Мене нема
Ти знову купила цю дурницю? Григорій грюкнув пакетом об стіл так, що щось усередині дзенькнуло. Я ж казав: ніякого «Велюру». Дорого і нікому не треба.
Надія Сергіївна стояла біля вікна й дивилась на двір. Там сусідська дівчинка років семи ганяла голубів, а ті здіймались хмаркою, розлітались у різні боки, а потім знову тулились до асфальту, як ні в чому не бувало. Надія дивилась на них і згадати не могла, коли востаннє щось купувала просто так без причини, лише тому, що хотіла.
Це крем для рук, Грицю. Триста вісімдесят гривень.
Триста вісімдесят це не копійки, сердито буркнув він. Рахувати розучилась?
Вона не відповіла. Повернулася, взяла пакет, дістала баночку з золотою кришечкою і поставила на підвіконня, поряд із геранню. Герань давно не цвіла. Надія все збиралась зясувати чому, але руки не доходили вже роки.
Надю, я до тебе звертаюсь.
Я чую, Грицю.
Пішла на кухню, відкрила холодильник, задумалась над вечерею. Позаду чулось його важке, рівне тупотіння, а потім грюкнули двері то Григорій пішов у свій кабінет. Надія ледь чутно видихнула.
Їй було пятдесят вісім. Вона мешкала у Дніпрі, трикімнатна квартира на Січеславській Набережній. Заміжня вже двадцять девять років за Григорієм Павловичем Левченком. Має дорослого сина Богдана, який живе у Львові й дзвонить по неділях, хоча часто забуває. Є дача в сорока кілометрах від міста, є машина, якою керує виключно чоловік, і робота у міській бібліотеці: старший бібліотекар вже вісімнадцять років.
Життя було. Це й не забереш.
Надія дістала куряче філе, поклала на дошку, взяла ніж. За вікном дівчинка вже зникла, голуби розлетілися. Двір стояв пустий, сірий, у тріщинах асфальту світилася торішня трава.
Вона раптом побачила, що стоїть із ножем у руці й нічого не ріже.
Відклала ніж, підійшла до підвіконня, відкрила крем. Запах був лагідний, з якоюсь квітковою ноткою. Надія намазала трохи на тильну сторону руки, розтерла. Шкіра швидко ввібрала, ніби хтось теплий взяв її за руку.
Надія закрила баночку й пішла різати курку.
Ніч минула за звичним сценарієм. Григорій поїв мовчки, глянув новини, ліг спати. Надія ще довго сиділа на кухні з чашкою захололого чаю, гортаючи старий журнал про город та сад. Читати не читала. Просто сиділа.
Вранці прийшла на роботу й застала Любу Краснову за стелажем періодики у сльозах.
Любо, що трапилось?
Людмила Іванівна старша за Надію на три роки, працює у бібліотеці найдовше, знає місце кожної книжки з заплющеними очима, і Надія її ніколи такою не бачила.
Та нічого, Надю, нічого, махнула рукою Люба, витягла носовичок. Особисте.
Хочеш розкажи.
Та що розказувати, вона сякнулась, сховала носовичок. Донька подзвонила вчора. Каже: «Мамо, ти вже не з цього часу». Отак і сказала. Застаріла.
Це як?
Прямо так. Я їй порадила, як з чоловіком розмовляти, по-рідному, по-людськи. А вона: «Мамо, твої поради ще з радянського часу, ти не розумієш, як зараз живуть люди». Люба рівненько поскладала журнали. Може, й права.
Та ні, відповіла Надія.
Звідки ти знаєш?
Надія мовчала. Постояли поруч у тиші, що пахла папером і старим деревом полиць, і розійшлись по робочих місцях.
В обід Надія вийшла на вулицю. Квітень був холоднуватий, але сонячний, вона пройшлася до скверу, сіла на лавку, заплющила очі. За віками оранжевий світ. Думала про Любу, про її доньку, про це слово «застаріла».
