Складне щастя
Як це: розлучаємося? Денисе, ти що, жартуєш?
Оксана стояла перед чоловіком, не розуміючи нічого. Яке розлучення? Вони ж разом майже двадцять пять років! Ще два тижні і святкували б річницю Чи вже ні? Думки скакали, заплутані, як клубок ниток. А банкет, гості? Всі запрошення вже розіслані Всі мають приїхати. Вся родина, друзі дзвонять, питають, що подарувати А багатьох, як-от Іринка, її найближча подруга, навіть подарунок вже надіслали. Шкода, що сама не приїде далеко, та й їй на шостому місяці куди летіти літаком? Хай краще вдома. Ще побачаться і відсвяткують. Адже Іринка не останню роль відіграла у створенні їхньої сімї: саме вона познайомила Оксану з Денисом, своїм одногрупником, а на весіллі найгучніше кричала «Гірко!», ховаючись за букетом нареченої.
Ти дозволяєш Колі втратити таку дівчину? жартувала Оксана.
Куди він подінеться? Іринка поправляла зачіску Оксані. Усьому свій час. Він ще не дозрів, а зелений чоловік мені не потрібен. Щоб за два роки розлучитись і ще це все: діли майно, дітей, родину А як вони мене полюблять за цей час! Ні, дочекаюсь свого часу.
Багато ти на два роки загадала! Оксана сміялась, спостерігаючи, як подруга сердито намагається навести красу.
Я по-іншому не вмію. Якщо вже щось робити то на повну!
А діти? підкинула Оксана. Відразу двоє, а не один?
Так! Бажаю двійню! Відмучилась один раз і повний комплект! У нас в родині є приклади, і в Колі також.
А виховувати потім хто буде?
Двох легше, ніж одного.
Чому? здивувалася Оксана.
Вічна конкуренція, завжди є з ким погратися, а мені звання матері року за те, що двох одразу виховую! Ще перечисляти?..
Оксана усміхалась, хоч і знала, що Іринка напевно отримує завжди те, чого хоче. І так сталося, тільки от доля пожартувала: замість двійні зявилась трійня. Небо вирішило перевірити, чи витримає Іринка.
Вона впоралась блискуче. До того часу вже й рідня чоловіка була в захваті від неї. Дипломатичність, спокій але, головне, завжди простягала руку допомоги. Зазвичай ця допомога була: «Хочеш печеної картоплі на вечерю поїдь до мами і збери шафу, а скажи, що я вікна наступними вихідними вимию».
І коли Іринці з дітьми треба було допомогти поруч були дві бабусі і дід, бо її тата вже не стало. Діти, народжені з маленькою вагою, згодом пішли до школи, і тоді Іра вступила в університет.
Ти збожеволіла? Коли ти все встигаєш? Оксана не могла зрозуміти.
Хто поставить двійку матері трьох дітей? А в мене й голова працює, і після декрету стану компетентним фахівцем!
Диплом отримала, влаштувалася на роботу, взяла мінімальну зарплату, щоб набратись досвіду. Бабусі допомагали, а роботодавцю вона розповідала про необхідність няні.
Оксана дивилася на життя подруги і дивувалась: як усе можна встигнути? В Оксани ще з дитинства труднощі із рішеннями: навіть обрати, які колготки вдягнути, вже проблема.
Але ж якщо ти вже вирішила то це надійно. Не те що я постійно метаюсь, заспокоювала її Іринка. Ти консерватор, Оксано. А це найнадійніші люди!
Надійні Ось і Денис оцінив цю надійність! Як він міг?! Все ж було нормально Так, дітей у них не було, але з цим питанням вони змирились вже давно. Оксана волонтерила у дитячих будинках і зрозуміла: не може взяти зовсім чужу дитину. Не тому, що не вистачить ресурсів. Боялась не зможе дати справжню любов.
Ви ще не зустріли свою дитину, якось сказала Світлана Миколаївна, директор інтернату, в залі з новорічною ялинкою і дітьми. Побачите і все, ніщо вже не зупинить.
А якщо не побачу? Оксана відверталась.
Значить, не доля, і не треба такої відповідальності брати. Тут таких історій багато… Он бачите того Сергійка? Його вже двічі повертали.
Як так?!
В першій сімї пробув два роки, у другій рік. У перших зявилась своя дитина, у других не розрахували сили. В Сергія погасла іскра, він сів у куток і навіть не їв.
Ця розмова оглушила Оксану так, що ледь не оформила документи на Сергія. Але Іринка зупинила:
Чи вистачить у тобі любові? Не з жалю, а з потреби любити. Якщо сумніваєшся не треба. Або станеш ще однією зрадницею для цієї дитини.
Оксана більше не їздила до інтернату, допомагала дистанційно, але Сергій жив у її серці як маяк, що вказував шлях жити треба так, щоб не зробити боляче.
