Пізній бунт
Ти розумієш, що ти робиш? голос Лесі звучить рівно й спокійно, й від того цей спокій страшніший за будь-який крик. Ти розумієш, що це значить для нас усіх?
Галина стоїть біля вікна й дивиться на вулицю. На подвірї йде холодний осінній дощик, перехожі квапляться під парасолями, не дивлячись одне на одного.
Я розумію, що це значить для мене, нарешті відповідає вона.
Для тебе, Леся повторює ці слова так, наче зважує їх у руці. Ти завжди так: для себе. А ми?
Ви дорослі люди.
Мамо, тобі шістдесят один рік.
Я знаю, скільки мені років.
Леся сідає на старий диван, який Галина давно хотіла викинути, але якось не наважувалась. Бо звично, бо шкода, бо викинути все одно, що щось живе прибрати.
Ти подумала, що скажуть люди? питає дочка.
Ні, чесно відповідає Галина.
Так і було.
***
Все почалося у березні, коли Галина Сергіївна Бойко, у минулому вчителька української мови й літератури, а нині пенсіонерка з невеличкою підробітком у дитячому гуртку при бібліотеці, поїхала на вихідні в гості до подруги у Кам’янець-Подільський.
Подруга, Віра Миколаївна, жила там уже вісім років. Переїхала після смерті чоловіка, купила невеликий будинок на околиці, завела город, і, за її словами, нарешті почала жити на повні груди. Галина навідувала її щороку, зазвичай влітку, але цього разу щось змінилося. Щось підказало: треба їхати зараз, не влітку.
Березень у Кам’янці-Подільському був сирий і тихий. В улоговинах ще лежав сніг, а на пагорбах вже чорніла земля. На куполах церков тремтів блідий відблиск неба. Галина йшла вузькою вуличкою й вперше за довгий час дослухалася до тиші. Саме тиші, не порожнечі. Різниця стала зрозуміла лише тут.
Віра зустріла її на ґанку, у валянках і старенькій куртці.
Нарешті приїхала, промовила вона. Я вже й пиріжки підігріла.
Вони сиділи на кухні, пили чай, Віра розповідала про сусідів, город, про те, що хоче завести козу.
Козу? Галина здивовано піднімає брови.
А що такого. Молоко буде своє, сир зможу робити. Читала, справа не складна.
Віро, ти хоч раз козу вживу бачила?
Доведеться роззнайомитися, сміється Віра і підливає чай. А ти як?
Галина дивиться на руки: звичайні, вже невмолоді, з прозорими синіми жилами.
Нормально.
То не відповідь. Щось трапилось?
Нічого. Все, як завжди.
Це і є проблема, тихо каже Віра. Коли все завжди однаково.
Галина мовчить. За вікном вже синіє вечір, на вулиці запалюється перший ліхтар.
Наступного дня Віра кличе її на ринок не в супермаркет, а на справжній базар, де бабусі продають квашену капусту й теплі шкарпетки. Біля столу з сушеними грибами Галина бачить Миколу.
Він змінився, але в статурі, в погляді, збереглося щось знайоме. Вона зупиняється.
Він теж.
Галя? невпевнено.
Коля, просто відповідає вона.
І все. Далі Віра відходить до шкарпеток, а вони стоять серед ринку, довкола пахне грибами й холодною землею.
Ти тут живеш? питає Галина.
Уже другий рік. А ти?
Гості у подруги.
Зрозуміло.
Далі мовчання: не незручне, а таке, наче нікому не треба поспішати.
Ти майже не змінилася, каже він.
Це неправда.
Хіба що трохи.
Галина несподівано для себе сміється.
***
Микола Борисович Литвин був її одногрупником з педінституту не другом, не коханням, просто знайомим, з яким навчалися пять років; далі дороги розійшлися: він поїхав в інше місто, вона залишилася, вийшла заміж, народила дітей. Потім чула через спільних знайомих у нього теж сімя, донька, а більше нічого.