А потім про себе.
Надія Сергіївна Левченко, в дівоцтві Комарова, народилась у Дніпропетровську 1966-го. Закінчила педінститут, факультет української філології. Заміж вийшла у двадцять девять за того часу це було майже пізно. Григорій був інженером, серйозним, надійним. Через рік народився Богдан. Надія взяла декретну, потім на півставки, потім забрала маму до себе, поки мама не відійшла, потім знову повернулася на роботу. Життя влаштовувалось. Обережно, без надмірів.
Десь у цьому складанні загубилося щось, чого Надія зараз не могла навіть назвати. Та відчувала воно було. І давно зникло.
Відкрила очі. Навпроти лавки цвіла слива дрібні білі квіти тендітні, навіть нереальні. Надія дивилась і думала, що не малювала вже тридцять років. В університеті малювала пастеллю, для себе. Потім часу не було, потім якось соромно, потім забулось.
Витягла телефон, подзвонила Богдану. Відповів на третьому гудку, було чути, що зайнятий.
Мамо, привіт. Все гаразд?
То й гаразд. Я просто
Мама, я майже на нараді, можна я ввечері передзвоню?
Та звісно, передзвони.
Не передзвонив. Це теж було звично.
Надія відпрацювала до шостої, у пекарні купила хліб, йшла додому подумки однією й тією ж дорогою вже вісімнадцять років, щодня, знає кожен вибоїну, кожен поворот.
Дома Григорій вже був. Сидів за компютером, щось читав. Надія перевдягнулась, зайшла на кухню.
Вечерятимеш?
Потім.
Заварила воду, знайшла в холодильнику рештки борщу. Поки гріла, дивилась на крем стояв на підвіконні. Баночка маленька, гарна. Надія подумала, що Григорій, мабуть, має рацію. Триста вісімдесят гривень. Навіщо?
А тоді вирішила пахне добре, та й хай стоїть.
Минуло два тижні, нічого особливого не трапилось. Життя текло своїм спокійним потоком. Та тоді в бібліотеку прийшла Світлана.
Надія помітила її одразу: жінка десь років сорока пяти, у пальті кольору червоної смородини, коротка стрижка, тримається рівно. Підійшла до стійки:
Можна записатись? Мене цікавить психологія, а ще щось про акварель, якщо є, сказала.
Про акварель? перепитала Надія.
Так. В дитинстві трохи малювала. Хочу знову спробувати.
Вибила їй читацький, показала потрібні полиці. Світлана гортала книги, впевнено. Надія краєм ока спостерігала, відчуваючи в цій жінці якусь неспішну зібраність. Наче вона собі й більше ні до кого не збирається доєднуватись.
За півгодини Світлана повернулась:
А ви самі читаєте психологію?
Інколи.
Ви давно тут працюєте?
Вісімнадцять років.
Світлана глянула уважно. Не оцінювала, а наче дослухалась.
Це ж багато.
Є трохи.
Подобається?
Надія замислилась. Просте питання, а відповісти важко.
Мені подобаються книги. Люди. Місце звичне.
Звичне задумливо промовила Світлана. Зрозуміло.
Забрала книги й пішла.
Наступного разу повернула одну книжку, спитала чи є ще щось по акварелі. Надія запропонувала альбом з репродукціями. Світлана взяла і раптом:
А ви хочете спробувати?
Що саме?
Малювати. Я на майстер-класі щосуботи. Невелика група, нічого складного. Приходьте.
Надія вже майже сказала «ні», навіть рот відкрила. Але замість цього:
Де саме?
Світлана записала на клаптику: арт-простір «Біле світло», вулиця Шевченка, субота об 11.
Весь вечір Надія крутила той папірець: спершу поклала в кишеню фартуха, потім на підвіконня до крему. Григорій про папірець не питав. Він зазвичай не питав про її справи, якщо це не стосувалось грошей або господарства.
