Помста в тіні багатства: Лариса і Богдана
Лариса стояла біля вікна у своїй химерній оселі посеред Києва. Її погляд, застиглий на безмежних мерехтливих вогнях, розчинявся у прозорій глибіні нічного міста. За склом гаснув останній відблиск сонця, але її обличчя віддзеркалювало тільки холод самотності, з яким вона навчилася жити за останні роки. Щастя вона збудувала сама, без чужої допомоги, і тепер, у цьому гарному, але чужому собі домі, почувалася затиснутою, наче в мереживі невидимих рук. То була не пастка розкоші навпаки, її полонили ті, хто завжди чекав підтримки від Лариси, але жодного разу не відповів вдячністю. Терпіти це далі стало неможливо і ось вона тут, у тій самій кімнаті, стоїть лицем до лиця не з містом, а зі своїм найближчим оточенням.
В отворах дверей раптом зявилась Богдана Миколаївна свекруха Лариси, висока та сувора жінка у кремовому костюмі, з капелюшком, що нагадував спокійні європейські вулички. Її позолочений хрещатик світився на грудях, підкреслюючи владність. Богдана постійно була переконана: Лариса має допомагати всім і завжди. А сьогодні в неї у голосі пломеніла вимога, що позбавлена будь-якої делікатності. Це був не просто черговий маневр; це маніпуляція, від якої Лариса відчувала тільки роздратування.
Ларисо, брату треба зробити ремонт. Твої гривні врятують нас, майже зі злом промовила Богдана, простягаючи руку, ніби всі гроші в домі належали їй.
Лариса завмерла. Серце так і підскочило. Її погляд опустився до дорогого паркету, і вона відчула, як старі образи змішуються із свіжими приниженнями. Вона більше не могла мовчки ковтати це.
Я не банкомат, Богдано Миколаївно! Я вже рік усе на собі тягну! стримано, але рішуче відповіла Лариса, неначе втомлений вітер, що бурхає у весняних каштанах.
А Богдана стояла, навіть не тримаючись за простягнуте пальто:
Як тобі не соромно? У тебе стільки грошей, що й курка розгубиться! із легким презирством кинула вона, поглядом окидаючи антикварну шафу, котра ясно мала би бути її.
Остання крапля перелилась через край. Лариса раптово зірвалась із місця, різко схопила пальто і кинула його у Богдану.
Геть із мого дому! Досить вашим нахабним вимогам! голос Лариси був тривожним і водночас звільняючим, мов дзвін на порозі весни.
Богдана перелякано відступила кілька кроків. Її обличчя скривилося від злості та прикрості. Вона ще хотіла щось сказати, але Лариса вже закривала двері.
Ти пожалкуєш! Остап дізнається, яка ти жадібна! викрикнула Богдана, коли двері шумно зачинились перед нею.
Лариса залишилася в опустілому передпокої. Дихання стало кротшим і глибшим з кожним видихом всі образи виходили з неї, мов дим через комин старої хатини. Вона знала: сьогодні зробила те, що відкладала надто довго.
Минуло кілька днів. Тепер Лариса сиділа біля того ж вікна, тільки замість міських вогнів у неї перед очима малювалась внутрішня боротьба. Її життя було сповнене дивних, як осінній сон, моментів, але вона щоразу випливала назовні. Сьогодні все інакше. Вона більше не могла дозволити, щоб усе залишалося так, як було. Остап, її чоловік, так і не зрозумів справжньої причини її вчинку чи того, як його мати гралася ними обома, наче маріонетками.
Вона взяла телефон, натисла номер. Але ніхто не відповів. Відносини між ними ставали щораз холоднішими, мов крига на Дніпрі взимку. Остап не знав усієї правди. Та Лариса вже й не хотіла нічого приховувати. Гру було закінчено.
В одному із затінених львівських ресторанів, Лариса сиділа за столиком у чорному класичному платті, обличчя її було сповнене втоми й пустки. Слабке світло свічки відкидало на стіни невловимі тіні. Остап зайшов, вагаючись, помітив її, та певний час стояв мовчки, ніби зважував кожен крок.
Ларисо, чому ти уникаєш розмови? Якщо ми захочемо все владнаємо, тихо промовив Остап, сідаючи навпроти неї, але його погляд був сповнений сумнівів.
Вона залишалася непорушною, очі її світились рішучістю та холодом. Будь-яке слово давалося їй важко, як вітраж у вікні собору.
Ти нічого не розумієш, Остапе. Це не те, що ти собі уявляєш. Я втомилась бути чиєюсь тінню, стримано мовила Лариса.
Остап, намагаючись зняти напругу, підвівся, шарпнув піджак і озирнувся:
Ларисо, я не хотів такого. Ти ж знаєш… Я не зміг би їй заперечити, його пояснення тягнулося, як хмари над селом.
Різко підхопившись, Лариса втупилась в Остапа без найменшого жалю:
Я втомилась, Остапе. Я більше не твоя іграшка. Це кінець, сказала вона і, не обертаючись, пішла до виходу. Остап залишився стояти серед порожнього залу, мов статуя суму.
Минуло ще кілька кольорових, ніби акварель, днів. Лариса вже не приховувала своїх почуттів. Вона сиділа в кімнаті серед мармурових стін, дивилась у вікно на підвісне небо і відчувала: щось важке нарешті відпустило її. На що чекати невідомо. В одному тільки була внутрішня певність: вона більше ніколи не дозволить бути залежною.
Телефон у руці завібрував знайомий номер. Вона натисла «прийняти». Голос Остапа рознісся лунко, ніби прорив із зітханням:
Ларисо, зрозумій мене. Ти не можеш ось так піти, втомлено сказав він.
Я вже прийняла рішення, Остапе. Повернення не буде, тихо й без вагань відповіла вона.
Поклавши телефон на старовинний комод, Лариса остаточно відпустила минуле. Це був її останній крок до свободи. У цій дивній, напівсонній тиші вона раптом відчула тягар більше не гнітить. Її життя починалося з початку, як новий сон у світанковому серпанку над Дніпром.
