Червона стрічка
Катерина стоїть на кухні, стежить, як з каструлі підіймається легкий білий пар над гречкою. Це навіть не та смачна, розсипчаста гречка, яку вона колись купувала на ринку, а дешева у пакетиках по одинадцять гривень за штуку: дрібна, з легкою гірчинкою. Вона помішує її ложкою, прикриває кришкою і спирається спиною на старий “Дніпро”, який традиційно гуде, ніби підтакує її рухам.
За вікном тягнеться вулиця Козацька. Пятиповерхівки, високі тополі, які щовесни забивають пухом фіранки, кіоск із квітами на розі. Катерина живе тут дванадцятий рік, і вулиця давно стала для неї звичною, як стара мозоляста підошва чи скрип четвертої сходинки в підїзді.
Ігор заходить на кухню, як завжди раптово, без застереження. Він у цьому віртуоз. Високий, плечистий, у світло-сірій сорочці, яку Катерина бачить вперше. Вона розуміє це вже за секунду спочатку просто ловить запах: легкий, квітковий, з солодкуватою ноткою, зовсім не її, не чоловічий дезодорант, не запах машини й не шкіри з його офісу.
А, ну що, моя спартанко? Ігор зазирає в каструлю й з усмішкою кривить губи. Знову хліб та вода?
Гречка, мяко каже Катерина. З цибулею.
З цибулею це вже розкіш. він плескає її по плечу. Потерпи трохи. Ще трошки, і все стане на своє місце. Побачиш, “Яблуневий край” нікуди не дінеться.
Катерина тільки киває. Вона навчилася кивати так, щоб це виглядало по-справжньому, а було просто від втоми. Голова знову паморочиться, вже третій день, наче хтось несильно нахилив кімнату. Вона розуміє, що то від харчування. Знає, але мовчить.
Тобі щось дали поїсти сьогодні? питає вона.
У мене на роботі бізнес-ланч, все ок.
Він бере кухоль, наливає води з-під крана, пє стоячи, ставить у раковину і йде в кімнату. Катерина дивиться на кухоль. Вимикає газ, розкладає гречку по тарілках.
За три роки економії вона звикла до багатьох речей. До того, що замість сиру купує найдешевший кефір, куртку носить уже пятий сезон і підшила на лівому рукаві сама, а в перукарні була востаннє ще позаминулої осені. Волосся підрізає сама перед дзеркалом у ванні, стараючись не вдивлятися в себе надто прискіпливо. Інколи вдається навіть нічого, інколи не дуже.
Три роки тому Ігор показав їй фотографії будинку. Маленький будинок у котеджному містечку “Яблуневий край”, сорок хвилин від Києва електричкою. Цегляний, з мансардою, із яблунями в саду, старим колодязем, який уже просто прикраса. Зелені віконниці. Деревяна веранда. Лавка під кущем бузку.
Дивись, сказав тоді Ігор, клацаючи мишкою, поклав їй ноутбук на коліна. Ось такий.
І Катерина дивилась. Щось тепле розлилося в грудях, не зовсім радість, але щось дуже подібне. Можливість. Все життя вона прожила в багатоквартирних бетонних стінах, чужому повітрі. Тут, на моніторі, свої яблуні.
Нам треба три роки жорсткої економії, діловито каже він. Я порахував. Якщо щомісяця відкладати ось таку суму, і ти трохи уріжеш власні витрати…
Скільки коштує?
Він називає суму. Катерина мовчить.
Це багато.
Це будинок, Катьо. Наш дім. Сад, повітря, тиша. Думаєш, це даром дається?
Вона погоджується. Не одразу, але погоджується. Відкрили спільний рахунок. Катерина щомісяця переводить половину своєї пенсії (вона вийшла на соціальну за віком) і те, що іноді заробляє підробітками пакує електронні документи для невеликої фірми. Ігор каже, що кладе утричі більше зі своєї зарплати.
Катерина йому вірить.
Вона загалом уміє вірити. Це її, як зараз кажуть, природний хист. Вірити не тому, що наївна, а тому, що так легше жити. Коли віриш легше. Не віриш доводиться все перевіряти, а це страшенно вимотує.
