Залишилась одна
За вікном уже згущаються сутінки, а мами все немає. Олеся, обертаючи маленькі коліщата на своїй інвалідній колясці, підкотила до столу, взяла телефон і набрала мамин номер.
«Апара́т абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності», озвався чужий механічний голос.
Дівчинка розгублено глянула на екран, згадавши, що на рахунку майже не залишилося гривень, вимкнула його.
Мама вийшла до магазину, але так і не поверталася. Такого ще ніколи не було, вона завжди була поруч, адже Олеся дитина з інвалідністю, не вміла ходити й пересувалася лише на колясці. Окрім мами, жодних родичів не було.
Олеся має вже сім років, і самотності вдома не боялася, та мама завжди попереджала, куди йде й коли зявиться. Тепер дівчинка ніяк не могла збагнути, що відбувається:
«Сьогодні мама пішла у далекий магазин по продукти, там дешевше. Ми туди з мамою часто ходили. Хоч він і далекий, але за годину туди й назад можна дістатися», зиркнула на годинник. «Вже чотири години минуло. Мені так хочеться їсти».
Олеся скерувала свою коляску до кухні. Закипятила воду, витягла з холодильника котлету, розігріла й запила чаєм.
А мами й досі не було. Не витримавши, знову набрала номер:
«Апара́т абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності», знову пролунав холодний голос.
Дісталася свого ліжка, заховала телефон під подушку. Світло в кімнаті не вимикала без мами дуже страшно.
Довго лежала, поки сон не забрав її у свої ніжні обійми.
***
Прокинулася, коли сонце залило кімнату. Мамині ліжко акуратно заправлене.
Мамо! вигукнула Олеся до коридору.
У відповідь німа тиша. Взяла телефон, набрала… Опять той самий відчужений голос.
Серце стиснулося від жаху, очі наповнились слізьми.
***
Костянтин повертався з кавярні, де щоранку купував свіжу здобу. Вони з мамою щоранку починали з теплого сніданку, вона все дбала про нього, а він вирушав за булочками.
Костянтину вже тридцять, а досі не склав сімї. Жінки не звертали на нього уваги: незугарний, худий, часто хворів. Від самого дитинства доводилося боротися з хворобами потрібне було дороге лікування, а мама зростила його сама. Останній діагноз поставили вже дорослому: дітей у нього не буде. Зі своєю самотністю Костя вже змирився.
У траві поблискувала розтрощена стара мобілка. Телефони та комп’ютери й робота, й захоплення Костянтина він працював програмістом та блогером. Телефонів мав і свої, найсучасніші. З професійної цікавості він підняв цей, наче його переїхала машина.
«Може, щось сталося?» майнула думка, і він заховав знахідку до кишені. «Дома розберуся».
***
Після сніданку витягнув із знайденого апарату SIM-картку й вставив до свого. Номери там переважно лікарня, Пенсійний фонд, різні установи. А перший підписаний: «донька».
Трохи подумавши, подзвонив:
Мамо! пролунав радісний дитячий голосок.
Я не мама, розгублено озвався Костя.
А де моя мама?
Не знаю, знайшов цей телефон, SIM-картка була ціла, вирішив подзвонити.
Моя мама зникла, розплакався голос у слухавці. Вчора вийшла в магазин і не повернулася.
А тато, бабуся?
Ніколи їх не було… Тільки мама.
Як тебе звати? Костя вже твердо вирішив допомогти.
Олеся.
Мене звати дядько Костя. Олесю, може можеш вийти з квартири й покликати сусідів?
Я не можу я не ходжу. В сусідній квартирі давно ніхто не живе.
Що означає «не ходиш»? Костя геть розгубився.
Я така народилася. Мама каже, треба зібрати грошей, тоді зроблять операцію.
А як ти пересуваєшся?
На колясці.
Олесю, ти адресу свою знаєш? Костя швидко перейшов до дій.
Знаю. Вулиця Шевченка, будинок сім, квартира вісімнадцять.
Зараз приїду й знайду твою маму.
Вимкнув телефон.
Ніна Антонівна заглянула до сина:
Костю, що сталося?
