Ніч, жінка, кіт і холодильник
– Не дивись на мене так!
Марічка кинула на кота такий пронизливий погляд, як тільки могла. Навіть брову підняла, хоча мама постійно забороняла їй так робити. Ще в дитинстві Маріччині густі, майже зрощені на переніссі брови надавали їй грізного вигляду, і це лякало навіть дорослих. Брови вона мала в тата, а жадала в мами. У мами брови були тонесенькі, вищипані майже ниточками, а тому зовсім не страшні.
Звичайно, тепер вже Марічка давно привела свої брови до ладу, і років у неї було чимало. Кіт, звісно, про все це чудово знав і на суворий вигляд господині ніяк не реагував. Лежав собі на підвіконні, дивився спочатку з цікавістю, а далі з легкою зневагою. То лівим, то правим оком поблискував у напівтемряві кухні, коли промінь нічника з коридору заглядав крізь щілину дверей. Двері, які Марічка залишила привідчиненими, ледь побрязкували від легенького протягу, давали їй ілюзію свободи та можливості втекти з кухні в реальний світ. Проте закритися повністю вони так і не наважувалися і Марічка на них сердитись. Бо дуже вже їй хотілося, щоб вони гучно ляснули й це дало б їй дозвіл відкрити іншу дверцята: дверцята холодильника.
Вона присіла на підлогу, притулившись до стіни, де сиділа вже другу годину, і впялася поглядом у холодильник, наче намагалася пробурити його очима.
Вона знала, що там лежить на кожній поличці до останньої сосиски. Адже сама займалася всіма закупами для сім’ї, і це часто ставало приводом для жартів.
– Марічко, а навіщо нам артишоки? Хто їх у нас їсть? глузував чоловік, крутячи в руках баночку. Для чого купила?
– Смачні ж! виправдовувалась вона.
– Гаразд, тоді придумай, як використати, щоб і самим не зашкодити.
І Марічка вигадувала. Завжди виходила якась незвична страва за рецептом вона ніколи не готувала. Вся сімя розглядала її шедеври скептично, проте потім зїдала все до крихти і просила ще.
Вся сімя. Окрім неї.
Їй ніяк не вдавалося їсти власноруч зготоване. Зовсім. Процес приготування запалював її, тішив, окрилював на цілий день. Але щойно страва була готовою, траплялося щось неймовірне. Здавалося, що якась бабуся невідомого походження, що не має до Марічки стосунку, шепоче про щось своє, цокає язиком одним зосталим зубом та залишає Марічку голодною, позбавленою бажання навіть глянути на власні кулінарні витвори.
Від цього страждала. Тому заїдала всі свої емоції чимось купленим готовим. Головне, щоб не треба було готувати: ковбаска, запашний сир, свіжі булочки, цукерки, вафельки й печиво, яке вона іноді тихцем цупила навіть у власного малого сина. Їй здавалося, що дитяче печиво це ж здорове харчування, і від цього совість не мучила так сильно. Вона переконувала себе, що дбає про здоровя.
А здоровя їй бракувало.
Вона не була огрядною. Ні. Все зїдене ставало паливом для вічного коловороту троє дітей, чоловік, кіт і дім. Усі вимагають її уваги й турботи. Була і робота, яку вона поважала, навіть іноді любила, особливо коли та не відволікала від головного піклування про рідних.
Скаржитись на здоровя Марічка не звикла, ще з дитинства памятала мудрість мами:
– Само минеться!
Саме так завжди казала її мама, коли Марічка жалілась.
– Марічко, що ти собі вигадуєш?! Хіба в тебе температура? А, міряла Молодець, доню! Випий чаю з малиною та лягай. Само пройде!
І ця мамина фраза супроводжувала її все дитинство. Вона свято вірила, що все пройде само і їй не треба нічого робити спеціально, щоб одужати.
Може, тому, навіть коли, як лікар, розуміла, що мамині поради не працюють, після народження першої дитини не звернула уваги на зміни в організмі. Та й що з того! Саме мине!
З другим сином усе виявилось складніше. Вона ледве прокидалась, коли той пищав уночі, але й тут чоловікові не жалілась. Яка ж із неї мама, якщо не може дбати про дитину?
Олег, її чоловік, усе зрозумів без слів:
– Дружино, давай я! забирав у Марічки меншого сина, з кімнати випускав старшого. Ми з хлопцями якось впораємось! А ти відпочинь. Віднови сили.