Першу зиму вони минули майже легко. Катерина харчувалася простіше, одягалася скромніше, але все здавалося схожим на гру як у дитинстві, коли грошей на морозиво нема, і ти вигадуєш собі заміну, і ця вигадка наче навіть цінніша. Варила супи з найдешевших інгредієнтів, шукала рецепти заощадливої кухні, раділа знижкам. Це нагадувало веселу пригоду.
Другий рік видався важчим. Організм почав «говорити» по-своєму: слабкість у ногах, сонливість, що не сходила навіть після нічного відпочинку. Інколи в автобусі вона забувала, куди їде, просто дивилася у вікно та не думала ні про що. До лікаря не ходила грошей не було, а в черзі районної поліклініки стояти сил не вистачало.
Треба б здати аналізи, сказала якось чоловікові.
За гроші?
Там хоча б без черги.
Кать, ти ж розумієш, зараз кожна тисяча гривень грає роль? Може, підеш до районної?
Пішла. Записалася, вистояла, здала кров. Гемоглобін на нижній межі норми. Не критично, але й не для радості. Врач радить більше червоного мяса, продукти з залізом, вітаміни.
Катерина купила найдешевші вітаміни. Червоного мяса її бюджет не потягнув.
Третій рік вона перестає вставати на ваги. Дзеркало у ванній каже більше, ніж потрібно. Обличчя гостріше, під очима жовтизна, волосся тьмяніє. Щастить в секонд-хенді на Лісовому: он хороше темно-синє пальто з мінімальними дефектами. Продавчиня старша жінка з пофарбованим рудим чубом киває:
Пальтечко чудове. Ще довго носитимеш.
Знаю, відповідає Катерина.
Всі ми тут усе знаємо, каже продавчиня і якось по-своєму сумно усміхається.
Катерина кладе пальто до пакета, йде. Віддзеркалення на вітрині секунда паузи. Далі крокує додому.
Ігор підбадьорює її. Йому це справді вдається. Він навіює відчуття, що попереду щось добре, і потрібно лише трохи перетерпіти: “ще трошки”, так часто, що для Катерини ті слова стали як тиха музика чує, але не вслухається.
Ти молодець, каже Ігор, коли бачить її за простим вечерею, справжня спартанка. Пишаюсь тобою.
Катерина посміхається. Щиро, проте без радості. Обличчя саме знає, коли це робити.
Іноді телефонує донька Марічка. Живе в іншому місті, в неї сімя, діти, часу мало для розмов.
Як справи, мамо?
Добре. Збираєм на будинок.
Все ще збираєте?
Вже майже. Скоро.
Добре…
Розмова плавно сходить на онуків, погоду, рутину. Катерина йде на кухню.
Ту осінь, третю їхню осінь заощадження, всі запахи стали гострішими. “Це від голодного тіла”, подумає пізніше Катерина: залишаючись без поживного, організм загострює відчуття. Вона ніколи раніше не зважала на парфуми. А тут запах від сорочки Ігоря: то ту осінь, на кухні, коли помішувала гречку. Вирішила, наче здалося. Або хтось у маршрутці стояв поруч і “причепився”.
Другий раз у листопаді, коли Ігор прийшов пізно, усміхнений, щоки рожеві зібрання на роботі, затримався, мовляв. Вона допомагає роздягнутися від куртки вже той самий запах. Квітковий, солодкий, з теплом. “Шанталь”, подумала Катерина, хоч не знала його назви лише те, що це дорогі жіночі парфуми. Не її.
Втомився? питає.
Дуже. Зустріч три години Краще б вдома був.
Помогла зняти куртку й мовчки пішла розігрівати вечерю.
Катерина вміла не думати про те, про що не хоче думати. Це теж її талант. Перенаправити думку, як вода змінює русло. Не страх, а боязнь того, що доведеться робити, якщо вже думати.
Спільний рахунок повнився щомісяця. Ігор показував виписку. Катерина дивилася на цифри й відчувала обережну надію. Вони поволі зростали.
У грудні чоловік став час частіше затримуватись. Корпоративи, пояснює грудень, треба “бути в колективі”. Катерина все розуміє.
Та від якось Ігор повернувся о першій ночі мав би виглядати втомленим, а був ніби свіжий: ясні очі, впевнені рухи, рівний голос. Щоки румяні не від застілля, наче гуляв просто на повітрі.
Нагулявся? питає вона.
Мусиш, робота така. Ось матимемо будинок, тоді буде тихо.