Мамо, я знайшов розчавлений телефон, вставив SIM-картку у свій, подзвонив Там маленька дівчинка сидить сама у квартирі, вона неповносправна, без рідних. Я дізнався адресу поїду до неї.
Їдемо разом, збори почалися блискавично.
Ніна Антонівна виховувала сина сама, знала все про важкі дитячі роки й безсонні ночі біля хворої дитини. Сама на пенсії, син добре заробляє.
Викликали таксі й рушили на допомогу.
***
Подзвонили у домофон.
Хто там? озвався сумний голос дитини.
Олесю, це Костя.
Заходьте!
Підїзд, відчинена двері потрібної квартири.
Заходять: худенька дівчинка в колясці сумно дивиться у вічі гостям:
Ви знайдете мою маму?
Як маму звати? питає Костянтин.
Ганна.
Прізвище?
Трохименко.
Зачекай-но, Костю! зупинила сина мати й звернулась до дитини: Олесю, ти голодна?
Так. У холодильнику була котлетка, але я її зїла вчора.
Костю, біжи у той магазин, де ми завжди купуємо продукти, і візьми все потрібне.
Добре! і вже його немає в коридорі.
***
Повертаючись, Костя застав маму уже з приготованим обідом. Все розклали, сіли за стіл.
Після їжі Костя узявся за пошук мами дівчинки. Відкрив сайт новин міста, переглянув хроніку.
«Отак. На вулиці Парковій авто збило жінку, потерпіла у важкому стані доставлена у лікарню».
Витяг телефон, став дзвонити. Третій виклик нарешті відповідають:
Так, учора до нас доставили постраждалу з Паркової. Стан важкий, ще не приходила до тями.
Прізвище її?
Документів і телефону при ній не було. Ви родич?
Ну ще не знаю
Приїздіть, спробуємо розібратись
Зараз буду.
Виключив телефон, повернувся до дівчинки:
Є мамина фотографія?
Так, Олеся підкотилася до шухляди, дістала альбом. Ось ми ще зовсім недавно разом фотографувалися.
Гарна у тебе мама!
Костя сфотографував портрет телефоном, усміхнувся до Олесі:
Йду розшукувати маму.
***
Відкрила очі. Білий стеля. Свідомість поступово поверталася. Перед очима миготіла та жахлива машина
Спробувала ворухнутися, все тіло відгукнулося болем. До неї підійшла медсестра, обережно спитала:
Прокинулись?
І тут очі Ганни сповнилися жаху:
Скільки я тут лежу?
Уже дві доби.
А вдома дочка сама
Ганно, заспокойтеся! медсестра ніжно поклала руку на груди пацієнтці. Вчора тут був молодий чоловік, лишив телефон для вас. Сказав, що ваш роздавила машина.
Дайте мені подзвонити
Зараз! набрала номер «дочка» й дала слухавку пацієнтці.
Мамо!
Олесенько, рідна, як ти?
Все добре, зі мною пані Ніна і дядько Костя приходять.
Який дядько Костя?
Вам, хворій, не можна хвилюватися! втрутився лікар, що саме зайшов. Інакше відійму телефон. Давайте, я вас огляну!
Донечко, я передзвоню, встигла крикнути Ганна й вимкнула слухавку.
Лікар оглянув, дав вказівки медсестрі та одразу поставила крапельницю.
Коли лікар вийшов, сестра сховала телефон до кишені.
Можна ще хвилинку з донькою? прошепотіла Ганна.
Лікар заборонив, але все ж дістала телефон й набрала номер.
Донечко
Це Ніна Антонівна, відповів не знайомий жіночий голос. Послухайте мене: син знайшов ваш розбитий телефон, відшукав вашу доньку й вас. Я пенсіонерка, поки ви у лікарні, я побуду з дитиною. Не хвилюйтеся! Передаю слухавку Олесі.
Мамо, не плач і хутко одужуй! вигукнула дочка.
Олесю, слухайся бабусю! Ганна схопилась за ці слова, як за рятівну соломинку.
Пацієнтко, виключайте телефон! пролунало з-за плеча.
