Денник Оксани
Богдане, мені треба з тобою серйозно поговорити, сказала я, намагаючись втримати погляд хлопця. Серце билося, немов скажене, у долонях виступив крижаний піт. Ми стояли біля маленької кавярні на Печерську, де завжди збиралася його компанія. Вони базікали обабіч, перекидалися підколками, а на мені висіли погляди з прихованим очікуванням драми.
То що, Оксано? Богдан глянув на мене, але вже за секунду увагу його знову поглинула галаслива компанія: сміх, плани на вечір, якісь внутрішні жарти, що лиш чужинцям залишаються незрозумілими. У його голосі бриніла нетерпимість, мов я заважаю йому жити своїм життям.
Я вагітна тихо, але чітко вимовила я. Слова ледве пройшли крізь горло, а грудна клітка немов вибухнула від змішаної тривоги і надії. Я не раз уявляла цю розмову інакше: удвох, у тиші, з підтримкою і ніжністю, яких так хотілося мені в момент невпевненості.
Богдан завмер, а тоді вибухнув сміхом різко, голосно, з якоюсь злобною радістю. Мене наче обухом по голові: земля під ногами попливла.
Серйозно? Вагітна? Чули, хлопці? гукнув він, повертаючись до своїх друзів. Оксана вирішила під вінець мене загнати, га?
Ті засміялись, хтось відвернувся, але більшість лише чекали розвитку ситуації чи буде скандал? Я відчула, як обличчя заливається жаром і морозом водночас, ком злісного розпачу підкотився до горла, долоні стиснулись у кулаки.
Я не жартую, здавалося, мій голос ось-ось зламається, та я намагалася триматися. Це правда. У нас буде дитина.
Він різко перестав сміятися і зробив крок до мене аж надто близько. Я відчула запах його парфумів і йоржика після бриття. Говорив він уже так голосно, щоб усі чули:
Я не сприймав тебе всерйоз. То був просто роман. Не приписуй мені свої проблеми.
Слова били, як ляпас у саме серце. Я на автоматі розвернулась і пішла, ледь не наштовхуючись на людей, тільки б далі від нього, від цих очей.
Світ після того на кілька тижнів став суцільною сірою плямою. Я не вірила, що він спокійно мене відрізав і нашу майбутню дитину. Всередині трималася крихітна надія: може, він просто злякався і йому треба час аби все осмислити?
Я писала йому десятки повідомлень, спочатку спокійних, тоді благаючих, прикладала фото УЗД, детально уявляла наше маля Юстинку як ми разом гуляємо парком, сміємось, читаємо казки. Він не відповідав. Я телефонувала без результату.
У відчаї прийшла під його підїзд на Либідській. Стояла там годинами, поки вітер продував по кістках. Вийшов лише Сергій, його друг переминався з ноги на ногу, ніби йому незручно.
Богдан просив передати, щоб ти його більше не шукала. Він не хоче цього дитинства.
Але ж це жива дитина! ледве не плачучи, промовила я.
Це його позиція, ледве чутно відповів він і знизав плечима.
Додому я повернулася, мов тінь. Мої батьки зустріли мене тишею й відсутністю будь-якого співчуття. Батько, насупивши брови, сказав:
Якщо не зробиш аборт і не візьмешся за голову забудь про родину.
Я народжу і підніму цю дитину сама! кинула я навперекір їм і, зціпивши зуби, пішла уперед.
Вони відгородилися від мене, купили лише місце у гуртожитку під Дарницею. Це все, чого ти варта.
Я взяла академічку в медуніверситеті і поринула у власне виживання: нічний плач Юстинки, недосип, грошей не вистачало. Я економила на всьому чайний пакетик на кілька разів, найдешевший сир, один светр на кілька сезонів. Але коли моя донька усміхалась я знала: не дарма.
Коли Юстинка пішла в садочок, я влаштувалась санітаркою, вечорами підробляла в затишному кафе або була нянею. Втому переборювала любов’ю до дитини.
Іноді я все ще відкривала сторінку Богдана у соцмережах: нові подорожі, вечірки, чужі обійми. Я написала йому ще раз фото нашої дівчинки з підписом: Поглянь, як вона на тебе схожа. Жодної відповіді.
З роками я навчилась жити в новому ритмі. Я вже не мріяла бути лікарем, але стала непоганою масажисткою, почала приймати клієнтів додому. На гроші від масажу збирала Юстинці на табір у Карпатах, купувала сукні, книжки, ляльки собі нічого не дозволяла, але бачити радість у дитячих очах це було моє щастя.
Юстинка виросла розумною, доброю, сама собі цікава і підтримка для мене. Коли їй виповнилося вісімнадцять, на порозі зявився Богдан. Він отримав хорошу спадщину й тепер мав і квартиру, і авто, та й вигляд у нього став респектабельний.
Привіт, Юстинко, з букетом і коробкою цукерок простягнув він руку. Я твій тато. Хочу, щоб ти знала: відтепер я дам тобі все, про що мріяла.