Оксана обійняла себе руками. Холодно… Чого це так? Хоч на дворі лише осінь, батареї теплі. Що робити? Може, допомогти Денису зібрати речі? Які? Теплі також? Літо ж тут коротке, осінь промайне і вже зима…
Думкою ми вперше відправилися на Захід у Яремче до мами. Там ніколи не мерзла. Взимку легка шкіряна куртка й досить. Оксана раптом гостро захотіла до мами. В гори, де навколо лише спокій. Але мами більше немає. Та й Дениса тепер теж…
Господи, навіщо їй та свобода? Їй потрібен поруч чоловік. Щоб усе як колись: кава вранці, серед ночі розмови, не заплановані поїздки до театру чи за місто. Найкращі дні неочікувані, спонтанні, неорганізовані. Денис часто телефонував:
Оксано, що робиш?
Зайнята, як бджілка. Два співбесіди, в банк маю заскочити.
Кинь все! Поїхали прогуляємось?
І вона кидала все…
Це «добре» залишилось у минулому. Її минулому. Вона памятатиме, а він навряд. В нього буде майбутнє з тією новою, що чекає дитину…
Зрада? Чи, може, їхній шлюб був фікцією з початку? Оксана й це ще могла б зрозуміти. Але тоді… Вона нічого не варта? Якщо не зуміла зробити єдину людину щасливою…
У кухонному вікні Оксана пригорнулась колінами до гарячої батареї й слухала, як Денис метушиться, ляскає дверцятами, збирає речі. Її трясло так, що квітник від Іринки мало не впав з підвіконня. Коли, нарешті, зачинилися вхідні двері, Оксана вчепилася пальцями у гладку поверхню підвіконника, потім випрямилась і штурхнула горщик на підлогу, закричавши вголос.
Полегшення не прийшло. Темна земля, що розсипалась з уламками глечика, чомусь освіжила розум. Так, все правильно: кругом лише темрява… Бо світло щойно пішло, гримнувши дверима, залишивши її саму. І далі доведеться рухатись на дотик.
Окрім одного.
Відірвавшись від батареї, не помічаючи болю у нозі, порізаній склом, Оксана дійшла до спальні й увімкнула телефон.
Іііірино
То був не плач тваринний стогін від невимовного болю. Іринці пояснювати було не треба.
Денис пішов?
Так
Чекай на мене завтра!
Ти з глузду зїхала? Я не хочу! Будь ласка, Іро! Я ж собі не пробачу, якщо щось з тобою чи дітьми… Ти знала?!
Відчувала. Тепер усе склалося. Оксано, все буде краще!
Що краще? Жити не хочеться! Все пішло шкереберть. Що робити?!
Купи собі сукню.
Що?!
Що чула: купи ту червону, на яку колись пошкодувала гривень. Прямо зараз! Потім номер рейсу напиши й лети до мене. Побудемо в Карпатах. Мені теж потрібна віддушина. Федір на змаганнях, а Марта з Вірою поїхали в табір. Час ловити момент. Не змушуй вагітну нервувати!
Іра вимкнулася. Оксана дивилась у екран і нарешті зрозуміла треба рухатись!
Вона підійшла до дзеркала. Двадцять пять років копійка до копійки на обличчі. Уже не дівчинка, але й не бабуся. Нехай! Від зараз буде по-іншому. Оксана провела руками по волоссю, сердито стерла сльози й примушувала рухатись.
Телефон зручно влігся в долоню. Швидкі відміни банкет, ресторан, вся метушня. Далі порядок на кухні, придбала новий горщик, уклала землю.
Сукня сіла, як рідна. Червона, до нестями яскрава не те, що носила останнім часом. Все спокійні тони це для Іринки, яка любила привертати увагу. Але сьогодні щось нове. Відчула, що й таке має право бути.
Відлуння гніву не прийшло: Оксана, напевно, розуміла, чому Денис пішов. У них завжди було щось більше за шлюб справжнє партнерство. А друга зрадити тяжко…
Рейс з пересадкою то дрібниці, є час відволіктися.
У Карпатах удвох з Іринкою проходили нові стежки, говорили й мовчали. Заплутане ставало дрібним, а мале виростало у значуще.
Повернись додому! Тут люди, батько. Хочеш, житимеш з ним; не хочеш поруч. Відкривай дитячі центри: новий район потрібен, дітей багато. Подумай!
І вона вирішила: повертається до Львова, а бізнес, квартира, машина все це лишилось у минулому.
Відділивши память від почуттів, зустрілася з Денисом декілька разів, холодно провела всі фінансові процедури, стерла його номер і все.
Львів зустрів Оксану весною та яблуневим цвітом. Влаштувалася окремо від батька, бо потрапила на Любов Іванівну нову сусідку, що шалено привітала її, і Оксана відчула, що татові тепло з цією жінкою. Вона раділа, що в батька зявився стимул жити.