У пятницю за вечерею Надія тихенько мовила:
Завтра піду вранці на майстер-клас Малювати, з акварелі.
Григорій відірвався від тарілки.
Куди?
На Шевченка. Там у нас знайома з бібліотеки, запросила.
І скільки це коштує?
Ще не питала.
Зрозуміло. Взяв хліб. Ну йди, якщо зайнятись нічим.
Надія подивилася на нього. Він вже не дивився на неї, їв. Скільки вона чує ці слова: «знову», «навіщо», «скільки коштує», «нічим зайнятись».
Добре, спокійно відповіла. Піду.
Вранці встала о восьмій, умалась, вдягла сірий светрик і темно-сині штани. Подивилась у дзеркало. Давно вже не дивилась уважно усе навскіс, між іншим. Тепер подивилась. Обличчя немолоде, але й не похмуре. Очі сірі, живі. Волосся з сивиною, та ще густе. Взяла крем, змастила руки, трішечки шию.
Вийшла о девятій, щоб точно не спізнитися.
Арт-простір «Біле світло» містився на другому поверсі старого купецького будинку. Ззовні нічого особливого, всередині білі стіни, деревяна підлога, велетенські вікна. Надія піднялась, обережно відчинила двері.
Світлана вже була там. Ще чотири жінки різного віку і один чоловік років пятдесяти, у клітчатій сорочці. Всі сиділи за довгим столом, перед кожним склянка з водою і аркуші паперу.
Надіє! Світлана махнула рукою. Ви прийшли!
Надія сідає поряд. Ведуча, молоденька Зоряна, пояснює, що сьогодні малюють гілку бузку. Надія взяла пензля і рука трошки здригнулася, не від страху, а, мабуть, тому що давно не брала.
Не думайте про красу, каже Зоряна. Думайте про воду і колір. Решта не важливо.
Надія водить пензлем. Фіолетове розтікається по мокрому папері, змішується з блакиттю. Ще мазок, і ще. Спостерігає, як фарба йде, куди хоче, сама собою і це, чесно, навіть цікаво. Поряд Світлана так зосереджено морщить брови, щось собі бурмоче. Чоловік у сорочці мучить тонюсіньким пензликом і видно незадоволений.
За годину Надія подивилась на аркуш. Це не бузкова гілка, а щось розмите, фіолетово-блакитне, плямами. Але щось у ньому живе. Щось її отаке от вперше.
Гарно, сказала навпроти Галина, поважна, Трофимівна на імя.
Та яке ж там.
Я ж бачу. Настрій є.
Надія дивиться ще раз. Може, й справді.
Після заняття Світлана запросила на каву у кавярню поруч. Надія погодилася. Сіли біля вікна, замовили. Світлана без обхідних:
Сподобалось?
Так. Неочікувано, якщо чесно.
Я так і думала. У вас іноді погляд буває, ніби ви щось бачите, але не наважуєтесь глянути впритул.
Надія одразу не відповіла. Потім:
Ви давно в Дніпрі?
Три роки. Переїхала з Києва після розлучення.
І як?
По-різному. Спочатку було страшно, потім краще, а потім цікаво.
Цікаво?
Бути самій по собі. Зясувалось, я багато чого про себе не знала. Усміхається тепло. А ви заміжня?
Двадцять девять років.
Добре?
Надія розмішувала каву, яку й розмішувати не треба.
По-різному.
Світлана кивнула, не порпалася далі. В цьому вона теж була приємна.
Додому Надія повернулась о пів на другу. Григорій дивився футбол, не спитав як пройшло. Вона нагріла суп, обідала сама. Дістала малюнок із заняття, прислонила до герані.
Герань здавалась живішою, ніж тиждень тому. Надія придивилась: на одному стеблі маленький червоний бутон. Раніше не бачила.
Наступної суботи вона знову пішла на майстер-клас. Потім ще. Світлана була завжди. Потроху Надія стала залишатись після занять спершу на півгодини, потім довше. Розповідала про бібліотеку, читачів і книги. Світлана про свою роботу, вона була бухгалтеркою у будівельній фірмі, про Київ, про доньку, що там лишилась, англійську вчить.
