Порожнє життя Марічки
Вже й сніг не пік босі пяти Марія їх вже не відчувала. Тільки вітер гнав дошкульну крижану плеть по обличчю, руках, шиї, пронизував наскрізь груди, прикриті однією нічною сорочкою. Сиве волосся, забите снігом, тяжко звисало, наче бурульки. Метель вила між хатами, стогнала і хльоснула Марічку по щоках, і вона вже не знала, куди йде, заблукала на власному обійсті. Притиснулась спиною до льодяного паркану, склала руки на грудях і ще голосніше забідкалась:
Померти би вже швидше! Господи, забери мене Померти
Померла б вона тієї ночі, замерзла б на смерть, якби не сусідка Галина, що вийшла до хліва перевірити корову чи не телиться, бува. Побачила, що в Марічки двері навстіж, а світло крізь щілину світиться.
Маріє! Ти там возишся у темені, чи що?
А Марія стояла затінена деревами і свистючою хуртовиною в кутку двору, заплющивши очі, без зупину повторювала: «померти, померти»
Галина кинулась полем, увійшла в калитку.
Маріє, де ти! Маріє, схаменися! гукала знервовано.
Марія й відповісти не могла, сили не залишилося. Схлипнувши, вона сповзла донизу по паркану, похилила сиву голову собі на коліна, стискаючись ще більше. По зморщених щоках текли сльози. Хтось узяв її під пахви, та де там тіло заклякло, камяне.
Ой, дурна ж ти стара! Чекай, я зараз! крикнула Галина, і побігла по чоловіка. Разом вони занесли Марію в хату.
Відтоді Марія лежала. Вранці прийшла молода фельдшерка, здивувалась, що у свої девяносто один рік Марія не захворіла, лише ноги відморожені. Нахилилась над зівялим обличчям:
Вам би до лікарні. Машину викликати?
Марія повела тихо головою, дивлячись на чорні коси дівчини, на щоки рожеві від морозу:
Нікуди мені не треба. Тут полежу. А ти, голубонько, не гай на мене свого часу, нічого мені не треба. Йди з Богом.
Лежала вона так два тижні. Навіщо вийшла тієї ночі босоніж і в самій сорочці на двір? Всі казали, наче через свою дурість захворіла, але вона сама відчувала у цьому щось загадкове й фатальне. Напередодні ввечері вона сиділа на ліжку при тьмяному світлі і розпускала шерстяний підчіпок. Пальці все робили, як навчилися з дитинства, думки ж Марії були десь далеко. Погляд застиглий, впялений у пляму на стіні, а на обличчі жахлива посмішка потаємних спогадів.
Щасливого не знала з дитинства, усе праця та злидні. Лише єдиний спалах сонця прорізав усе те болото щоденної покори короткий і єдиний порив кохання.
Йому було імя Григорій.
Гриць Грицьку мій шепотіла Марія, посміхаючись так, що сама собі дивувалась.
Чи то марилось їй, чи бачила наяву: йде вона стежкою за лісок, де кінчається панська садиба. Придивляється вдалину, долонею затуляється від сонця, завмирає на місці. Чекає, вірить має прийти він, бо обіцяв. У ній змішались тихий страх і наївна надія. І бачить у сонячній мареві постать чоловіка на полі. Біжить до нього, щаслива, кричить: «Грицю! Грицю!»
З тими мареннями й заснула стара. А вночі раптом прокинулась, заворушилась неспокійно на ліжку. Глянула у вікно хуртовина висвистувала, шибки деренчали. Відкинула ковдру, простягла руки вперед і у темряві, шарячи пальцями по стіні, рушила до дверей.
Я швидко Зараз
Вийшла босою, не памятаючи себе. Вдивлялася у білий опар хурделиці над селом. І знов тягнула руку вперед, ніби просячи:
Грицю
Холод обпалив тіло, жилки стиснулись. Ногами намацала крижану приступку та спустилася на стежку. Все дивилася вперед, за паркан, все йшла до нього, переборюючи стихію.
Грицю! Я тут! Грицю!
Дійшла до межі, визирнула, кинулась вздовж Тільки тоді відчула: ноги німіють, ще мить і не ступити далі. Поспішила до воріт, посміхаючись.
Я швидко Ще з того боку огляну
Та воріт вже не знайшла, заблукала. Стара втратила будь-які орієнтири. Куди не підеш то дерево, то тин, то ноги по коліна в снігу Так і загубилась. І у розпачі завмерла. Так і знайшли її сусіди.
Галина приходила, їжу приносила, грубу топила. Молода фельдшерка перевязки робила, смердючу мазь наносила на ноги, наполягала міряти температуру. Все, що казали Марія виконувала, а залишаючись сама, витріщала порожній погляд у стелю. Прислухалася до звуків знадвору: гавкіт собак, скрип сани, сміх школярів, що повертались додому.