І от знову бачаться біля столу з грибами.
Домовилися зустрітися ввечері в кавярні на головній вулиці. Віра відреагувала спокійно.
Іди, звичайно, сказала вона, я й так подивлюся серіал. І не дивися так, я не буду заздрити.
Я не думаю…
Думаєш, усміхається Віра.
В кавярні майже порожньо. Деревяні столики, жовтий світильник, на стінах старі фотокартки Камянця. Взяли чай і яблучний штрудель, заговорили, ніби ці роки й не минали: згадували одногрупників, сміялися з молодих дурниць.
Моя дружина померла три роки тому, раптом каже Микола.
Пробач, мяко відповідає Галина.
Уже звик. Просто живеш по-іншому.
Я розумію.
А у тебе?
Муж Галіни, Віктор Петрович, пішов від неї девять років тому через іншу жінку. Без особливих пояснень просто “так сталося”. Довго тоді аналізувала минуле, шукала свої помилки, а потім втомилась і просто почала жити: діти, онуки, гурток. Віра в Кам’янці раз на рік.
Буває по-всякому, відповіла вона.
Він зрозуміло киває. Це приємно.
***
Далі вона повернулася додому, до Чернівців, думаючи, що це був просто приємний випадок зустрілися, поговорили, і все. Але через тиждень Микола пише в месенджері, знайшов номер через Віру: “Привіт! Як доїхала?”
Вона відповідає. Починається листування: спочатку рідко, далі щодня. Це дивно для Галіни, яка зазвичай не поспішає відповідати на меседжі й не надто користується телефоном. Тепер ловить себе на думці, що чекає його відповіді.
Пише він просто й без прикрас: про свою роботу реставратором, про ікони, про життя у Камянці. Питає про гурток і бібліотеку. Іноді шле фотографії церква у снігу, кішка на підвіконні, чай у склянці.
Леся помічає це через місяць.
Мамо, ти зависаєш у телефоні!
Читаю.
Ти ж завжди казала, що очі посадиш!
От, бачиш, помилялася.
Леся дивиться якось дивно, але мовчить.
У квітні Микола пропонує приїхати до Чернівців: “Треба у майстерню, поруч з вами. Якщо не проти, могли б побачитись”.
“Якщо не проти” Галина усміхається: серйозний, обережний.
Приїзди, пише вона у відповідь.
Зустрічаються біля Прута, де річка обіймає місто. Дме холодний вітер, але вже світло по-весняному. Галина вдягає гарне пальто, яке берегла “на свято”.
Він стоїть біля парапета; вона підходить, й обидва одразу несміливо вітаються.
Йдуть набережною, говорять про роботу, про гурток. Галина розповідає, як один восьмирічний хлопчик написав твір: “Книги як вікна, тільки назовні ти дивишся всередину”. Микола зупиняється:
Дуже влучно. Вісім років, кажеш?
Талановитий.
Гарно працюєш із дітьми, одразу помітно.
Вона дивиться на нього. А потім довго і просто сидять за кавою, без поспіху, без зайвих слів. Давно так не було.
Я б хотів приїжджати ще, якщо можна.
Можна, відповідає вона.
***
Леся дізнається у травні. Не тому, що Галина розповіла, а тому що, зателефонувавши без причини, не змогла додзвонитися, а при перетелефонуванні зрозуміла з маминої розгубленості, що щось не так.
Де ти була?
Гуляла.
Одна?
Пауза. Леся чутлива до пауз.
Ні.
Починається розмова: спочатку обережно, далі жорсткіше.
Хто це?
Одногрупник. Я казала, що зустріла знайомого у Кам’янці.
Мамо, тобі…
Я свої роки знаю.
Мовчання.
То ви просто гуляєте?
Зараз так. Просто гуляємо.
“Зараз” повторює Леся.
Галина не пояснює. Є речі, які важко пояснити словами.