Якось Надія спитала:
Вам тут самотньо?
Буває. Але це інша самотність. Не така, як раніше.
Як це інша?
Світлана подумала.
Раніше я була поруч із людиною, але теж самотня. Це найважче самотність. А зараз я одна, але не самотня. Бачите різницю?
Надія розуміла. Не сказала, але всередині щось наче зрушилось. Як лід по Дніпру навесні повільно, але затято.
У травні у бібліотеці оголосили конкурс міська адміністрація проводила щось на кшталт культурного марафону, й треба було підготувати захід. Завідувачка, Марина Юріївна, всіх зібрала:
Ідеї є?
Всі мовчали. Надія теж, але в голові вже крутилось щось.
Літературний вечір? запропонувала Люба. Читаємо, обговорюємо.
Це щороку. Хочеться інакше.
А якщо про жінок? озвалась Надія.
Про жінок як?
Про їхні реальні історії. Не літературні. Запрошуємо з району жінок, різного віку хай діляться, як жили, що змінилось… І якщо щось вміють руками малюють, вяжуть, ліплять
Оригінально, сказала Марина Юріївна. А хто буде вести?
Я, сказала Надія, і сама з себе здивувалась.
Домовились, Сергіївно. Пробуємо.
Відразу зателефонувала Світлані. Та засміялась:
Оце так! Ви? Я. Не знаю, якось само.
Це найкращі речі. Я підтримаю. І Галину, памятаєте нашу? З керамікою.
Галині Трофимівні 62, пенсія, ліпить глиняних пташок. Зателефонувала погодилась миттю: «Тільки довго не виступати розгублююсь».
Надія складала програму по вечорах, коли Григорій у своєму кабінеті. Сідала на кухні, писала, перекреслювала. Було незвично: не підтримує, а створює.
Якось Григорій зайшов за водою:
Що пишеш?
Робота Захід.
Знову бібліотеці.
Так.
Ти щось останнім часом неспокійна.
То погано?
Знизав плечима. Вечеря була холодною сьогодні.
Вибач. Розігрію, якщо треба.
Він пішов. Надія подивилася йому вслід. Сказав же про холодну вечерю. Не про те, що вона жвавіша про вечерю.
На третю суботу червня призначили вечір у бібліотеці. Надія домовилась із чотирма учасницями Світланою і Галиною, ще Наталя Іванівна пенсіонерка-географиня, писала вірші і нікому не читала, і Зоряна наймолодша, ведуча майстер-класу.
Афіші, газета, оголошення. Переживала, що ніхто не прийде. Але зал наповнився більше тридцяти, здебільшого жінки різного віку, і навіть дуже поважна, яку привела дочка.
Вела сама. Без довгих слів сказати, що головне слухати. Галина почала: пенсія, спершу не знала, куди себе подіти, потім зайнялась керамікою і зрозуміла, що має руки. Зал засміявся, тепло, по-своєму.
Світлана про переїзд, як усе почалось з білого аркуша. Боялась не нового, а звичного. Надія стояла й думала, що ці слова хоче запамятати.
Наталя Іванівна читала вірші, тремтіла, але витримала. Всі аплодували.
Після прибирання Люба сказала:
Дуже добре, Надю.
Навіть несподівано добре.
Не несподівано. Ти завжди вміла з людьми, просто собі не давала.
Надія задумалась. Вісімнадцять років поруч й лише тепер це вперше?
Вдома Григорій спав. Вона тихенько пройшла на кухню до підвіконня. Крем, малюнок з бузком, герань із чотирма червоними квітками
Зранку Григорій:
Як пройшов вечір?
Добре. Людей багато.
Поїсти мала?
Чай був.
Чай не їжа, буркнув і поринув у телефон.