Вона провалювалась у сон на години, та прокидалася іще більше виснаженою. Понурою, замученою провиною перед родиною.
Думала: що за жінка така, якщо від неї ані користі, ані підтримки?
Якби тільки Марічка хоч раз задумалася, звідки ростуть ноги її тривожності, все, можливо, стало б на місце. Як можна вирости щасливою та впевненою, якщо життя минуло під гаслом: «ти не зовсім така»?
Це насадили їй мама і бабуся.
– Марічко, присядь рівно! Навіщо так сутулишся, як скрипковий ключ? Розпрями спинку! Оленко! Чого мовчиш? У дитини ж буде горб у спині! драматично розмахувала руками бабуся Лідія Степанівна.
– Мамо, ти думаєш, я цього не розумію? Але їй марно казати! Всі діти як діти, а наша Марічка все на своєму розумі! Дивись, їсть постійно! Я навіть відкладати їжу мушу! Безлад!
Пятирічна Марічка, легше за кошеня, сідала «рівненько», крапала сльози в тарілку, не торкалася ложки й боялася глянути у вічі дорослим.
Мама і бабуся, мабуть, по-своєму були праві вона інша
Чому ж у їх родині був культ худорлявості? Вже у підлітковому віці, коли зайва вага й прищі ставили її у дуже невигідне становище, Марічка знайшла альбоми з дитячими знімками мами. На них повненька, ясноока дівчина, що так нагадує її. Ті ж плями від прищиків, і в Марічки талія вужча!
За що ж її так картали?
Відповідь мама дала сама:
– В дзеркало подивись! Хто тебе заміж візьме?! Я тільки тоді й схаменулась, коли себе в руки взяла! Мамі своїй дякую вона підтримала. Усією сімєю на дієті сиділи…
– Мамо, а дід коли пішов від бабці?
– Що за дурниці? Це не стосується дієти! Просто не зрозумілись з твоїм дідом. Як і ми з твоїм батьком. Буває Не всі знаходять порозуміння.
– А як так жити з людиною і не розуміти її?
– Досить! Йди займайся чимось корисним!
Чим саме, вона знала без підказки. Одягала кеди й бігла на шкільний стадіон. Але не бігала й не стрибала поки хлопці волейболять чи сидять на турніку. Вона тихо сідала на лаву під розлогим каштаном і міркувала про все на світі. Тільки коли майданчик порожнішав, і сутінки огортали місто, помалу бігла кілька кіл, сварячи себе за лінощі.
Від цих самотніх міркувань виросла мрія раз її ніхто не вважає красивою, треба стати людиною корисною. Адже якщо щось з себе представляєш неважливо, як виглядаєш. Головне потрібен.
– Мамо, я буду лікарем.
– Та з якого це дива? В тебе здібності
– А що зі здібностями?
– Хм. Дивись, твоя справа Лікар почесно!
Марічка наполягла, вивчилась і стала хорошим лікарем. Вона мало що мала для себе, тож у навчання пірнула з головою.
Мама схвалювала, але тримала дистанцію сама мала турботи: хвору бабусю на руках. Зрештою, і зі справами серця замислилась бабуся. Якимось дивом швидко знайшлася сваха, що приводила свого кандидата в дім.
На той момент Марічка вже таки тямкувала, що її зовнішність не вирок. Але красунею себе не вважала.
Жених зявився невисокий, якийсь кволий і невпевнений в собі хлопець. На знайомстві Марічка поводилася ввічливо, цінувала зусилля рідних. На побачення до кавярні вона затрималась через навчання та коли зайшла, хлопець уже пішов, залишивши лаконічну записку: «Не шукай мене!»
Вона ж посміялась і їй стало легше. Нарешті був аргумент перед маминими наполяганнями її кинули!
Офіціант, який передав записку, відкрито всміхався.
– Дівчино, а ви сьогодні зайняті?
Відповіла питанням на питання:
– А як звати?
– Олег.
– Ви мені співчуваєте?
– Ні. Ви мені просто цікаві.
– Тоді, пане Олеже, зустрінемось у сквері коло медичного університету.
– Я знаю де це! Дякую!
Перше побачення запамяталось мені назавжди. Легко, невимушено, настільки близьким було спілкування, наче зналися роки. Обоє любили джаз, терпіти не могли сирну масу, обожнювали котів і мріяли про свій дім. Два пазли одне ціле.