Часто дрімала. Прокидалась то світанок, то ніч. Дрова тріщали у печі. З даху невпевнено цокало. «Господи, коли ж я вже вмру? Померти б» думала Марія.
Від дитинства пізнала просту і страшну істину: її доля це крутий, обривистий схил, вкритий слизькою глиною і колючим терням. З цього схилу можна тільки котитись униз, бючись об коріння і каміння. Ніхто не підставить плеча, не зупинить, не допоможе знову піднятись до сонця. Так всі жили довкола, і іншого не чекала. Звикла, що життя це вічне падіння, і єдине, що залишалось, терпіти, зціпивши зуби, щоб не закричати.
Того року весна видалась довгою й злою. Прийшла не теплом, а вітрами і безкраїм дощем, що розмив шляхи у непролазну багно. Сніг зійшов лише у травні, відкривши скуйовджену, мокру землю, наче стару витерту свитку. Довго не розпускались берези, а сади стояли чорні, як спалені. Марія, перевязавши голову важким мокрим хусткою, йшла брудною дорогою від криниці. Бидла з водою розливались через коромисло на крижані калюжі, поливали слизькі, потріскані ноги. З іншого боку вулиці, під парканом, схилилися чоловіки й курили, ледь не ховаючись від мрячки. Перемовлялися нишком, поглядали на неї, але Марія проходила, не підіймаючи очей. Вона давно стала невидимкою, частиною цього сірого, понурого пейзажу.
Маріє! голос баби Агапії, колишньої робітниці у панській садибі, розітнув холодне повітря. Збігай-но до крамниці! Скажи Кузьмі, хай відміряє ситець для панночки. Найкращий, з квітами! Та не гаяйся! Гості з міста будуть, столи накривати до вечора. І квітів нарви!
Марія поставила вити на ґанок, не проливши зайвої краплі, поправила брудний фартух і рушила до околиці. Їй уже двадцять два, а життя, здається, й не торкнулось її, минуло осторонь. Дванадцять літ тому, як померли батьки, криклива пані взяла її за прислугу «за окраєць хліба». Тоді ще була худою, битою дитиною з переляканими очима. А зараз висока, міцна, з натрудженими руками, з-під опущених повік нічого не світилась.
Вона працювала до млості. Рубала дрова під осіннім дощем, доїла кіз у промерзлому хліві, місила глину, прала на ополонці, поки пальці німіли. Полола город під пекучим сонцем а соковиті ягідки звисали поруч, кружляла голова від терпкого запаху, але не мала права зірвати жодної пані за це била кропивою, сварилась: «Не тобі вони росли, ледащице!» Марія не дивилась по сторонах, виривала буряни, кусала губи, щоб не розплакатись, старалсь догодити.
Кожної суботи топила баню. Тягала важкі балії води, натоплювала камянку до страхітливого жару. Вдушливому парі терла колючу спину пані, поки мерехтіло в очах і не паморочилась голова. Баба поверталась, підставляла одне плече, друге, наказувала ще й ще терти. Марія ставала навшпиньки або колінкувала, насилу витирала старе тіло. Пані ворчала, смикала за бік, а інколи, у веселому гуморі, тріпала по щоці й гукала: «Тяговий віслюк, а не дівка!» Та Марія не ображалась, звикла до всього. Між нею та світом стояла стіна втоми й збайдужіння. Вона не мріяла, все було байдуже: і як вбрана, і хто що скаже. Посиденьки чи хлопчачі жарти обходили її стороною.
Одного разу, коли Марія витирала високе дзеркало, зігнувшись зачаровано, стара пані задумливо спитала:
Маріє, може пора тобі заміж? Хочеш?
Марія спокійно спустилась з табурета, віджала ганчірку:
Як скажете.
Чи може й так залишишся?
Мені однаково.
Ото ж бо! сміючись, ляснула по плечу пані. Стара діва краще! Народиш хлопів метушня одна. Десятеро з твоєю фігурою натаскаєш!
Пані хотіла перехреститись, згадала дочку, та тут саме її покликали. Вона залишила думку.
Марія всередині не ворухнулась. Її душа спала, як засніжене поле. Будучи здоровою, нічого не бажала, не прагнула. Між нею та іншими стояла стіна, немов відділяла її від усього. Чоловіки звикли до її байдужої, міцної краси й не наважувались ні на що. Старий кінник Матвій казав: «Краса Марії не для людей, а для Господа». Так би й було, та доля розпорядилась інакше.
Було це на початку червня, коли нарешті прогрілося, луги запалали зелом. У садибі чекали гостей молода панночка мала приймати гостя з міста, що сватався. Марію відправили на луг по ромашки. Вона спускалася косогором до річки, ступала босою по слизькій траві, коли раптом хтось загородив шлях. Парубок у вишиванці й камізельці, в блискучих чоботях. Світлі очі, лукава посмішка, волосся, зачесане на проділ, блищало від помади. То був Грицько кінник із сусіднього маєтку, що приїхав із паничем. Він спинився, оцінював Марію настирливо і зухвало.