Син Денис, що живе у Львові з дружиною й дітьми, реагує інакше: коли мати йому спокійно між іншим каже, що познайомилася з чоловіком, він питає:
Нормальний мужик?
Нормальний.
Ну й добре, каже Денис.
Все. Галина потім думає: що краще така реакція чи мамина. Не вирішує.
***
Літо йде по-новому. Микола приїжджає в Чернівці, вона їде в Кам’янець. Відвідують разом базари, музеї, кавярні. Одного разу Микола проводить у свою майстерню: простір із високими вікнами, запахом оліфи й дерева; ікони в ряд темні, майже невидимі, і розчищені, яскраві.
Не страшно торкатися таких старих речей? питає Галина.
Ні. Навпаки: приємно знати, що щось існувало задовго до тебе і залишиться після.
Ти віриш?
Він замислюється.
Не знаю, як це звати. Просто відчуваю, що це важливо.
Вона дивиться на лик святого, розчищений, спокійний.
Чоловік мій казав, що я гаю час, коли гурток вела. Мовляв, за таку зарплату не варто.
А ти?
Довго думала, що він має рацію. Майже до пенсії.
Микола мовчить, і цього досить.
Ввечері пють чай на його кухні, і Галина відчуває дивний спокій. Проблеми є Леся надовго замовкає, коли мама у Камянці, внучка Софійка питає: “Бабусю, ти скоро додому?” і в душі щось колеться. Та тут, на цій кухні, ці докори відходять назад.
Ти думала про переїзд? раптом питає Микола.
Куди?
Сюди, чи інше місто. Просто змінити все.
Він говорить обережно.
Ти пропонуєш?
Я не пропоную. Просто питаю: задумувалась?
Галина мовчить.
Ні. Давно забула, як це мріяти про таке.
Чому?
Діти, онуки, квартира, робота. Все тут.
Діти вже дорослі.
Це нічого не змінює.
Він погоджується. Але питання вже оселилося всередині.
***
У серпні Леся приїздить в гості, без нагоди, з сумкою і зціпленими губами.
Пють чай, Леся дивиться у вікно, потім раптом:
Ти серйозно?
Щодо чого?
Щодо нього. Всього цього.
Не знаю.
Мамо, тобі не здається, що це дивно? В нашому віці?
“В нашому” це чийому?
Нашому, сімейному. Тато живий
Тато з новою сімєю вже девять років.
Але ви були разом тридцять.
Це і змінює все.
Леся прибирає горнятко:
Ти думаєш, що Софійка зрозуміє?
Їй вісім років.
Саме тому. Вона все розуміє.
Вона зрозуміє те, що ми пояснимо.
А як поясниш?
Галина дивиться на доньку, така схожа на батька, і відчуває, що зміст цього схожості з віком змінюється.
Поясню, що бабуся зустріла хорошу людину. Більше поки не треба.
А далі?
Подивимось.
“Подивимось”, Леся підходить до вікна. Ти так кажеш, коли не хочеш говорити.
Я так кажу, бо й справді не знаю, що буде.
Леся довго мовчить.
Боюсь, що ти пошкодуєш.
Я можу шкодувати і про те, що не зроблю.
Донька дивиться на неї.
Мені від філософії не легше.
Мені теж не завжди легко, каже Галина. Та я з цим живу.
Відїжджаючи, Леся обіймає матір міцно, і Галина відчуває в цьому обіймі щось напружене й водночас тепле.
***
Вересень холодний. Галина вже шостий рік на пенсії, але гурток при бібліотеці не дає їй втратити ритм діти приходять двічі на тиждень, читають, малюють і грають сценки. Маленька кімната, низькі шафи, подушки.
Завідувачка бібліотеки, Тамара Артемівна, шістдесят пять років, бачить зміни у Галині стала більш зосередженою на собі, стала думати й про себе, не лише про інших.
У тебе щось відбувається, якось каже Тамара.
Відбувається.
Добре?
Не знаю ще.