Наші стосунки тривали понад рік.
Моя мама, Ганна Іванівна, за голову хапалась:
– Він не для тебе!
– Чому?
– Офіціант!
– Він студент, мамо! Підробляє. І це, до речі, варто поважати.
– У нього хвора мати і малолітня сестричка. Зачем тобі ці турботи?
– Мамо, для мене це ознака справжності його характеру. Турботливість! Кому, як не мені, це оцінювати?
Шлюб довелося відкласти, бо здоровя матері Олега раптово погіршилось. Я допомагала доглядати маму Олега, а коли стало зовсім погано, ми скромно розписалися в РАЦСі лише ми і пятирічна Іринка, сестра Олега.
– Тепер ми сімя? спитала дівчинка.
– Звісно, і ти теж.
Мати чоловіка з особливою теплотою прийняла мій вибір. Казала дякує мені за дітей і за Олега. А я відповідала: головне продовжувати боротьбу й не жалітися.
За місяць її не стало. Я організувала похорон, підтримувала Іринку, зашилась у рутину й сум.
Мама образилася, що я не попередила про шлюб, шантажувала мовчанкою.
Я допомагала їй далі, займалась господарством, але наші стосунки були холодними, майже офіційними. І ось нарешті наважилась спитати:
– Мамо, ти маєш когось ще, окрім мене?
– Дурниці
– Тоді чому так прагнеш мене втратити?
Реакція мами була шокуюча. Вперше вона дозволила собі сльози. Пояснила, що любить, просто не навчилась виявляти почуття. Все життя мусила бути жорсткою, говорити правду без прикрас. Думала так краще, а насправді віддалила нас одна від одної.
Я заспокоїла її, але в голові крутилось: як не повторити ті ж помилки? Не дати моїм дітям відчути брак любові, бодай натяку на байдужість? Що ж, я пообіцяла собі бути уважнішою.
Олег бачив мої страхи, хотів допомогти, я ж уперто мовчала бо вважала, що це має бути моя боротьба.
Ось тому й ночами я так часто опинялась на кухні, думала про життя, сиділа навпроти холодильника з котом на підвіконні. Тепер він мій мовчазний друг і свідок.
Двері тихо відчинилися, Олег підійшов, не звертаючи уваги на наш дуелянтський погляд із котом, дістав сир, помідори, кріп, намазав бутерброд, простягнув мені.
– Кусай!
– Я, може, і джинси свої не застібну скоро, якщо щоночі їстиму.
– Кусай, жінко! усміхнувся він. Кіт, зрозуміло, не опирався одразу ж прихопив шматочок і вмостився мені на колінах.
– Я тебе люблю стиха мовив Олег. Навіть як важитимеш тонн тридцять мені байдуже. Ти ж про це знаєш? Можна спитаю? Що не так?
Я мовчала, але цього разу повірила сама собі все так. Тільки, кажу, тонн не треба. Мій сорок шостий розмір мене влаштовує.
– Красивіших за тебе немає!
– Говори мені це частіше, гаразд?
– А ти тоді не приходитимеш ночами до холодильника?
– Олеже!
– Що такого? Ну, хутко по ліжках, жінко!
Залюбки подаю йому руку, пригортаюсь і дякую подумки за те, що він розуміє навіть без слів. І ще обіцяю розповісти про все, що довго мене тривожило.
– Марічко?
– У-у!
– А ми чекаємо ще на одного малюка?
– Як здогадався? вирячилася на нього.
– Жінко, я тебе перший рік знаю? І ці нічні посиденьки мені знайомі! Який термін?
– Три тижні.
– Ура! обійняв мене Олег, а я легенько штовхнула його, щоб не збудити малечу.
Кіт проводжає нас до спальні, а потім повертається на підвіконня, згортається клубочком під улюбленим кухонним каштаном і слухає тишу…
Та пройде зовсім небагато часу і на кухні стане тихо. Нові клопоти, мала дитина, кіт переселиться у дитячу, бо спати біля маленької, запашної дитини краще, ніж на підвіконні.
Цієї ночі, розповідаючи сам собі цю історію, я зрозумів головне: найкраще, що можу зробити для своїх дітей просто бути поруч, з любовю і довірою. І не боятись бути недостатньо ідеальним, бо навіть коту головне мати поруч того, кого любиш.
