Боже, ти зараз посмеёшся! Представь, вон та сусідка, Олеся, що за хвірткою, ночами тягала мій перегній мішками. Я ж не якась дідуся з панського маєтку, купувала той гній за серйозні гроші пять тисяч гривень за машину плюс ще доставка у Винники. А вона вночі нишком приходила, набирала повні чорні мішки і перла до своєї теплиці, ніби то їй на похапцем добру справу.
Вчора не витримала:
Олеся, знову до моєї купи з відрами ходила? навіть не питала, так, просто констатувала.
Стоїть посеред свого городу, спираючись на сапу, і така невинна! Дивиться, наче це я до неї в город лізу, а не навпаки.
Ой, Оленько, ну не починай. Та в тебе того багатства гора ціла. Що, шкода для сусідки, для подруги з дитинства?
Яке там багатство, Олеся, ти ж знаєш, скільки я за ту машину віддала, кажу і киваю на свою майже порожню купу. Воно, знаєш, моє.
Вона очі закотила, мов на актрису в обласному театрі беруть.
Ой, подавись, каже. Подумаєш, пара відер! У мене ж пенсія як у кота сліз, не можу розкошувати як деякі.
Знає, на що тиснути. З Олеся завжди хтось винен і влада, і дощі з градом, і сонце, і навіть мої помідори, бо вони у мене чомусь червоніють першими.
Я зайшла в хату, ледь злість не вдавила. Чесно, справа не в тій парі відер, а в тому, що вона мене дурою вважає.
Кожної ночі, рівно в другій, з подвіря чути той характерний шурхіт. І це точно не “відерко” Олеся з розмахом тягала: пакувала перегній у мішки для будівельного сміття і “чухрала” через дірку в сітці, наче партизан.
Петро, мій чоловік, грівся на кухні над кавою, шукав по сітці кота і розгадував кросворди.
Знову тягала? каже.
Та невже ж І ще й мене жадібною обізвала!
Ну так постав там капкан.
Ага, потім пояснюй, чого сусідка без ноги. Тут треба з хитрістю, а не з силою.
Дивлюсь у вікно її теплиця аж сяє, а вона потім усім каже: “В мене особливий сорт! Рука легка!” Ой, легка, коли тягає не своє.
Вночі заснути не могла. Слухаю: там пес гавкає, тут коник тріщить, і знов шурх-шурх. Хтось лопатою копає ясно, що це знову вона.
Вранці виходжу, а Олеся вже, як нічого й не було, порається біля наших парників.
Доброго ранку, Оленько! Бачу, кабачки жовтіють, не захворіли?
Світиться вся, ще й від мішків сліди на землі залишились. Точно, вночі обібрала.
Привіт, Олеся, не діждешся.
Дивлюсь на полицю в сараї там же ж у мене все для городу: насіння, підживка, а ще великий жовтий пакет сухих дріжджів для полуниці лишився. Тоді і зявився план.
Вона ж ті свої крадені мішки ховала в теплиці під поліетилен, щоб як слід перепріло. А там зараз спека й волога, ну прямо ідеальні умови для бродіння!
Я взяла відро теплої води, висипала залишки цукру і туди ж всипала ті дріжджі. Зацвіло, запінилось, запах такий, що комарі полетіли святкувати, а я вже смакую помсту.
Коли стемніло, я обійшла город з іншого боку, знайшла місце, де вона лазить, і вилляла ту дріжджову речовину прямо під верхній шар “її частки”. Любиш чуже? На випий по повній програмі.
Повернулась, руки помила, лігла спати як у директора заводу з відчуттям виконаного обовязку.
Чого посміхаєшся? питає Петро, ще напівсонний.
Та класно спатиметься.
Ніч того разу була тиха як ніколи. Певно, Олеся діяла дуже обережно. А от ранок почався з такого вереску, що здавалося, хтось на городі кабанів розігнав.
Петро одразу, як був у спідньому, до вікна.
Що там відбувається?!
Я у халат, на подвіря, аж повітря кислувате, а Олеся біля теплиці, вся у плямах, ніби хтось пляцкав чимось коричневим.
Олеся, що трапилось? Може, трубу прорвало?
Повертається до мене очі як в сови, обличчя перелякане та забризкане.
Воно воно вибухнуло! Олено, воно живе!!!
Я заглядаю в теплицю, а там таке той “добрий” перегній розлетівся по всіх стінах. Грядка з новими перцями як після артобстрілу, все, що в мішках складала акуратно, розірвалося і перемішалося.
Дріжджі в теплі й волозі, запломбовані в щільні пакети, прямо там і почали “святкувати” мішки лопалися, викидаючи цю “радість” з такою силою, що аж пластикові стіни зашарілися.
Олеся стоїть по вуха у власній “підживці”, а я ледве сміх стримую.
Що ж у тебе рвануло? питаю.
Мішки! Зайшла перевірити тільки раз, як доне! І другий слідом!
Може, тобі там в теплиці не те енергетичне поле? Чи хтось зурочив? Ти ж казала рука легка
Петро вже на ганок вибіг, дивиться, ледве сміх у кулак ховає, щоб не видати всю виставу. Олеся схопила шланг і милася прямо в халаті але запах вївся так, що й дідова самогонка не перебє.
Весь день Винники гуділи: у Олесі теплиця рвонула! Хто казав, що це самогонний апарат сховався, хто що метеорит впав. Вона ж мовчала і до вечора мила стіни.
Розсаду довелося всю викинути, верхній шар землі зняти перегодувала навіть власні буряни. На чай до мене більше не виходила. Рідкість!
Через тиждень я замовила ще одну машину перегною. Кількість злодійства знизилась до нуля. Ніч тиха, куча як нова.
Олеся тепер купує підживки в магазині, в гарних пакетах і за свої гроші.
Привіт, сусідко! Як перці, ростуть?
Поглянула в очах і краплі сорому нема, сама лише нервозність і страх перед “наукою”.
Ростуть, буркнула. І без твоєї подачі впораюся.
Ну і чудово. Тепер рецепт особливої підживки ти знаєш.
Вона плюнула і подалась додому. А я наливала собі міцний чорний чай із лимоном.
На душі було так спокійно! Знаєш, коли все стало на свої місця. Моє залишилось моїм. А чужого не чіпали. Межі визначаються не парканом, а ясними уроками: не лізь у чуже багно, якщо не готова почути гуркіт!
І дріжджі тепер завжди маю на верхній полиці. Бо хто його знає, коли зявиться ще якийсь хитрий “жук” на моєму городі!
