, а зараз руки самі тягнуться нерви.
Стоїть на розі багатоповерхівки, затягується, видихає хмару диму, озирається.
Праворуч смітник, ліворуч пустир. Марічка казала, там раніше гаражі були, тепер готуються будувати новий дім.
Нічого цікавого. Лише собака на пустирі привертає увагу.
Спершу Микола насторожився бродячі пси в Києві непередбачувані, особливо для чужих.
Прислухався уважніше а собака не звертає на нього жодної уваги.
Лежить на холодному снігу.
Диво, що прямо на снігу влаштувалась. Але ж вибору не має: де вільно, там і кладеться. У підїзд навряд чи пустять в мороз не заведуть
*****
Джек (так назвали пса, що його помітив Микола на пустирі) не їв уже кілька днів.
Колись жив у сусідньому дворі там його інколи підгодовували. Але
жінка з квартири на третьому поверсі вирішила, що йому не місце.
Без упину писала скарги в міську раду, шукала однодумців, і люди поділилися: «залишити» чи «вигнати».
– Та бездомний пес постійно біля дитячого майданчика! обурювалась жінка. Якщо вкусить когось? Подивіться, які у нього сумні голодні очі! Це катастрофа!
А очі в Джека сумні, не злі. Його першим господарем був хлопчик Тарасик.
Родина їхала на дачу за Київ, а щеня кинулось за машиною. Малий Тарас так просив лишити цуценя батьки дозволили. Літо промайнуло весело.
Та як прийшов час у місто Джек залишився на дачі.
– Куди нам у квартиру собаку? Хто вигулюватиме? переконували сина батьки. Ти?
– Ні, я не піду… похитав головою Тарасик.
І пес залишився сам. Страждав і не розумів, чому так.
Та через місяць його підібрала інша жінка, привезла до міста, возила на ринок комусь навязувала, навіть продала одній родині, розповівши, що він породистий.
Та коли подружжя зрозуміло, що то звичайний дворовий песик вивезли на край міста і вигнали.
Добре, що то було вже весною не так холодно.
З того часу Джек був сам.
Вештався вулицями Києва, аж опинився у новому спальному масиві. Там і осів: тихо, великі злі пси не чіпають, діти грають.
Джек часто споглядав і згадував Тараса.
Вірив: колись його знову знайде хтось свій. Можливо, навіть той хлопчик.
Минуло кілька місяців, але біда знайшла останні кілька днів люди стали на нього лаятись, кидати палки й каміння. Одна й та сама жінка кричала на весь двір.
Вирішили люди, що небезпечний, не врахували, що він просто чекає.
Він не хотів завдавати проблему, тому сам пішов.
Тепер лежить на пустирі на снігу. Голодні обійми холоду виснажили так, що навіть ворухнутись не здатен.
Сили залишають.
Так, Джек помітив чоловіка з сигаретою, але думати, що хтось допоможе марно. «Не допоможе думає Джек. Докурить і піде».
*****
Микола підходить к урні біля підїзду викинути недопалок по-іншому не може, традиційне українське: «Світ змінюється із тебе самого», як казала його мама.
Раптом у двір заїжджає автомобіль. Думає: можливо, то батько Марічки треба тікати на пустир.
Так і робить. І раптом згадує, що там собака.
«Собака зараз не вистачало, щоб ще згризла!» переймається внутрішньо Микола. Але пес навіть не рухається.
Лежить навіть не ворухнеться. Микола ризикує підходить ближче, навряд чи спить, а просто охляв від голоду та холоду.
– Гей, все гаразд? питає Микола.
Собака не реагує.
Микола присідає поруч, ліхтариком світить, обережно торкається до шерсті реакції немає, але дихає, живий.
– Дружок зітхає Микола. Ледь живий, правда?
Якщо не допомогти до ранку навряд має шанс вижити.
Микола підхоплює пса на руки і йде шукати теплий підїзд хоча б відігріти трохи перед тим, як викликати таксі і їхати у ветклініку. Де не знає, але розуміє: знайдеться нічна.
Але всі підїзди закриті, йде до сусіднього будинку.
Телефон надривається у кишені але Миколі зараз не до того.
Біжить повз підїзд Марічки, наче ковтнув гострий перець. В голові думка: батьки розгніваються, якщо приведе напівживого бродягу просто в квартиру.
