Дідусю вже нема
Леся саме повернулася з чергового відрядження і навіть не встигла зняти пальто та розпакувати валізу, як задзвонив телефон дзвонила мама.
Ганна Василівна голосно дихала трубкою, хвилюючись про щось своє, але Леся не особливо звернула увагу вона була надто втомлена.
Леся, доню, ти вже вдома?
Привіт, мамо. Так, нарешті приїхала. Щойно зайшла до квартири. Щось сталося?
Ну, добре. Головне вдома
Леся одразу відчула, що мама щось важливе хоче сказати, але вже в котрий раз говорить обережно, наче водить козу за вірьовку. Може, боїться почати, а може, не може підібрати слів хто його знає.
«Мабуть, знову наслухалася новин на сходах і не терпиться поділитись», подумки буркнула Леся, але на сплетні сил не було.
Найбільше вона прагнула впасти на ліжко і виспатися, бо цілу ніч у поїзді спати не вдалося. В сусідньому купе їхала компанія парубків, що галасували, не стихаючи.
Після півночі вони влаштували цілий концерт під баян, співали пісні і про неї теж:
«Розпустились яблуні й груші,
Попливли тумани над яром.
Вийшла Леся на берег річки,
На крутий дніпровський схил»
Якби не втома, вона б, може, посміхнулась, але тієї ночі хотіла лише, щоб на баяні урвалися всі баси. Та не судилося.
Мамо, я відпочину з дороги, прийду до себе, а тоді наберу і поспілкуємось, гаразд?
Так, доню Боюсь, не вийде, зітхнула мама.
Як це? і тут Леся вперше помітила щось незвичне у мами на голосі.
Не вийде у тебе відпочити.
Чого це?! Я ж у відрядженні була, заслужила! Тим більше, ні гостей не чекаю, ні в гості не збираюсь. Чи я щось не знаю? Сподіваюся, ти не їдеш без попередження?
Лесю, дідусю вже нема
Леся різко побіліла й опустилася на старий диван, стискаючи телефон біля вуха.
Його сьогодні вранці знайшла сусідка, Марія Степанівна занесла молока, а дідусь твій, Петро Омелянович Лежить біля порога, за серце тримається, не дихає. Напевно, всю ніч пролежав. Треба їхати в село, проводжати у вічну путь. Сусіди допоможуть, якщо що. Лесю, ти мене чуєш?
Леся не знала, що казати, тільки стиха сказала «угу».
Марія Степанівна вже до родичів дзвонила, всі відмовилися приїжджати. Казали: якби спадок ще б подумали, а так навіщо гроші витрачати? Хата стара нікому не треба.
Мені, якщо чесно, теж не хочеться їхати, продовжила Ганна Василівна, Тим більше, що Петро Омелянович просив, щоб мене в його домі не було, й на похороні теж. Я й пообіцяла. Надія на тебе, доню Ти ж зможеш поїхати? Попрощаєшся з дідусем?
Тиша. Леся дивилась на тумбочку, де лежав конверт останній лист від дідуся, ще від місяць тому. Відрядження, новий офіс фірми в Чернівцях, знову кидають саме її в інших то діти, то здоровя, тільки вона, мов та ластівка, безтурботна
Лесю, знову почувся голос матері. Не хочеться, щоб сусіди подумали, ніби ми зовсім забули старого. Він, хай і був дивак на диваку, але ж людина! Та й у вас, здається, гарні стосунки були. Так Марії Степанівні що сказати? Ти поїдеш?
Так, мамо. Поїду, тихо видихнула Леся і знову глянула на дідусевий конверт. Але як так могло статися? Ще на Новий рік він був бадьорий, ні на що не нарікав
Лесю, мені звідки знати Вік вже Тепер навіть до пенсії мало хто доживає, а твій дід вісімдесят стріляв Вічна йому память.
Леся знала: вона була єдиною, хто спілкувався з дідом. Між мамою і Петром Омеляновичем тягнулася багаторічна крижана стіна. Після смерті Андрія, тата Лесі хто кого звинувачував
Тато з матірю сварилися, мама його вигнала, бо треба грошей, ремонт, дача. А він, учитель за освітою, вирушав на заробітки, по зміні круговорот вокзалів, листи, подарунки, а потім запала тиша. Серце не витримало.
Петро Омелянович так ридав на похороні, що жінки за ним плакали, та після того мамі зятьків у дім зась.