Дочка поглянула на нього з недовірою, око віч-на-віч зі спокусою багатого життя і спогадом про покинутості.
Я знаю вас, обережно сказала вона. Мама все розповіла.
Богдан розгублено посміхнувся, не звик до такого прийому.
Давай на ти, доню! Тепер я виправлюсь.
Але вона відступила, притискаючи до грудей конспекти, і тихо спитала:
Ви справді думаєте, що все це можна так просто виправити? Де ви були в усі ці роки?
Він почав обіцяти золоті гори: університет, квартира, поїздки за кордон. Але Юстинка мовчки слухала, певно думаючи про мамині недоспані ночі, про гуртожитську тісноту та відсутність у сімейній фотографії бодай якогось батька.
А якби ви не отримали спадщини? Ви би зявилися?
Цього разу Богдан вже не знайшов, що сказати. Але дуже хотів налагодити контакт.
Ну гаразд, погодилась зрештою Юстинка. Але не на ваших умовах, а на моїх. Не подарунки, а чесні кроки. І розмова з мамою теж.
Він погодився.
Два місяці і донька змінилася: вона звикла до нового життя, якого я не могла їй дати. Любов і принципи відступили перед комфортом і грошима.
Одного вечора донька заявила мені:
Мамо, я йду жити до тата. Він купив мені квартиру й машину. Тепер я нічого не потребую.
Мене мов пробило струмом. Я трималася, але Серце стискалося скільки років я витримувала все сама
Юстинко, подумай Ти не знаєш цю людину, вона була відсутня все твоє дитинство
Зате тепер він тут! майже крикнула вона. А ти тримала мене в бідності!
Я не стрималася:
Бідності?! Я робила все для тебе, а сама економила лише б в тебе було дитинство, враження. Я працювала вночі, щоб ти хоч іноді почувалася так як твої подруги!
Необхідне це твоя межа. Бідна, нікчемна жертва, що звикла до копійок! Ти навіть чоловіка не втримала!
Ці її слова дошкульно ранили мене. Тепер я тільки стояла, стискаючи край стола, ледве дихаючи.
Якщо ти справді вважаєш так… тихо сказала я. Тобі краще піти.
Юстинка ніби й чекала цих слів, бо, швирнувши ключі і речі, образливо грюкнула дверима. Я довго стояла, споглядаючи спогади маленьку дівчинку з польовою квіткою і дзвінким сміхом і ридала, прихилившись головою до холодної поверхні столу.
***
Минуло два роки. Життя навчило мене бути самій собі. Я купила собі нову шубку, нові туфлі, вперше зїздила в Карпати на відпочинок, де дихала гірським повітрям і вчилася відчувати себе жінкою, а не тягарем.
На масажному семінарі познайомилася з Михайлом інженером років сорока пяти, спокійним та надійним чоловіком. Ми зблизились, і я нарешті зрозуміла щастя є і для мене.
Одного вечора у двері постукали. Я відчинила на порозі стояла Юстинка. Волосся скуйовджене, очі вимучені, в руках маленька дорожня сумка.
Мамо, можна зайти? ніяково прошепотіла вона.
Я пропустила її до кімнати, вона осіла на стілець і опустила погляд.
Тато одружився і у них народився син. А мене він вигнав, усе оформив на себе. Я навіть університет не можу закінчити він припинив платити за навчання.
Я мовчки налила їй чаю.
А чого ти від мене чекаєш? не так холодно, як втомлено, запитала я.
Юстинка глянула у вічі, сльози блищали на щоках.
Пробач мені, мамо Ти була завжди. Я думала, що знаю, як маю жити. Та виявилося: квартира, речі це все нічого. Любов ось найголовніше.
Я вже не могла крикнути чи сварити просто сіла поруч і обійняла її за плечі.
Почнемо з початку, шепнула я. Але почесному. Я живу з Михайлом, а ти можеш залишитися в кімнаті. Доведеться підшукати собі роботу та вступити на заочне.
Юстинка знову обурилася:
Після квартири і авто? Ти не розумієш!
Навчися розраховувати на себе. Це непросто, але ти зможеш.
Я не хочу бути такою як ти! скрикнула вона і рвучко вийшла.
Я не кинулася слідом. Вперше напевне свідомо обрала жити для себе.
***
Минула тиждень. Гроші закінчились, влаштуватися ніде не вдавалось. Хоча Юстинка кілька разів хотіла набрати мій номер, та не зважилась.
І ось вона стоїть під дверима гуртожитку. Їй відкрила сусідка і передала листа та ключі. В записці моєю рукою було написано:
Юстинко, ця кімната твоя. Будь собою і живи своїм життям. Я вірю в тебе. Мама.
Юстинка кілька разів перечитала ці слова. Може, саме тут у затишній тиші київського гуртожитку вона вперше почала по-справжньому дорослішати. Без чужих грошей, без підтримки. Але вперше на своїх умовах.
