Запис із мого щоденника.
Коли виросту стану феєю!
Златко, а чому саме феєю? питаю донечку.
Бо я так хочу!
Златка зістрибнула з моїх рук, де приймала вітання з пятиріччям, розправила свою святкову спідничку й гордо випросталась.
Мамо, феї гарні та розумні! І все можуть! І я теж зможу!
Звісно, зможеш! Людмила потяглася, хотіла обійняти донечку, та Златка відсторонилася, зробила кілька кроків убік.
А торт?
Скоро буде! Йди, пограйся з дітьми, дівчинко. Я покличу, добре?
Домовились!
Я дивився, як весело бігають Златчині кучері, які ми так довго накручували зранку. Людмила усміхнулася й прошепотіла:
Яка ж вона вперта росте! І така ж розумничка. Не кожна дитина в такому віці так упевнено мріє. Впевнена: «Все зможу!»
Головне не вбити в ній цю впевненість! озвалася моя кум Лариса, добра подруга Людмили. Бо часто дорослі чують те саме й одразу починають читати моралі й вимагати бути реалістом Та спершу потрібно вірити у свою дитину. Ось подивись на мою Христинку
Звісно, твоя Христинка справжня фея! Ви мені допоможете? Час різати торт. Людмила крутонулася на каблуках й подалася до кухні.
У великому будинку, що нам дістався від бабці, лунав дитячий сміх, підлогою миготіли кольорові конфетті та залишки повітряних кульок. Хтось кинув у куток букет тюльпанів, замовлених моєю мамою, Ганною. Тепер вона жила з нами, хоча раніше відвідувала нас рідко.
Не звикла я, синку, до такого багатства. Боюся тут щось розбити чи зіпсувати, казала вона не раз.
Мам, годі вже. Все, що маємо чесно заробили, й нічого тут крамольного.
Все одно вдома мені затишніше.
Як знаєш. Головне, щоб Златка була в порядку.
Саме бабця Ганна доглядала внучку від самого її народження. Людмила весь час у роботі, і ці питання переклала на маму.
Мамо, у неї ж не температура під сорок. Лікуй як завжди у мене справи. Не можу, вибач.
Златка обіймала гарячу бабусину шию, пригортаючись носом до плеча.
Нічого, моя крихітко. Я тобі компот з журавлини зварю, почитаємо казку про фею
Про справжню фею?
А хоч би й про таку.
Книжку про фей Златці привіз її тато Орест із поїздки у Львів.
Оресте, але ж вона польською! скаржилася Ганна, перегортаючи сторінки.
А яка проблема? Ти ж викладала мови в університеті дитяча книжка тобі під силу!
Мої мамині дні тепер наповнювали радощі й клопоти із Златкою. За ці роки вона стала для мами сенсом життя, віддушиною після всіляких життєвих турбот.
Вона згадувала, як сама народила Людмилу в девятнадцять, як пройшла складний шлях через раннє розлучення і турботу про хвору матір, та ніколи не шкодувала: все це було заради доньки, яка, вирісши, стала красунею. У Людмили від мами залишились лише гострі скули, але риси обличчя точенішими, гарнішими. Мама зробила все, щоб відкрити для доньки всі можливі двері танці, малювання, мови.
Та одна риса в доньки завжди бентежила не йшла на компроміси. Все мала отримати, особливо, якщо це її мрія.
Мамо, мені потрібні ці туфлі! Інакше не піду на першу співбесіду. Я мушу мати вигляд!
Мама віддавала останнє, аби донька пораду одержала. Та й шлюб із Орестом був певною вершиною материних прагнень забезпечити для Людмили благополуччя.
Мамо, це не лише про почуття. Ми з Орестом домовились. Сучасний шлюб договір. Я маю народити йому сина тоді угода переглядається.
Люди добрі, це все так дивно Для мене головне щоб ти була щаслива, тільки й сказала тоді мама.
Поява Златки стала несподіванкою: всі чекали хлопця. Людмила довго переживала все йшло не за планом. І здоровя знову похитнулося. Вона бігала по приватних клініках Києва, та все марно.
Може, заспокоїшся й зосередишся на дитині, яку вже маєш? радила мама.
Златка росла худорлявою, часто хворіла. Та бабця Ганна швидко звикла до викликів, щодня набирала телефону сімейного педіатра у всьому була опора для родини.
Коли Людмила вирішила, що час Златці жити у великому будинку, а бабусю переселили до них, відносини матері й тещі змінилися вони стали ближчими, та напруга в повітрі все одно залишалась.
Бабусю, тут місця більше, ніж у тебе! Златка раділа простору. Можна мені собаку?
Спитай у мами чи тата, моя люба. Це їхній дім.
І я бачив, як у доньки, коли вона щось задумує, зявляється рішучість у очах точно така сама була у Людмили.
Златка одразу звернулася до Ореста:
Тату, ти мене любиш?
Той знітився, бо рідко бачився з донькою.
Люблю, звичайно! Чого ти хочеш?
Собаку! Справжню!
Орест махнув рукою:
Добре, вибери буде тобі собака.
Людмила довго сперечалась зі мною: мовляв, це не іграшка потрібна відповідальність. Та врешті-решт з’явився малий шпіц, і донька була на сьомому небі. Та вже за місяць після дня народження, ми з бабцею пакували речі й переїхали додому до Ганни.