Добігає до кінця будинку у двір заїжджає ще одна нова чорна машина. Фари бють в очі, змушують зупинитись.
З машини визирає чоловік.
– Молодий чоловіче, що трапилось? Допомога потрібна?
– Так, тут пес Знайшов на снігу, замерз, розгублено шепче Микола. Ви не знаєте, тут десь поряд цілодобова ветклініка?
– Близько немає, думає водій. Але я знаю де. У мене знайомий працює справжній фанат своєї справи. Сідай з псом на заднє сидіння, підвезу.
– Ви? Ви серйозно? здивування на обличчі Миколи.
– Сідай! Часу мало собаку треба рятувати.
Миколу довго вмовляти не треба. Вже за хвилину автівка летить через нічний Київ.
Водій телефонує:
– Вибач, доню, тут пригода трапилась. Затримаюсь. Чоловіка не бачив, кажеш? Ага. Перетелефоную.
Микола шепоче після дзвінка:
– Через мене у вас проблеми?
– Та нічого, не турбуйтеся. Краще слідкуйте, аби пес був живий.
– Здається, дихає… Тяжко, але дихає.
– Їдемо швидше.
Через 10 хвилин Микола уже у ветеринарній клініці на Позняках. Водій домовився зі знайомим, песика приймають без черги.
Джека віддають лікарям, а Микола сам винюхує новини у коридорі. На телефоні низка пропущених від Марічки: «Коля, ти де? Все гаразд?». Має б подзвонити і пояснити, але головне зараз пес.
Навіть забув подякувати водієві. Вибіг на вулицю машини вже немає. Вертає до клініки і вирішує песика забере додому. Для себе вирішив: якщо з Марічкою нічого не вийде, принаймні друг зявиться на все життя.
*****
Минає вже майже сорок хвилин, а з кабінету ще ніхто не виходить.
Раптом біля стійки реєстрації гамір, знайомий голос.
Микола озирається бачить Марічку. За нею жінка і… водій тієї автівки.
Той, завидівши Миколу, посміхається.
– О, тут і є твій кавалер, Марічко, гучно оголошує водій. Сидить і за пса переживає.
Микола одразу розуміє: ось і зустрів майбутніх тестя й тещу. І зніяковів.
– Коля, чому не подзвонив? Я ж хвилювалась, підбігає до нього Марічка.
– Вибач, кохана, винувато усміхається Микола. Я думав, що твої батьки не зрадіють бездомному псу в хаті.
– Який ти наївний! сміється Марічка. Я ж казала: вони звичайні. І звірят вони люблять. В нас удома три коти з вулиці.
– Справді?
– Так.
Підходять і батьки Марічки, і стається те, чого Микола найбільше боявся знайомство.
В’ячеслав Дмитрович тисне руку:
– Ось і побачились
– Знаєте, Миколо, додає Вікторія Сергіївна, ви справжній чоловік. Що зробили вчинок. А додому вам і треба було одразу йти. Хай пес виживе, віримо, в нього все буде добре.
– Буде жити песик, усміхається ветлікар, що виходить із кабінету. Все буде добре.
Джека того ж вечора дозволили забрати додому. Відігріли, залишилось любити й доглядати.
– Любов народжує дива, на прощання каже лікар. Вона і з того світу витягує.
Микола спершу хотів піти додому. Але Марічка й батьки наполягають: пса привезти до них котики владнають краще від будь-якого лікаря, а спасіння треба обмити.
Джек на дивані в оточенні котів досі не розуміє, чи це реальність, але від щастя аж розгубився.
А Микола з Марічкою на кухні спілкуються з її батьками і дарма так боявся: чудові люди, прості й добрі.
Через декілька днів Джек став на лапи, і Микола забрав його до себе.
– А мене з собою не візьмеш? усміхається Марічка, виходячи з кімнати з валізкою.
– Тебе? Серйозно?
– Дуже. Тут справа… Батьки заборонили залишатись ночувати вдома, жартує.
– Взагалі?!
– Так, хочуть онуків. Кажуть, треба піднімати народжуваність в Україні.
Микола не може втриматися від сміху. Марічка разом з ним. А Джек, стоячи поряд, весело махає хвостом.
Ще не розуміє всього, але відчуває буде добре.
Отака історія.