Надія з кавою вийшла на балкон. Ранок, свіже повітря, пахне тополями, двір пустий. Думала, що це теж турбота: чи поїла вона. Його форма. Двадцять девять років Надія плутала форму з суттю. А може, суть давно вже інша.
В липні подзвонив Богдан не в неділю, а серед тижня.
Мамо, як ти?
Добре, Богданчику. Щось сталось?
Та ні, просто Мені Світлана написала.
Яка Світлана?
Твоя знайома. Знайшла через мережу, каже ти вечори організовуєш, все круто, а я й не знав.
Ти й не питав.
Пауза.
Мамо, вибач. Не питав. Розкажи.
І Надія розказала про майстер-класи, про Галину й її пташок, про Наталю Іванівну з віршами, і як повний зал. Богдан слухав.
Клас! Ти молодець!
Спасибі.
Давно цим займаєшся?
Ні, це вперше.
Варто було раніше.
Варто, погодилась вона.
Ще довго стояла біля вікна після розмови.
В серпні Богдан приїхав на чотири дні. Зовні як батько, а всередині трохи її лагідної уваги. Сиділи на кухні, розмовляли.
Мамо, ти змінилася.
В якому сенсі?
Не знаю, як пояснити. Наче стала більшою. Засміявся. Дивно сказав, але ти зрозуміла.
Зрозуміла.
Тобі добре?
Надія обхопила чашку руками.
Так, хоча трішки лячно.
Чому лячно?
Бо коли починаєш чітко бачити себе бачиш усе навколо теж чітко. А це не завжди зручно.
Богдан кивнув.
Батько розуміє?
Батько помічає холодний борщ, посміхнулась Надія, а тоді зніяковіла. Вибач, нечесно.
Ні, чесно. Подивився. Ти з ним говорила?
Про що?
Про свої потреби.
Надія зиркнула у вікно: за ним серпень, стомлений і жовтий по краях.
Не дуже умію, якщо чесно.
Спробуй.
Богдан поїхав, а Надія перебирала постільну білизну, думала про «спробуй». Двадцять девять років не пробувала по-справжньому. Завжди мовчала про головне. Бо так звично. Безпечніше. Бо Григорій умів створювати тишу, у якій слово не починалося.
У вересні Марина Юріївна оголосила, що адміністрація хоче повторити вечір у більших масштабах. І знову відповідальна Надія.
Це вже серйозно, Сергіївно. І зарплата більша.
Я згідна.
Марина Юріївна всміхнулася.
Ви інша цього літа. Не ображаєтесь, якщо так кажу?
Не ображаюсь.
Краще стали. Живіше.
Надія подивилась на свою залу, на стелажі, столи, лампи, велике вікно, в яке лився світ вересня. Вісімнадцять років і лише зараз це місце ніби її власне, а не просто місце, де вона буває.
Восени вдома щось помінялося. Григорій насторожено приглядався: все частіше Надія повертається пізніше, по суботах щезає, з якимись невідомими йому жінками.
Хто ця Світлана?
Подруга.
Коли це в тебе зявилися подруги?
В лютому познайомились у бібліотеці.
І щоразу з нею?
Майже.
Григорій дивився по-іншому. Зявилась нова нота не роздратування, не байдужість, а якась розгубленість.
Я не забороняю, сказав. Просто не звик.
До чого?
Що в тебе стільки всього.
Вперше за довгий час Надія подивилась на чоловіка без звички до самозахисту: ніби бачить людину, а не старого знайомця в хатньому халаті.
Грицю, а ти радий, що я маю власні справи, крім дому?
Мовчить.
Мабуть, так. Але дивно, правда. Раніше ти завжди поруч. А тепер…
Я нікуди. Я тут.
Тут, але інша.
Надія дивилася на широку сутулу спину Григорія. Шістдесят один вже. Зовсім інший, ніж був.
Грицю, коли ми просто розмовляли востаннє? Не про борщ і не про машину.
Він обернувся.
Та розмовляємо ж.