То й нехай. Головне, щоб щось мінялось. А то ми з тобою як річки течемо, а куди, не розібрати.
Галина сміється.
Восени Микола пропонує поїхати у Тернопіль на виставку давніх рукописів. Їдуть обидва, знімають окремі номери у міні-готелі, заходять у музеї, гуляють містом. Увечері в ресторані над Серетом Микола каже:
Я не кваплю. Якщо відчуваєш тиск це не від мене.
Знаю, відповідає вона.
Мені шістдесят три, я не хлопчисько, для якого важливо щось конкретне. Я просто радий, що ти є.
Вона мовчить. За вікном нічний Тернопіль, огні мосту.
Це складно приймати, нарешті каже.
Чому?
Я звикла, що за словами завжди очікування, умови.
Тут нема умов.
Просто треба звикнути.
Він киває. Далі гуляють набережною. Вона йде поряд, не тримаючись під руку, і це правильно.
***
Жовтень приносить розмову, якої Галина і чекала, і боялась.
Вона сама телефонує Лесі:
Хочу тобі сказати: Микола запропонував мені переїхати до Кам’янця, жити разом. Я думаю над цим.
Мовчання довге.
Ти це серйозно.
Так.
Ви знайомі сім місяців.
Вже вісім.
Мамо! Вісім місяців! Ти розумієш, що це?
Це вісім місяців.
Це ніщо! Ти його зовсім не знаєш!
Я знаю достатньо.
Що ти знаєш? Що подобається? Що поруч затишно? Люди змінюються, усе змінюється!
Лесю.
Що?
Твій тато теж змінився. Тридцять років разом.
Тиша.
Це нечесно, нарешті каже Леся.
Я хочу бути чесною з тобою й з собою.
Потім телефонує Денис. Він уже чув усе від сестри:
Мамо, ти серйозно вирішила переїжджати?
Думаю над цим.
А все гаразд житло, побут Він як людина?
Все добре. Будинок простий, затишно.
Квартиру продавати будеш?
Здавати.
А раптом щось? Якщо повертатись
Денисе.
Що?
Якщо не вийде повернуся. Але хочу спробувати не думаючи “а раптом”.
Гаразд, зітхає син. Дзвони частіше.
Звісно.
Після розмови Галина довго сидить біля вікна. Надворі осінній дощ, ліхтар гойдається на вітрі. Вона думає: їй шістдесят один, і вперше рішення тільки її, не через обставини або чужий вибір, а просто так.
Відчуття нове та дивне.
Відкриває месенджер: “Я думаю. Дай ще трохи часу”.
Микола відповідає швидко: “Скільки треба чекаю”.
***
Віра телефонує раз на тиждень, тримає нейтралітет не підбадьорює, не гальмує. Просто розповідає про козу.
Як звати? цікавиться Галина.
Параска.
Серйозно?
Серйозно. Горда така коза, от і назвала.
Віра, ти справжня несподіванка.
Це плюс чи мінус?
Плюс, відказує Галина.
Ось скажи, якби тобі було тридцять, ти б так довго думала?
Вік не заважає?
І не заважає, і визначає. З віком зважуєш більше. Інколи це мудрість, інколи страх, що ховається під виглядом мудрості.
Ти як Тамара Артемівна філософ.
Факт, не комплімент!
Далі задумується: Віра має рацію. Страх, що ховається за “розумом”, точне визначення. Колись боялася приймати рішення через страх помилитися, згодом зрозуміла: навіть відмова це рішення.
Але цей страх про себе. Вона все життя була чиясь дружина, мама, вчителька. Коли ці ролі стали другорядними, не знала, ким себе почувати.
Гурток, бібліотека це вибрала вперше сама. А тепер ще одне вперше.
***
Наприкінці жовтня несподівано дзвонить колишня свекруха, мама Віктора Антоніна Григорівна. Їй вісімдесят два, живе сама у Чернівцях. Галина періодично її навідує.