Поцілував у скроню, пішов спати. Катерина довго сидить на кухні під гудіння “Дніпра”, за вікном йде сніг.
У січні знаходить чек. Випадково, як усе важливе. Захотіла почистити піджака темно-синього, того, що Ігор купив на Новий рік. В лівій кишені знаходить невеличкий білий прямокутник.
Дивиться.
Ресторан “Мідії на Лісовій”. Дата: двадцять сьомого грудня. Сума.
Дивиться на суму, довго, перевіряє двічі. Сума рівно їхній місячний бюджет на харчування: на крупи, дешеві макарони, чай, олію. Те, що Катерина ділила грамами.
Вкладає чек на місце, вішає піджака. Іде на кухню.
“Дніпро” гуде.
Катерина наливає води, пє. Борис зараз на роботі у нього з девятої, Катерина підробляє на дому. Сьогодні без роботи, сидить сама.
Думає: хто в грудні ходить у ресторан з мідіями? Вона ні. Бачила тільки рекламу на зупинці: великі білі скатертини, елітне місце.
Того вечора, 27 грудня, Ігор сказав, що їде на зустріч з однокурсниками. Повернувся десятою, майже не пах вином лише тим самим, солодко-квітковим.
Катерина не будує висновків її внутрішнє дистанціювання працює. Може, їв на самоті. Може, з колегами. Може.
Проте коли Ігор повертається, Катерина дивиться на нього по-іншому: не підозріло, просто дивиться.
Як день? роззуваючись, питає.
Нормально, каже вона. Їв?
На роботі перекусив.
Я суп розігріла.
Давай.
Сідає за стіл, їсть суп, дивиться у смартфон. Катерина пє чай, мовчки дивиться в чоловіка.
Ігоре, каже вона після паузи.
Ага?
“Мідії на Лісовій” дорогий ресторан?
Він підводить погляд, наче на мить напружується.
Звідки мені знати? Я ж там не бував.
Зрозуміло, спокійно каже Катерина. Просто реклама попалася.
Він знову занурюється у телефон.
Лютий виявляється холодним і тихим. Катерина ходить у своєму синьому пальті із секонд-хенду, гріє руки об кружку, мерзне в автобусі. Голова паморочиться частіше. Вона йде до поліклініки аналізи такі ж: нижня межа норми, краще харчування, вітаміни.
Пю вітаміни, відповідає Катерина.
Які саме?
Називає марки. Лікар мовчить.
Це найдешевші. Але якщо іншого виходу
Нема можливості, твердо.
Більше не радять.
У лютому Ігор якось стає особливо жвавий. Новий ремень, пара добротного, недешевого взуття темно-коричневі черевики. Гарні.
Нові? питає Катерина.
Зі знижкою взяв. Старі вже розлізлись.
Зі знижкою, тихо повторює вона.
Звісно, я не з бутіка.
Вона киває.
На початку березня Катерина помічає сповіщення на його телефоні. Ігор у ванній, телефон блимає на столі. Назва “АвтоГрад”.
“Ваш Ягуар Екс-Сіті готовий до видачі. Червона стрічка, як просили. Чекаємо на Вас у зручний час.”
Катерина відкладає книгу.
“Ягуар Екс-Сіті” дорогий джип, вона бачила кілька разів на дорогах. “Червона стрічка” велика подарункова, таку кладуть, коли купують машину як подарунок.
Вночі Катерина розмірковує: гречка з цибулею, найдешевші вітаміни за сто вісімнадцять гривень, пальто з секонду, останній раз у перукарні ще восени позаторік, спільний рахунок…
Вранці вона дзвонить у банк, запитує баланс. Їй називають суму.
Сума вдвоє менша, ніж мало бути, якщо рахувати за їх домовленістю.
Вона сидить за кухонним столом, дивиться на його клейонку у квітковий малюнок, де місяцями не відмивається плямка від кави.
Кать! гукає Ігор із кімнати. Чай ставиш?
Вже!
Встає, наливає чайник, ставить.
Слабкість у ногах сьогодні особлива.
Вона починає слідкувати за ним не відразу. Саме слово “стежити” не подобається, образливе. Але якось у четвер, коли він сказав, що буде на зустрічі з партнерами, Катерина виходить за пів години після нього, йде до торгового центру на Бульварі Шевченка.