Про що?
Не відповів. Утупився мимо неї.
Саме так, тихо закінчила Надія.
Листопад приніс холод і великий бібліотечний вечір. Надія готувала три тижні: вісім учасниць, роботи місцевого художника. Світлана допомагала, бачилися часто: іноді кавярня, іноді бібліотека, іноді просто гуляли набережною Дніпра, якщо дозволяла погода.
Одного разу на набережній Надія:
Я не розумію, як раніше жила.
Та жила й жила.
Ні, я була ніби в собі, десь у глибоких закутках. Чому я так?
То не «чому», Надю. Так склалося.
Можна було ж інакше.
Можна. Але інакше починається, коли має початися. Не раніше.
Мені ж пятдесят вісім.
І що?
Ну, чимало вже.
Правда? Світлана розвернулась до неї. Я знаю жінок, які в тридцять п’ять вже музейні експонати. А ви в п’ятдесят вісім тільки починаєте. Оце саме час.
Надія дивилася, як по Дніпру йде баржа.
Ви знаєте, я вже девять місяців щотижня малюю.
Знаю.
І сьогодні сама написала текст до вечора.
Чудовий текст.
Він живий. Це краще, ніж гарний.
У пятницю вечір зібрав понад сімдесят осіб. Декого тримали за дверима. Надія сама відкривала, читала своє слово про те, що в кожній є щось своє, яке чекає, поки його помітять. Що вік відчиняє нові двері, а не закриває старі. Не повчально, а як людина, яка тільки-но це зрозуміла.
Після підходить дуже літня жінка, Євдокія Матвіївна, 83.
Дівчинко, це ж про мене.
Про нас усіх, казала Надія.
Ні, саме про мене. В молодості вишивала, потім кинула. Думала дурниці. А сьогодні захотіла знову спробувати. Смішно вісімдесят три, правда?
Не смішно зовсім.
Справді?
Справді.
Початок грудня був спокійний. Надія вже сама веде невеликий літературний гурток у бібліотеці, щосереди від шести до восьми людей. Читали, сперечались так, що й слову не даш ходу.
Вдома напружено, але тихо. Григорій ще мовчазніший. Думає, але не каже. Надія більше не чекає, що скаже.
У неділю Надія зайшла у кабінет:
Грицю, треба поговорити.
То говори.
Не так. Пересіла ближче. По-людськи.
Він закрив книжку, подивився.
Що сталося?
Нічого не трапилось Просто я хочу нарешті сказати те, чого давно не казала, а може й ніколи.
Григорій без виразу.
Я довго існувала так, ніби мене майже нема. Варила борщ, ходила на роботу, дача, все як має бути. Але мене самої ніби нема. Це частково моє. Я дозволяла. Але ще й про нас із тобою. Про те, як ми існували поруч.
Григорій вивчав стіл.
Ти хочеш розлучитись?
Я не знаю, чого хочу. Знаю, що нам треба справжньо говорити. Щоб ти бачив мене. Не вечерю. Мене.
Довга тиша. Сніг падає з вікна.
Я не вмію, Надю, нарешті. Не вчили.
Я знаю. Не звинувачую. Просто хочеться спробувати по-новому.
Довго мовчав, потім подивився Надія знову бачила ту саму розгубленість. Справжню.
Ти дуже змінилась за цей рік.
Так.
Я не завжди розумію тебе.
Знаю.
Але я не хочу, щоб Ну, щоб ти йшла. Або взагалі
Надія кивнула.
То давай спробуємо. Не обіцяю, що просто. Але разом.
Січень прийшов із морозами і яскравим світлом. Надія бібліотека, гурток, малює щосуботи. Малюнки частину забрала Світлана, решта на кухні, під геранню. Герань цвіте знову, Надія пересадила у більший горщик.
Із Світланою бачаться рідше, у тої на роботі персональний армагеддон, але телефонують часто.
Надю, ви думали робити фестиваль?