Доброго здоровячка, красуне! усміхнувся, розглядаючи її, особливо її дужі руки.
Марія не відповіла. Обшла його мов скирту на шляху.
Як тебе звати?
Хто кличе той знає, тобі знати не треба, відповіла спокійно.
Грицько не відступав. Зявлявся все частіше. Марія відчувала його погляди, коли білить стіни чи миє посуд. Штовхав дурні жарти, пробував ущипнути, але вона ніколи не реагувала. Одного разу, коли вона брала муку у коморі, він підскочив, хапнув її через плечі, притиснув до мішків. Марія навіть не закричала всередині прокинулось щось тваринне, й вона так відштовхнула його, що той гепнувся головою об стійку. Вона тільки спокійно глянула згори:
От невдаха
Грицько почухав забите, подивився їй услід. Такий отпор змусив його задуматись, тут було щось глибше за просто зацікавлення.
Марія не була байдужою просто в неї не було на це слів чи думок. Те, що в ній прокинулось, наповнювало груди щемливою дивиною. Вона почала частіше усміхатись. Хтілося знову відчути те світле, болюче марення. Вона вставала навмисне раніше, доїла корову, довго дивилась у туман, як сонце вигулькує з-за лісу. Хотіла кинутись у траву, сміятись від сили молодості. Боялась собі зізнатись, що просто хоче жити.
Грицькові залицяння не мали успіху хіба що поцілунок, вирваний силою, та ляпас навзаєм. Але він не здавався. Одного разу вона ледь помітно усміхнулась йому, а іншим разом глянула з вікна так довго, що в нього зявилась надія. Але їхня історія, якщо її взагалі можна так назвати, скінчилася швидко.
Грицько якось заступився за хлопчика, якого піймали на крадіжці з панського поля. Пані звеліла кіннику бити малого. Марія, побачивши те, побігла під плеть замість хлопця, але кінник відштовхнув її. Тоді вона ухопила поліно, хотіла вдарити, але Грицько вихопив батіг і прогнав кінника:
Геть! Я пані сам розповім! Забирайся геть!
Жінки підбігли, заспокоювали мальчика, питали, як звати.
У мене мамка померла вчора прохлипів малий.
Від цих слів Марія ніби холодом облилась, згадалося дитинство. Она рвонула комір, так, що розірвала хрестик, сховалась у свою комірчину й упала на ліжко. Стискала долонями кволу подушку, ридала без упину.
Грицько знайшов її, прийшов до хати, сів поруч, мовчки пригорнув. Вперше вона не відштовхнула.
А що там, за лісом? Далі як?
Місто, здивовано промовив він. Великі камяні доми, церкви А далі ще міста, далі залізниця аж до моря, так кажуть.
Марія замовкла. Море вона ніколи не бачила, а річки боялась перепливати. Але зараз всередині все кричало побачити той край, піти звідси, де праця і біль, де «тяглова кобила» імя її. Пригорнула Грицька за щоки, глянула просто у вічі:
Забереш мене? Одружишся?
Грицько схитнувся, завагався, мявся, виправдовувався. Але Марія вже не слухала. Прорвалась плотина вона стала іншою, невтримною, рішучою. Сама обіймала, цілувала, шепотіла про свою згоду на все. Тієї ночі порвався нитка з хрестиком, він впав у морок. Вона й не повернулась по нього: «Нехай так мусить бути»
Грицько приходив ще двічі. Зустрічались крадькома в хліві, у засіці, за околицею. Марія ніби ожила і хода стала легшою, і посмішка зявилась, румянець на щоках. Навіть почала сміятись невміло, по-дитячому.
Та потім усе скінчилось. Весілля панночки відгуляли гучно, молодий пан з дружиною поїхав до Києва. Грицько, звісно, з ними. Марію навіть не попередили, прощання не було. Дізналась від кухарки: «Твій у місто подався, шукай вітра у полі».
Відтоді Марія чекала. Щовечора виходила на шлях, вдивлялася в дорогу за лісом, стояла довго, поки не вечоріло. Не їла й не спала. Її гарне, але вже виснажене обличчя ставало прозорим, очі палали хворобливою тугою. Баба Агапія сварилась, кидала мискою Марія тільки посміхалась цілком світлою посмішкою, вірила: він повернеться, мусить повернутись. Відчувала це всім єством.
Минуло літо, грозове й задушливе, й настала осінь із туманами і сльотою. Марія полюбила дивитись на край горизонтів, де верхівки дерев обіймають небо. Думала: терпеливо треба жити він повернеться. Більше ні про що і не говорила, навіть коли їй казали, що Грицько давно вже одружений там, у сусідньому селі, з дітьми. Вона лише посміхалась.