Леся мені розповіла, без прелюдій каже старенька. Про твого знайомого, про можливий переїзд.
І що думаєте?
Думаю, ти заслужила щастя. Мій син тебе не цінував я ще тоді бачила. Тепер можу сказати відверто.
Антоніно Григорівно
Не перебивай! Я в тому віці, коли можна все. Їдь, якщо хочеш. Внуки не залишаться без опіки. Леся злиться, бо боїться втратити. Але це не твоя задача завжди бути поруч.
Мене бачать.
Бачать як бабусю, як маму, як ту, що завжди є. А як людину?
Галина мовчить.
Отож, закінчує старенька. Їдь. І дзвони мені.
Після цієї розмови Галина довго стоїть біля кухонного вікна. Дерева голі, листя вже злетіло. Дуже тихо.
Вона думає: кожен бачить людину по-своєму. Леся маму, яка завжди мусить бути поряд, Денис людину, якій важливо забезпечити добробут; Тамара Артемівна досвідчену колегу; а Антоніна Григорівна просто людину.
А Микола? Може, він якраз бачить справжню неї, без ролей, а Жінку, яку зустрів без минулого просто на ринку серед грибів.
***
Листопад несе перший сніг і розмову з Софійкою.
Вона дзвонить сама. Зазвичай Леся дає їй слухавку в кінці розмови, а тут свій дзвінок з планшета:
Бабусю, ти поїдеш?
Галина присідає.
Ти чула дорослих?
Трошки. Мама з дядьком Денисом говорила. Ти поїдеш?
Ще не знаю, Софійко.
А якщо поїдеш, приїжджатимеш у гості?
Звичайно. Обіцяю.
Бабусю, а там гарно?
Дуже. Білі церкви, сніг, річка.
Як у нас?
Інша, менша.
Бабусю?
Так.
Мама боїться, що ти там захворієш, буде тобі погано, а ми не встигнемо
Скажи мамі, що я здорова й хочу лишатись такою.
Вона знає, вона просто боїться, як і ти.
Всі бояться, Софійко. Навіть сміливі, тільки все одно роблять.
Я все памятаю! Гордо додає донька.
Я теж тебе люблю, шепоче Галина. Ти моя найкраща.
Па-па, бабусю.
***
У середині листопада Галина вирушає в Кам’янець не на вихідні, а на тиждень. Сказала Тамарі Артемівні, попросила сусідку глядіти поштову скриньку.
Микола зустрічає на вокзалі. Мовить щось про реставрацію храму, а вона дивиться на засніжені поля й згадує: рівно так само дивилась сюди весною щось зімкнулося.
Живуть тиждень разом, готують по черзі, снідають за малим столом на кухні біля вікна, а за вікном сніг повільний, горизонтальний.
Одного вечора вона питає:
Тобі не тісно вдвох?
Мені було тісно, коли жив не так, як хотів.
А як це не так, як хочеш?
На будівництві довго працював, бо треба було гроші А потім захотів реставрувати. Дружина підтримала. Вона була людина, яка підтримує.
Розкажи про неї.
Ганна Вона була дуже тиха. Не мовчазна, а спокійна. Якщо вона входила, всім ставало легше.
Ти сумуєш.
Так. Але це не заважає йти далі.
Ти розумієш і мене?
Галина думає про Віктора, про хронічну тривогу в душі, про те, як сумувала радше за образом, ніж реальною людиною.
Своєрідно, відказує вона. Але так.
Сидять поруч, мовчать. Мовчання стає вже спільним.
***
На пятий день телефонує Леся.
Галина виходить на ганок. Сніг перестав, зоряне небо.
Ти там?
Так.
Довго?
До неділі.
Мамо, ти це робиш, щоб довести щось? Собі чи нам?
Ні. Я хочу просто жити по-іншому.
А раніше ти жила погано?
Не погано. Але не зовсім так, як хотіла.
Чого не вистачало?