Так, хочу кілька днів весною.
Це ж стільки праці!
Я люблю таки велику працю.
Хто б подумав рік тому
З Григорієм не просто. Більше розмовляють це правда. Інколи добре, інколи ні. Надія вже не витягує силоміць.
У лютому казав за вечерею:
Я був у лікаря, аналізи здав.
Болить щось?
Для профілактики. Тиск іноді. Нічого серйозного. Таблетки приписали.
Добре, що сходив.
Ти не питаєш, чому не сказав раніше?
Чому?
Не хотів турбувати. Звичка.
У тебе звичка не турбувати мене?
Так. Ти й так зайнята.
Грицю, я хочу знати, як ти. Про лікарів теж. Розумієш?
Розумію, кивнув. Буду казати.
Я теж казатиму.
Після цього знову мовчання. За вікном сніг, у теплій кухні пахло їжею. На підвіконні крем і малюнок яблуневої гілки.
Гарно намальовано, сказав Григорій. Ти?
Я.
Глянув ще раз.
Умієш.
Вчуся.
У лютому на ніч подзвонила Люба Краснова:
Надю, вибач, що пізно. Донька приїхала.
Все добре?
Дуже. Помирились Визнала, що була неправа. Сказала, не треба було казати таке.
Ти рада?
Дуже. І от спитати хотіла: можна мені спробувати на вашому майстер-класі? Акварель.
Звісно. В суботу об 11.
Боюся, не вийде.
Любо, в усіх спочатку не виходить. В цьому й сенс.
В суботу Люба прийшла. Пензлик тримала як гвоздодер, мазки вийшли ммм оригінальні. Засмутилась.
Надю, глянь, що за ганьба.
Дивлюся. І мені подобається.
Та який там. Це не гілка, а пляма.
Це перший раз.
Соромно розказувати мені казочки.
У наступний раз буде інакше.
Посміхнулась.
Ну добре. Наступний раз.
Березень приніс тепло. Надія подала заявку на фестиваль схвалили! Богдан написав приїде у квітні, хоче бути на заході.
Якось ввечері, коли Григорій ліг, Надія сиділа на кухні, списувала ідеї. За вікном капав сніг, весна пробувала себе на міцність. На підвіконні герань розкішна, три червоних суцвіття і бутон, який от-от розквітне.
Баночка крему давно порожня, але стоїть. Купила таку саму, «Велюр», триста вісімдесят гривень. Григорій не коментував.
Відкрила зошит, написала зверху: «Що знаю зараз, чого не знала рік тому». Глянула. Потім закрила. Це вже не треба записувати воно вже в мені.
Телефон задзвонив. Пізно майже одинадцята. Надія глянула Світлана.
Все гаразд? дбайливо.
Все навіть краще, голос у Світлани ніби інший жвавий. Надю, мусила подзвонити. Мені запропонували роботу в Києві. Добру. Донька ж там. Думаю
Надія задумалась.
Хочеш їхати?
Не знаю ще. Думаю. Тому й дзвоню. Скажи щось.
Ти вже знаєш відповідь. Просто ще не сказала вголос.
Пауза.
Мабуть, так.
Тоді чого боїшся?
Що тут лишиться, гурток, ти, Галина, Наталя Іванівна.
Нікуди ми не дінемось.
Дніпро далеко від Києва, Надю.
Світлано Ти ж казала мені на набережній у листопаді…
Що?
«Інакше починається, коли починається».
Світлана сміється.
Мудра я була.
І досі.
Надю, спитаю прямо. Ти щаслива?
Надія дивиться на герань, крем, малюнки, зошит із незаписаними відповідями.
Я стала собою, каже вона. Хіба це не найважливіше?
Це і є відповідь?
Мабуть, так.
Пауза.
Тоді я рада.
Я теж за тебе.
Надю
Так?
Що ти робитимеш, якщо я поїду?
Надія глянула на чисту сторінку зошита.
Продовжу, сказала вона.