Людмила мовчала, щодня їхала зранку у справах, обходилася без пояснень.
За кілька днів після родинного свята вона зявилася в маминій кімнаті з чемоданом:
Збирайся, мамо. Їдемо. І Златчині речі збиреш, мені зараз ніколи.
Ганна послухалась без слова. Ввечері, тихо поставивши улюблену чашку з чаєм до доньки, намагалася подивитись в очі.
Не питай, мамо. Ми розлучаємося.
У Ореста вже була інша жінка і син
Все відбулося швидко й спокійно. Нове життя поступово увійшло в звичну колію, але стало трохи вузьким і не таким рівним, як раніше.
Златка росла впертою, цілеспрямованою, її бажання завжди ставали для нас пріоритетом. Людмила виконувала майже всі забаганки доньки.
Так дітей не виховують, дорікала інколи Ганна. Вона має пізнати не лише перемоги.
Людмила не зважала. Вона вміє досягати свого. Це найголовніше тепер. Побачиш.
Ганна стиха зітхала, але сперечатися перестала дочка нічого не змінить, та й для онуки вона більше як вчителька й подруга.
З віком Златка приділяла увагу зовнішності. Стежила за маминими нарядами, користувалася дорогими речами.
Однолітки заздрили подарункам, гарній косметиці. Людмила вважала це необхідністю добре виглядати у наш час.
Потім Златка вступила на той самий факультет київського університету, де навчалися і мама, й бабця. Занурилася в студентське життя, Ганна майже її не бачила, і новини про майбутній шлюб дізналася останньою.
Заміж? За кого? у Ганни з рук випала чашка.
За Владислава Олексійовича. Ну, Владик! Він викладач, але не мій.
Дізнавшись, що у того вже є сімя, Ганна була в розпачі. Спроби вмовити Людмилу теж не дали плоду для неї щастя доньки було понад усе, абстрактна «мораль» втратила значення.
Весілля пройшло без родичів з обох боків. Орест подарував Златці квартиру в Києві, Людмила все обставила за власним смаком.
Мамо, подивись на цю сукню! Я її хочу! Вона просто казкова.
Зветься «Фея», пояснила консультантка у весільному салоні.
Памятаєш, ти в дитинстві мріяла бути феєю? усміхнулася Людмила.
Тепер точно буду! Моє життя казка!
Я подумки повторив слідом: «Все буде»
Ганна, відчувши себе зле, одразу по закінченню церемонії поїхала додому.
Шлюб Златки тривав менше року. Все закінчилося одразу після народження донечки Ніки. Чоловік пішов до її однокурсниці.
Златка повернулася до матері з маленькою Нікою, втомлена й розчарована.
Мам, а що означає «бути правильною»? Вийшло так, що коли я прийшла відвела чоловіка від його родини, а тепер хтось інший приходить у мою Може, так і має бути?
Ти надумала! Ти сильна, ти повинна боротися!
Я просто втомилася боротися, мамо Я вже не фея крила не тримають.
Людмила ще намагалася щось казати про силу, та дочка вже й не слухала їй потрібно було вирішити, як жити далі.
Ганна зібрала речі, цілувала заплакану правнучку:
Все буде добре, рідненька. У тебе сильна мама, і ми впораємось
Через декілька років я побачив, як молодиця з донечкою йдуть стежкою старого парку. Ніка то бігла вперед, то за руку щось розповідала.
Ану дивись, що ми в садочку зробили! витягла Златчина донька з портфелика паличку з зірочкою з фольги. Помялася трохи
Що це, Ніко?
Чарівна паличка! Як у феї. Хоч трохи покоцана.
Та нічого! Златка розправила фольгу й змахнула паличкою. Бачиш? Працює! Значить усе гаразд!
А ти звідки знаєш? Що ти загадала?
Щоб ми були щасливі й здорові!
Не працює Бабця ж у лікарні
А вже ні. Вдома.
Справді? дівчинка затанцювала.
Зараз домів, і бабуся нас зустріне.
Дай! Я тепер хочу! мала відібрала паличку, щось пробурмотіла й задоволено усміхнулась.
Що ти загадала? питає мама.
Щоб ми завжди були разом шепоче Ніка.
Про бабусю?
Ніка киває.
Це тобі важко пообіцяти, доню. Я ж трохи фея, та не зовсім. Та ми можемо любити одне одного і на відстані, й тоді, коли поруч. Коли йдеш до садочка, чи я на роботу, ми ж думаємо одне про одного?
Ніка усміхається й піднімає чарівну паличку вище:
Значить, загадаю знову: щоб бабуся зовсім видужала й ми довго-довго були разом. Так можна?
Златка піднімається, витягує спідницю та серйозно киває:
Треба! Це найправильніше з усіх бажань. А тепер ходімо, покажемо бабусі твою паличку. У неї, певно, теж є бажання. Вона ж справжня фея, Ніко.
Справжня?
А то ж! Найкраща в світі!
Сьогодні, перевертаючи ці спогади, вкотре розумію: ніяка чарівна паличка не зробить нас щасливими без звичайної турботи й любові від наших близьких. Я гадав завжди, що чоловік чітко має знати, заради чого він. А справжнє диво це вміння приймати, прощати й бути разом, навіть якщо не все йде по плану. Головне тримати одне одного за руку, поки є сили.