Себе.
Себе?
Так.
Довга пауза.
Ти будеш щаслива?
Не знаю. Але хочу спробувати.
Гаразд, говорить Леся. Це не згода, але й не образа.
***
У неділю, коли Галина вже збирається їхати, Микола питає:
Вирішила?
Майже.
Майже це добре?
Треба ще трішки часу. Мені.
Він киває.
Ти боїшся помилитись.
Так.
Помилки бувають різні. Краще зробити крок і знати, навіть якщо помилишся, ніж так і не дізнатися.
Ти ніби вгадуєш мої думки.
Він усміхається. В обличчі щось особливо добре.
Повертається додому звичайна тиша, знайоме світло, запах рідних стін. Відкриває книжку, залишену на столі, знаходить рядок: “Людина носить самотність із собою, але це не вирок, просто факт”.
Відкриває телефон: “Я приїду в січні. Надовго. Подивимось”.
Він відповідає: “Чекаю”.
***
Грудень проходить у невизначеності: все ніби, як завжди, але щось змінилось.
Леся дзвонить на початку місяця.
Ти ще не передумала?
Ні.
Квартиру здаєш?
Уже шукаю квартирантів.
Мамо, можна спитаю?
Звісно.
Ти не думаєш, що це просто бажання змін, а потім?
Лесю.
Що?
Мені шістдесят один, не вісімнадцять. Досвіду вистачає.
Це не рятує від ілюзій.
Може й ні, але дає вибір.
Якщо він не такий, як здається?
Завжди може бути “якщо”.
Пауза.
Ну добре, нарешті каже Леся. Допоможу збирати речі.
Дякую.
***
Новий рік Галина святкує у Лесі разом із Софійкою й Андрієм. Приїздить і Денис із Києва з сімєю. За столом тісно, гомінко, діти носяться кімнатою, дівчинка шепоче бабусі, хто що готував.
Під Новий рік, коли всі трохи втомлені, Леся просто каже:
Мама їде в Кам’янець. У січні.
Надовго? питає Денис.
Побачимо, відповідає Галина.
Софія сонно:
Бабуся, ти поїдеш, але приїжджатимеш?
Обіцяю.
Вона дивиться на доньку, онуку, Коля чекає в іншому місті цим і є життя: діти, старий диван, і десь людина, яка чекає.
***
Пятнадцятого січня Галина телефонує Тамарі Артемівні:
Тамаро Артемівно, я йду з гуртка.
Коли?
У лютому. Буде час знайти заміну.
В Кам’янець?
Так.
До нього?
Й до себе також.
Гарна формула. Знайдемо заміну. Шкода, але все буде добре.
У останній день діти дарують їй колективну листівку: хтось малює вікно із фіранками, підпис “Щоб дивились усередину”.
Галина бере її із собою.
***
Двадцять третього січня вона приїжджає в Кам’янець. Микола допомагає занести чемоданчик у маленьку кімнатку, на підвіконні стоїть герань.
Звідки?
Купив, вирішив тут має бути квітка.
Дуже правильно!
Вона поглядає у вікно, сад засніжений і тихий, за парканом чужі городи.
Ну як? питає він.
Спитай через місяць.
Добре!
Коля
Що?
Дякую, що не квапив.
І тобі що приїхала.
***
Минає три місяці. Галина звикає поволі: місто маленьке, всі всіх знають. Віра знайомить із місцевими, одна з них, Ніна Степанівна, кличе до літературного клубу при будинку культури.
Не впевнена, що зможу.
Дивись, спробуй якщо сподобається, залишишся.
Галина пробує. Їй подобається.
Із Лесею телефонуються раз на тиждень, та поволі розпитує і про Миколу, і про гурток. Звикає потроху.
Софія надсилає справжнього листа з двома церквами і річкою: “Бабусю, скоро приїду на канікули”.
Галина відповідає також листом.
***
У квітні Леся приїздить сама. Заходить, роздивляється будинок деревяні підлоги, герань на підвіконні.