Його машина стоїть там, де ділових зустрічей не буває. Катерина йде за Ігорем на другому поверсі біля ювелірного. Поруч жінка років тридцяти п’яти, світле зібране волосся, бежеве пальто. Вони стоять близько, так буває тільки між своїми.
Катерина не підходить. Привстає за колоною, вдає, що пише щось у телефоні.
Ігор про щось жартує, жінка сміється. Продавець дістає прикрасу, кладе на підставку. Ігор платить карткою.
Жінка бере пакет і разом із ним виходить.
Катерина залишається стояти. Навколо люди діти, хтось говорить по телефону, з сусіднього кафе пахне солодким тістом.
Вона виходить, знаходить лавку біля дороги, сідає. Березень, земля ще волога, але лавка суха. Катерина дивиться на машини, перехожих, калюжу на перехресті.
Не плаче. В середині все щільне й тихе, наче земля під снігом. Не порожньо, не болить щільно, тихо.
Встає і йде додому.
Наступні кілька днів живе, як завжди. Готує суп, працює, дивиться телевізор. Ігор поводиться знайомо: жартує, підбадьорює, говорить про “Яблуневий край”: наступної весни підемо подивитись.
Можливо, домовимося про розтермінування, припускає якось увечері. Тоді не доведеться відразу усю суму.
Скільки зараз на рахунку? Катерина питає, наче нічого не підозрює.
З останніми переказами вже має бути непогано, ще раз підрахую…
Подивись.
Потім, відмахується, вмикає телевізор.
Катерина йде на кухню.
Телефонує доньці того вечора.
Мам, ти добре? Голос якийсь.
Все нормально. Втомилася.
Знову економите?
Так.
Може, просто купити квартиру тут, не треба ті села? Тобі цей “Яблуневий край” потрібен?
Ігор хоче.
А ти?
Я теж Там яблуні. Бузок.
Мам, доньчина інтонація ніби батьки завжди трошки дивні.
Все добре. А ти як?
Потім про дітей, справи. Катерина слухає, відповідає, після розмови довго сидить із телефоном. Думка про яблуні: чи справді вони існують? Може, то просто гарна картинка із сайту для таких, як вона, для кого яблуні й бузок означають щось важливе.
Через три дні Катерина телефонує у “АвтоГрад”. Просто так, цікавиться “Ягуаром”.
Дуже гарна машина, каже дівчина. Не так давно віддали новеньку зі стрічкою, подарунок від чоловіка жінці. Так мило.
Подарунок З великою стрічкою?
Так, на замовлення клієнта. Все за кращим розрядом.
Дякую, кладе слухавку.
Запускає чайник, чекає, поки закипить.
Відчуття те ж саме міцне й тихе.
Потім входить в інтернет-банк, відкриває виписку. Переводи її, місяць у місяць. Його значно рідше й суттєво менші. Списання регулярні. Далеко не всі виправдані.
Береться за зошит витрат, пише довго. “Дніпро” гудить, за вікном вже темно.
Картина складається в пазл: три роки робила себе меншою, жила напівголодна, носила чуже пальто, волосся стригла над ванною, працювала й економила на всьому. А гроші із рахунку зникали. В ювелірному жінка в бежевому пальті, у “АвтоГраді” червона стрічка. І ресторанний чек. І чужий запах парфумів.
Катерина закриває ноутбук, іде в кімнату. Ігор дивиться новини в кріслі.
Їсти хочеш? питає Катерина.
Ні, дякую. Пізно вже.
Гаразд.
Вона лягає спати, довго не може заснути. Думки про себе саму: коли востаннє вона думала про себе не як про спартанку, а саме як про людину, якій хочеться чогось нормального?
Добра кава. Вона любить справжню каву, міцну, ароматну у пакетиках купує вже півтора року, дешевше.
Кусочок доброго сиру з пліснявою востаннє вдавалося скуштувати ще до всієї цієї економії. Любила його з хлібом та виноградом просто так, як святково.
Устриці їла лише раз, колись на Чорному морі, ще зовсім молодою.
Катерина повертається на бік.
Рішення визріває не тієї ночі. Воно підростає мов хліб у духовці. Але наступного ранку, коли Катерина прокидається, вона вже знає, що робити.