У кінці жовтня, коли дерева вже стояли голі, а поля почорніли, Марія копалась на городі й раптом помітила на межі знайомого чоловіка. Серце затріпотіло. Здалося то Грицько. Кинула лопату, побігла до річки, гукаючи:
Чекай! Чекай-но!
Чоловік не озирнувся, був далеко на тому березі. Вона влізла на колоду, жадібно дивилась услід. Права рука приклалась до лоба аж поки той не розчинився у сизій далечіні.
Знайшла її сусідка селянка. Підійшла, покрутила головою:
Чого сидиш? Побігла, ніби від худа?
То Гриць був, мовила Марія, не озираючись.
Який Гриць?
Кінник той, що до нашої панночки з паничем приїздив.
Та він давно вже в Окуневому, дітей має море, інвалід, ледве живий, переказувала сусідка. Може вже й спочив.
Не бреши, тихо сказала Марія, в її голосі вчувся безум.
Он-он! Чула від кума! А ти ще смієшся
Ха-ха! розлягався дикий сміх Марії, сидячи на колоді, простертому на березі. Волосся розтріпане, поділ задраний, коліна білі сміх різкий, невловимо не-людський.
Ой, бідна! перехрестилась баба, відступаючи. Юродива Христос з нею!
Від того дня вся вулиця відкрито вважала її блаженною. Марія більше не плакала, не чекала, не сушила собі серце. Вона працювала мовчки, ще люто і впертіше, ніби лише роботою могла притлумити те лихо в душі. Вільної хвилини сиділа на ґанку, вдивлялась у ліс, за яким вірила море. І в її очах застигла така порожня, ледве тиха печаль, що всі хрестились, оминаючи її боком.
Допоки не зовсім скрутилась від старості, навіть у найбільшу липневу спеку, вдягала чисту сорочку, розчісувала косу, йшла на луг і довго стояла, заглядаючи в далечінь, куди стискався блакитний обрій. Стояла струнка, хоч і вже не гарна, й в її поставі було щось древнє, мов вона вросла у цю землю і чекала не роками віками. Коли ж із жалю запитували: кого чекаєш? вона відповідала тихо, зі світлою посмішкою:
Щастя свого. Там, за лісом. Мій Гриць обіцяв приїхати сьогодні.
Бідна, вона вже не від світу цього
Тільки шумів вітер у вершинах, та річка несла свої повільні, віковічні води, і десь далеко-далеко, за лісом, за полями, за містами, шуміло невідоме їй море, про яке чула тільки казки.
Заскрипіла двері її хати. Галина прийшла піч розпалювати. Марія кинула на неї порожній, холодний погляд.
Ну що? Як ноги? спитала Галина.
Стара щось пробурмотіла нерозбірливо. Галина присіла ближче.
Що кажеш? Не чую!
Померти би вже Ні, він не прийде. Лиш померти й залишилосяГалина взяла стару за руку шорстку, легку, мов зів’яла гілочка. Притиснула зігріти, та Марія вже не відчувала ані тепла, ані холоду. В куточках губ тремтіла невидима посмішка неосвічена людськими словами, лише її, глибоко зсередини.
За вікном хитаються тонкі берези у холодному травневому вітрі, дим ледь стелиться сивою стрічкою, розвіюється далеко, де зникає останній слід у невідомість.
Марія знову заплющує очі. Дихання її стає поверхневим, ледь помітним. Між стінами, у запаху сирого дерева й мазі, їй мариться, ніби за стіною хтось іде, стукає чобітьми по мерзлому ґанку.
А за шибкою синіє небо, і за лісами, за туманами та полями, на тому неіснуючому для неї березі, вже чекає хтось світлий. Курява стелиться над шляхом, а Гриць лишає коротку тінь на весняній траві й простягає до неї руки. Вона, мов дівча, біжить легко, мовби усе життя й не було. Бігає, сміється, тулиться до його плеча.
Востаннє Марія всміхається іще раз тепло, світло, всупереч усьому прожитому, всупереч збайдужінню й самоті.
Коли Галина повертається після хати, у кімнаті вже тільки тиша. На її зморшкуватому обличчі застигла тиха радість.
Так закінчилась дорога Марічки: життя її і справді пройшло осторонь, а душа усе чекала за лісом свого щастя, якого так і не було, окрім тієї мрії, з якою вона й полинула у вічність.
На вулиці, попід тинами, ще довго розповідали про дивну Марічку: як чекала, видивлялась у безкрай. А коли весна нарешті зійшла на землю, у чорній ріллі, кимось принесені, виросли ромашки там, де вона в останнє сиділа на березі. І здавалося, ніби то її біла хустка шепоче у траві: «Я вже вдома. Я не сама».