Ну й нехай! кинула тоді Ганна Василівна. Я ж не винна: чоловік повинен годувати сімю!
Після того з рідні дід спілкувався лише з Лесею. Писали один одному справжні листи як у позаминулому столітті! Ніяких тобі вайберів, фейсбуків і ґаджетів.
Піде з глузду, шушукали бабулі біля криниці. Одну жінку втратив, потім сина, як тут не зворушитись?
Та з останнього місяця дідусь заговорив уже інакше. Не до людей, і навіть не до себе. До кота.
То не дивина, Єдина прикрість: жодна душа того кота не бачила на його обійсті.
Після розмови Леся довго сиділа, дивлячись крізь стіну, а потім заплакала. Не встигла вона обійняти діда цього літа все відкладала: то одне відрядження, то друге Шеф у неї справжній здирник, а на скарги лише сміється:
По закону маєте право на відпустку. Не подобається ніхто не тримає, шукайте другу таку зарплату!
Грошей дійсно вистачало, і Леся мирилася.
*****
На цвинтарі усе йшло своїм чередом: тиша, молитовний спів, цвяхи у вишневу деревяну труну. Далі чоловіки опускають домовину, по грудці землі згори, і весняні квіти запашно лягають на свіже місце.
«Не може бути, що все так просто закінчилося», крутилося в Лесиній голові. «Був дідусь і раптом немає» А далі поминальний обід, де гірка горілка та сердечні тости «на вічну память».
І так дідусь буде залишатись серед людей живим тепер лише в памяті та розмовах.
Після застілля всі розйшлися по домівках. Леся залишилася на господарстві сама.
Вона заходилася провітрювати кімнати, мити стару підлогу з дощок, стирати пил та павутиння і складати залишки страв до холодильника.
У хаті пахло вялими яблуками, настоями мяти, домашнім воском. Дідова оселя була простою, аскетичною, але теплою.
На подвірї грядки рівні, але порожні: не встиг дідусь нічого посіяти цього року. Чи, може, відчував, що пора і не хотів лишати зобовязань. Яблуні в саду тряслись білими хмарами цвіту, малина та смородина сплітали вечірні запахи з вітром.
«Хто ж тепер цим житиме?» замислено видихнула Леся.
Вона подзвонила мамі, розповіла про похорон.
Молодчина, Лесю. Яким би не був людина! Але не тримай образ, він багато страждав
Так, мамо. Не тримаю зла. До речі тут і могила тата. А ти жодного разу не навідалась
Я ж казала дідусю, що краще в місті хоронити. Але він мене не послухав. Ой, Лесю, у мене серіал починається, я побігла, дзвони!
Леся посміхнулась її мати, як завжди, у своєму репертуарі.
Повернувшись до хати, вона заварила чай із сушених смородинових, мятових та мелісових листків, які знайшла на полиці. Випила й полягла спати.
Перед сном вона вирішила ще раз перечитати дідусевий лист. Але все якесь чудне! Замість звичних оповідок лише про кота.
Що за той Чорниш? Ніколи в діда котів не водилося до тварин був байдужий.
У листі: «Уявляєш, онучко, Чорниш усе до молока прибився. Кажуть, дорослим котам не можна молока, а цей вчора півбанки випив! Доведеться Марію Степанівну ще раз просити. Вона, напевно, здивується: завжди мені трилітрової банки на тиждень вистачало, а тепер знову треба. Валізи порожні А він ховається від мене бачив лише чорну тінь, що майнула до сараю. І вдень шукав, і вночі з ліхтариком немає ніде Чую тільки погляд на спині. Дуже чекаю, коли приїдеш. Може, тобі вдасться його піймати»»
І справді за кілька днів перебування Леся не помітила і сліду жодного кота, але погляд той як згадував дід відчувала.
«Треба буде спитати у Марії Степанівни про Чорниша»
*****
Вранці, на світанку, в хату несміливо сунулись промінчики сонця. На городі вже сперечалися півні, лунали веселощі горобців.
Село жило своїм буденним життям.
Леся стала, широко відчинила вікно. Згадала дитинство, коли розмальовувала шпаківні з дідусем на канікулах.
Вирішила йти до сусідки спитати про кота.
Якого ще кота? здивувалась Марія Степанівна.
Та й сама не знаю. Про Чорниша дідусь у листі писав тільки про нього В останньому листі.