Микола залишає їх удвох.
Тут гарно, тихо каже Леся.
Так.
Маленько.
Але затишно.
Не сумуєш за Чернівцями?
Сумую. За вами теж. За Тамарою Артемівною, за набережною.
І все одно
Так.
Він добрий?
Так.
Тобі добре?
Галина замислюється.
Я не впевнена, що це щастя, але мені добре. По-справжньому.
Ладно.
“Ладно” це?
Це і є “ладно”.
Я досі хвилююся за тебе. Мабуть, так і буде.
Я знаю.
Але я намагаюсь зрозуміти.
І це вже багато.
Пють чай. Говорять про Софійку, роботу, Андрія й машину. Звичайна бесіда.
Проводи. Надворі тепло й сиро, дерева у першій зелені.
Мамо, каже Леся біля хвіртки.
Так?
Я не розумію твого вибору до кінця. Можливо, ніколи не зрозумію.
Я знаю.
Але хочу, щоб ти знала я завжди звикла, що ти є. Що якась точка світу завжди на тебе опирається.
Я поруч. Завжди.
Просто інша відстань. Мені треба звикнути.
Звикнеш.
Думаєш?
Звикнеш. Ти сильна.
Не така, як ти.
Така ж.
Обіймаються. Мовчать.
Подзвоню, як доїду.
Чекаю.
Леся йде по вулиці, спина пряма, крок впевнений.
Піднімає руку:
Мамо!
Що?
У тебе герань зацвіла! Я бачила.
Так, цвіте.
І добре, каже Леся.
***
Галина повертається в дім. Микола гріє суп. Вона стає до вікна, дивиться на вулицю.
Герань розквітла ніжно-рожевим кольором.
Все гаразд? питає Микола.
Все гаразд.
Мовчить.
Вона добра. Просто трохи боїться.
Це зрозуміло.
Галина бере тарілки, ставить на стіл. Все вже звично.
Коля
Так?
Як думаєш, правильно я вчинила?
Він дивиться на неї.
А ти що думаєш?
Думаю, вперше це повністю моє рішення.
Ось і відповідь.
Сідають обідати. За вікном тиха біла весна, крізь сніг пробивається перша зелень.
Галина дивиться і думає: ось воно не щастя як слово, не підсумок. Просто обід, просто вікно, просто ця людина поруч.
Чи вистачить цього? Не знає.
Але суп гарячий, герань цвіте, і десь у сумці листівка вікно, крізь яке дивляться всередину.
***
Ввечері телефонує Софія:
Бабусю, мама казала, що в тебе була.
Так.
Ви добре поговорили?
Так, добре.
Вона не плакала часом?
Ні. Чого питаєш?
Вона іноді плаче, думаючи, що я не чую. Через тебе.
Галина трохи прикриває очі.
Софійко.
Що?
Скажи мамі, що я скоро приїду. Дуже скоро.
Гаразд. Бабусю?
Так.
У вас вже весна?
Майже. Снігу мало лишилось.
В нас тепло. Дивно одна країна, а погода різна.
Це нормально.
Бабусю, ти сумуєш за нами?
Галина дивиться у вікно сутеніє, зявляються перші зорі.
Дуже, каже вона. Завжди.
Добре, з полегшенням відповідає Софія. Це добре. Якщо сумуєш значить, любиш.
Галина не знаходить, що сказати.
Па-па, бабусю.
Па-па, Сонечко.
Вимикає телефон. У кухні Микола миє посуд, герань темніє у півтіні. У сусідньому дворі лає собака і це вже знайомо.
Сидіти на кухні і знати: Софія права. Сумуєш любиш. І навпаки. Мати за ким сумувати це і є життя. Не ідеальне, не книжне. Зі своїми відстанями, з близькістю, з рішеннями правильними і не дуже, які з часом стають просто твоїми.
Встає і йде допомагати мити посуд.