***
Наступного дня Ганну перевели до загальної палати. Увечері прийшла медсестра:
Трохименко, до вас відвідувач!
Навіть здивуватися не встигла. Зайшов худорлявий, соромязливий хлопець:
Добрий вечір, Ганно, я Костя! усміхнувся. Прийшов навідати вас. Не ображаєтесь, що одразу на «ти»?
Ні, тихо відповіла Ганна.
Поставив на тумбочку великий пакет:
Тут мамині гостинці.
Костю, навіть не знаю, як вам дякувати, розгублено відповіла жінка.
Випадково знайшов ваш телефон, SIM-картка ціла. Подзвонив Олесі, відшукав вас.
А як там моя Олесенька?
Зараз побачиш.
Взяв з тумбочки телефон, щось натиснув.
Ось!
На екрані зявилась донька:
Мамо! Ти більше не болиш?
Вже легше, Олесечко. Як ти?
До мене бабуся Ніна ходить.
Вони довго розмовляли. Костя терпляче чекав. Завершивши, Ганна опустила голову:
Я ваш боржник.
Та годі, Ганно! всміхнувся. І сам переходь на «ти».
Дякую тобі, Костю.
Слухай, покажу, як цим телефоном користуватись.
***
Минуло два тижні.
Винуватець ДТП відшкодував Ганні двісті тисяч гривень і привів адвоката.
Наступного дня її виписали з лікарні. Костя приїхав і привіз Ганну додому.
Мамо! радісно крикнула Олеся.
Здавалося, що ще мить і вона сама вибіжить їй назустріч. Ганна сіла поруч, обійняла доньку, й обидві заплакали від щастя.
Підійшла до Ніни Антонівни:
Дякую вам, пані Ніно!
Не турбуйся, Олесю, мені ти як внучка тепер.
Пані Ніно, мені винуватець ДТП гроші передав, Ганна дістала купюри. Візьміть, мені нічим більше вас віддячити.
Не треба! суворо сказала Ніна Антонівна. Ми з Костею не збідніємо, а тобі треба Олесю лікувати. Костя вже домовився з хорошою клінікою.
Мамо! вигукнула дочка. Дядько Костя сказав, що ми з тобою поїдемо в лікарню, і мені зроблять так, що ніжки ходитимуть!
***
Два тижні Ганна з Олесею провели у клініці. Оперували, ставили спиці. Ще через три місяці знову лікарня, потім ще через рік, і ще раз через рік. Через три роки лікарі пообіцяли: Олеся буде ходити.
Поки ж дівчинка продовжувала їздити у колясці, спиці давали знати про себе.
Та доля вирішила ще випробувати цю родину. У Ніни Антонівни сталося серце, її клали у реанімацію.
Три ночі Ганна не відходила від ліжка близької вже жінки, вдома бувала лише приготувати їжу та трохи відпочити. Вночі з Олесею залишався Костянтин.
На четвертий день Ніна Антонівна остаточно прийшла до себе. Довго мовчки дивилася на Ганну, і мовила:
Доню, видно, мені вже недовго на цьому світі. Виходь за мого Костю. Він добрий. Вам разом легше буде і Олесю на ноги поставите.
Пані Ніно, хіба він захоче мене?
Захоче! на обличчі жінки вперше зявилася усмішка. Обовязково.
***
Пані Ніна тримає за руку дівчинку з рюкзаком і букетом. З її зростом можна подумати, що йде у перший клас, а насправді у четвертий. Три перші роки Олеся навчалася вдома дистанційно й закінчила класи на відмінно.
І ось вперше своїми ногами іде до школи.
Бабусю, мені трохи страшно
Олесю, тобі вже десять! Бач, і твої тато з мамою йдуть!
Дівчинко моя, ти чого така замислена? підступила Ганна.
Боїться в школу йти, посміхнулася Ніна Антонівна.
Дай руку, простягнув Костя долоню. Йдемо!
З тобою, тату, зовсім нестрашно, всміхнулася Олеся.
І вони, весело перемовляючись, вирушили до школи, а за ними йшли мама з бабусею такі ж щасливі.