Ах, так! Дід Петро місяць тому почав розмовляти з котом, згадала сусідка. Я ходила поряд бачу, балакає, вмовляє показатися, а кота не видно. На другий день те саме. Потім щодня з «невидимим другом» теревенив, історії про себе розказував і завжди Чорнишем називав. У хату до нього ходила ніколи не бачила кота. Прямо запитувала сміявся, каже: як зловлю познайомлю!
Дивно. Мені теж здається, що дід був адекватний Може, ми з вами чогось не знаємо? Або ж справді кіт такий хазяйський, що ніхто не побачив.
Та й ніколи в нас чорних котів не пропадало, скрушно хитає головою Марія Степанівна.
Повернувшись додому, Леся замислилася а якщо кіт і справді був? Тоді куди ж подівся?
*****
А тим часом, із тіні споглядав за Лесею сам Чорниш. Він уже помітив її й відчував, що серед усіх людей, які за ці дні приходили на подвіря, саме вона була йому найближча, як була дідусеві.
Він уникав людей, бо не раз був битий та зганяний. Тому він перекочовував із села в село, вічно шукаючи дім.
Але очі діда були інші, добрі. Голос лагідний зачаровував. І коли дід, сидячи під яблунею, виговорювався перед котом, той слухав і розумів: боїться, але хоче довіритись.
Та не встиг. Одного дня запах смерті густо оповив повітря, і двері для Чорниша були замкнені Він плакав біля порогу цілу ніч.
Тепер Чорниш дивиться на Лесю, але все ще не наважується вийти спрацьовує гіркий досвід
Все змінилось на девятий день. Коли весняне повітря стало важким від вологи й на обійсті знову зявилися люди, Чорниш розслабився і випадково потрапив Лесі на очі.
О! Ось ти який, Чорнише! зраділа вона. Дідусь не вигадував Ну, йди сюди!
Та кіт шмигнув у кущі, і більше не зявлявся.
Не бійся, я добра, раділа Леся, шукаючи його біля паркану. Мені ж завтра треба вже повертатись. Хотілось би на прощання потоваришувати.
Марія Степанівна, яка несла пиріжки до хати, побачила Лесю, що розмовляє в повітря, і, не побачивши кота, подумала: «Що ж це у всіх в родині такий спадковий чудасій?»
Раптово з темно-синіх хмар повіяло бурею, почався дощ, потім гроза. Леся кликала кота в дім, але той так і не наважувався
Чорниш, наляканий лютим громом, тулився у своєму сховку й дрібно тремтів. Він нічого так не боявся, як цієї грози.
*****
Дощ гупав по даху, лягав у дрібні калюжі. Назовні темніло. Леся, крутячись у ліжку, раптом почула вибух грому.
Раптово блиснула блискавка, і у відкриту фортку метнувся мокрий чорний клубок. Пронісся, заховався під ліжком.
Чорниш! радісно видихнула Леся.
Вона довго виманювала кота з-під ліжка, але він таки піддався. Насухо витерши його рушником, Леся взяла Чорниша до себе і поки надворі бурував вітер, вони зігрівали один одного.
І раптом гроза вже не здавалася такою страшною.
*****
Прокинулась Леся від того, що хтось дряпав фортку.
А куди це ти зібрався, друже? посміхнулася дівчина.
Чорниш спинився, наче перепрошуючи за свою страхітливу ніч.
Мяауу промуркотів кіт і ще раз шкрябнув.
Нікуди тебе без сніданку не пущу. А далі вибирай сам хочеш лишатись, чи поїхати зі мною у Львів. Думаю, дідусь був би радий
Погодувавши кота, Леся відчинила двері надвір і стала збиратися до рейсу.
На порозі її вже чекав Чорниш він терся об ноги: мовляв, їде разом з нею. Досить вже ховатись та блукати.
Я знала, що ти так вирішиш, усміхнулась Леся.
Марія Степанівна з подивом зустріла дівчину з котом на руках «То справді той самий?» «Той», кивнула Леся. «Дивіться, з дідом усе було гаразд».
Придивлюся, не переймайся. Приїжджайте ще!
Приїдемо, обов’язково.
І, узявши пакет із пиріжками, Леся з котом вирушила на автобус.
У дорозі їй здалося, ніби у небі, в купчастій хмарі, промайнуло обличчя дідуся він усміхався.
І навіть Чорниш, що сидів на колінах, дивився у вікно на небо.
Навіть якщо це був тільки сон чи марево не важливо. Леся знала напевне: дід залишився у її серці й у цій чудернацькій зустрічі двох сердечних самітників.
