Ця історія трапилась зі мною в далекому 1995 році. Тоді я навчався у Львівському ліцеї імені Героїв Крут. Одного разу посеред навчального дня мене несподівано викликали із занять до кабінету начальника закладу. У просторому кабінеті сиділа жінка дуже засмучена, зі сльозами на обличчі, постійно витирала їх хустинкою.
Начальником у нас був знаний генерал мужній вояк, крізь гарячі точки Афганістану пройшов ще за союзних часів. Людина сувора, але справедлива. Його всі трохи остерігалися, але й поважали незмінно. Однак саме тоді я вперше побачив його інакше: зажуреного і розгубленого. Генерал підійшов до мене, поглянув зверху вниз і мовив майже без надії:
Сину, звертаюся до тебе не тільки як до підлеглого, а як до побратима. Мені конче потрібна твоя допомога.
Я готовий, відповів я без жодних вагань. Що треба зробити?
Мій небіж помирає, зітхнув генерал. Торік він закінчив наш ліцей, ти мав би знати його. Вступив на навчання у медичну академію у Києві, але з ним сталась біда. Остання надія на твого дідуся. Допоможи організувати зустріч, може, він погодиться подивитися хлопця та розбереться, в чому річ.
Я не став ставити зайвих питань. Одразу ж подзвонили дідові, й вже через кільканадцять хвилин ми мчали на генералівській «Волзі» в дідуся додому. На щастя, у діда саме був перший день відпустки, і ми встигли застати його буквально за тридцять хвилин до відїзду на дачу.
Хлопець «пацієнт» їхав з нами. Хоч я особисто його знав, впізнати було складно. Пустий, відчужений погляд, без жодної іскри в очах. Здавалося, він просто не тут, ніби в заціпенінні. Чесно кажучи, трішки моторошно було.
Доїхали швидко. Піднялись у квартиру, дідусь зустрів нас, вислухав неабияк схвильовану маму хлопця. Виявилось, що сім місяців тому її син вступив до Національного медичного університету імені Богомольця. Незабаром прямо під час лекції у нього стався важкий приступ. Лікарі госпіталізували, обстежили від голови до пят, але нічого не знайшли. Не встигли виписати, як приступ повторився. А далі ще і ще Жоден професор не міг збагнути, що ж з ним. Останню надію поклали на мого діда, одного із кращих в Україні спеціалістів з неврології та психіатрії.
Далі почалось найцікавіше. Дідусь завів хлопця в свою кімнату, а за пятнадцять хвилин повернувся вже сам.
Все, можете їхати додому, спокійно сказав він матері хлопця та генералові.
А як же син? Йому ж треба лікування, стурбовано промовила жінка.
Їдьте додому, а ми з хлопцем їдемо на дачу. Мені якраз допомога знадобилась дров треба накалати, а тут такий здоровий хлопець, відповів дідусь.
Отакось випровадив нас, а сам із новим «пацієнтом» поїхав на дачу під Винники.
Минає місяць. Знову мене кличе генерал. В його кабінеті все та ж жінка, але цього разу її обличчя сяяло від щастя. Поруч стояв уже колишній «пацієнт» повністю змінився, ніби інша людина. Від болю й проблисків хвороби не залишилося й сліду. Він підійшов, потиснув мені руку та щиро подякував. Так само подякував і генерал. Ось так хлопець, якому жоден лікар не міг допомогти, повністю одужав менш ніж за місяць. Вони з мамою вважали це справжнім дивом. Якби тільки знали, скільки ще таких див творив мій дідось!
Згодом я розпитав у діда, що ж саме було з хлопцем. Виявилось після титанічних розумових навантажень через складну програму навчання мозок хлопця буквально відмовився сприймати інтелектуальну інформацію. Дідусь одразу це зрозумів і взявся за справу просто. Він влаштував йому «кровотік по великому колу» відвіз на дачу, огородив від книг і примусив колоти дрова величезними обємами. Прокидався хлопець о восьмій ранку, вмивався крижаною водою, щільно снідав і до вечора працював на подвірї, лише на обід та вечерю давав перепочинок. Дід настільки його стомлював фізично, що хлопець ввечері падав у ліжко без задніх думок і засинав міцно. Минав час, і мозок таки відпочив хлопець став навіть розумнішим і витривалішим.
За весь період лікування дід не дав йому жодної пігулки. Тільки тяжка праця та свіже повітря.
Отака ось історія зі щасливим завершенням.