Ігор же ще нічого собі, правда, Оксанко? Любов Іванівна кидала трепетний погляд на батька, і Оксана вірила: справжнє кохання існує. Комусь воно легке, комусь непросте, а хтось взагалі його не зустрічає…
Рік минув швидко. Два дитячі центри, собака, новий ритм а вечорами все ж іноді накочувала туга і самотність. Тоді, в темній кухні, Оксана уявляла, як Денис заходить і питає:
Тобі що, Оксано, зле? Давай чай зроблю, все розповіси.
Вона знала, що це нездорово, але не могла остаточно відпустити.
І тут зявилась справа з податками і поїздка до Києва розбавила будні.
Все вирішила за день, а далі час до рейсу. Поблукала старими вуличками, потягнуло до району, де жила раніше Один центр закрився, інший працює. Діти захоплено малюють, новий вчитель ричить, як ведмідь всі пищать від щастя. Головне щоб дітям було цікаво.
Оксана рушила до зупинки повз їхній колишній будинок, новий майданчик, у парк, де вони з Денисом гуляли.
Зненацька на лавці біля фонтану вона впізнала Дениса з коляскою. Сивий, зморений, майже прозорий, він безсило гойдав дитину. Оксана зачепила підбором минуле і не змогла пройти повз.
Денисе
Він здригнувся, не зводив погляду.
Привіт, Оксано.
Вона сіла поруч.
Як справи?
Гірше не буває.
Чому?
Сам. Втратив усе. Сама випадковість коштувала мені всього.
Це брехня. У тебе є більше, ніж у мене. Оксана кивнула на коляску. Хто у тебе?
Дівчинка. Єва.
А мама?
Нема більше. Роди були тяжкі. Міла померла.
Оксано, хоч Міла й була причиною всього… Їй зараз було просто боляче за неї, що стала випадковою жертвою обставин. Донька спала, а Денис боязко штовхав коляску. Вони з Оксаною говорили довго, і коли закінчили, Єва вже прокинулась, заглядаючи у вечірнє небо.
Коли побачиш свою дитину, все зрозумієш! згадалося Оксані пророцтво Світлани.
Через півроку та сама Світлана Миколаївна запросила її у кабінет:
Сергію, знаєш, чому я прийшла?
По мене.
Хочеш жити зі мною?
Не певен. Ви мене все одно повернете.
Я не всі. Бо знаю, як це: втратити все. І більше не хотіти жити. Це дуже боляче.
Я знаю
А знаєш, хто така мама?
Ні.
Та, що ніколи не дозволить зробити так боляче своїй дитині.
Вам мене жаль?
Ні, Сергію. Я не жалію. Я хочу любити. І ще хочу, щоб у Єви був старший брат. Сильний, сміливий, захисник. Як думаєш, впораємось?
Мовчки Сергій перевів погляд на червону сукню Оксани, і несміливо провів пальцями по тканині.
Подобається?
Дуже.
Я теж її люблю. Купила тоді, коли було найгірше. І стало легше.
Я хочу спробувати
Не будемо пробувати. Проста справа будемо жити. Я тебе не віддам. Тільки ти допоможи. Бо я ще не знаю, як бути хорошою мамою. Та дуже хочу навчитися. Для тебе і Єви. Допоможеш?
Сергій кивнув, і Оксана нарешті спалахнула надією.
Минуло ще декілька років. Тепер по карпатській стежці вишикувалась родина: темноволосий Сергій наглядає за непосидючою Євою, що тікає кудись уперед.
Єво, у лісі вовки!
Ні!
Є. І ведмеді! Величезні й дуже-дуже голодні!
Їх мама не годувала?
Ні. Не вміє кашу варити.
А наша вміє!
Так.
Треба мамі вистигла каша ведмедям дати.
Мамо! Єва каже мішкам треба каші варити!
Манки? сміється Оксана, наздоганяючи дітей.
Мам, ображено Єва, ти не вмієш без грудочок!
Це ти не любиш з грудочками. Мішки раді будь-якій. Ще й меду дамо!
І мій!
О, ні! Не віддам! Оксана обіймає дочку.
Якщо на руках до тата! передає Єву Денису, тріпає Сергія по маківці.
Сергію, як там, погодуємо ще цих звірів?
Мамо, я додому не хочу. Тут і так цікаво. Єва зживиться і з готелю ніде не вийдеш…
Єва, потім пригодуємо мішків, а зараз гайда далі!
Ладно! одразу погоджується Єва, і Оксана з Сергієм переглядаються.
Ух, мамо! гриває Сергій.
Ох, сину сміється Оксана. Головне не втратити цю малечу серед звірів і пригод! А як знайдемо когось незвичайного без нас не підемо. Бо всім потрібні любов і турбота.
Карпатське повітря, сміх, ехо лунають над галявиною і тануть у небі. День, що розгортався над горами, обіцяв бути світлим…