Днів кілька вона тримається звичного шляху: готує, працює, розмовляє. Ігор нічого не помічає, а може й не хоче.
У четвер надягає старе сіре пальто, вирушає слідом за ним. Ігор зустрічає ту саму жінку біля кавярні на вулиці Грушевського. Вдвох ідуть у парк. Катерина, тримаючи дистанцію, бачить: він дарує щось у коробочці, бере її за плечі, цілує.
Катерина дивиться на свої руки в поношених рукавичках.
Скоро повертається додому.
У автобусі дивиться у вікно. Мокрий Київ, сірі будинки, калюжі, ліхтарі засвічуються по одному
Вдома збирає речі у велику синю сумку. Не все лише своє. Документи, трохи грошей, книжка, зарядка, пенсійне посвідчення. Пальто вбирає на гачок, бере замість нього темно-бордове жакет на підкладі. Трохи вузьке, зате зовсім інше.
Береться за аркуш паперу, пише: “Дякую за чек із «Мідій» і червону стрічку. Сподіваюсь, було смачно.”
Підписує: “Ігорю”. Лишає на столі поруч із плямкою від кави.
Бере сумку.
Дивиться на “Дніпро”. Холодильник гуркотить, як завжди, буденно.
Ну що ж, каже Катерина, бувай.
Іде з квартири. Ключ лишає під килимком не тому, що домовлялись, а тому, що не хоче забирати.
На Козацькій вечір звично все: із роботи повертаються люди, собака тягне поводок, кіоск у вогнях.
Катерина стоїть хвилину. Йде.
Вона знає, куди.
Великий супермаркет “Галерея смаку” за три квартали. Вона проходила повз щотижня, ніколи не заходила дорого. Тут гарне освітлення, викладка фруктів та сири.
Вона бере кошик. Стоїть.
Далі йде повз ряди.
Відділ риби, деякий час розглядає свіжого тунця темно-червоне мясо, наживо. Просить шматок.
Устриці знаходить у холодильнику шість штук у лотку. Бере.
Відділ сирів той самий з пліснявою. Береться хліб справжній, зерновий, не батон із акції.
Бере каву довго вибирає, бере гарну, елітну: ефіопську, у синій пачці.
На касі розкладає всі покупки. Касирка дивиться й пробиває чек.
Чудовий вибір, каже вона, не піднімаючи погляду.
Дякую, тихо відповідає Катерина.
Ціна чимала. Платить картою із власної збереженої книжки, не спільної.
Виходить.
Їхати до доньки Марічки не хоче пізно. У подруги Валентини можна заночувати, але дзвонити зараз не хоче. Катерина вибирає номер у готелі на іншому кінці Києва.
У номері акуратно розкладає покупки на столику. Просить у адміністратора відкривалку для устриць. Той приносить ножа.
Справитесь? питає.
Справлюся, відповідає Катерина.
Відкриває устриці не ідеально, зате самостійно. Їсть одну. Потім другу. Зрізує шмат тунця, хліба. Трохи сиру. Готує каву у маленькій кавоварці, що стоїть в номері.
Їсть повільно, слухає тиху радіомузику. Вікно з огнями столиці. У номері тепло і тихо.
Катерина їсть і думає не про Ігоря. Не про “Яблуневий край”. Не про те, що буде завтра.
Думає про те, що устриця пахне, як на морі, коли була молодою. Тунець ніжний, з глибоким насиченим смаком. Сир гострий. Кава пахне справді чорною смородиною, як обіцяє етикетка.
Вона їсть і подумки підсумовує: ось, це і є вона. Не спартанка й не жінка, що терпить. А та, хто відрізняє морську устрицю від макаронів. Котра сидить вечорами, їсть добре і звільняється.
Допиває каву маленькими ковтками. За вікном гуркоче місто.
Ну, тихо каже Катерина собі, привіт.
І наливає ще кави.
Вона не знає, що буде завтра. Де житиме за тиждень. Чи буде розмова з Ігорем, чи ні. Чи знайдеться насправді її дім із справжніми яблунями і бузком. Чи зателефонує вночі доньці або вже завтра зранку. Вона не знає, чи болітиме завтра так, як не болить сьогодні.
Всього цього вона не знає.
Зараз, у невеликому готельному номері, з порожнім лотком з-під устриць та чашкою ефіопської кави, вона знає лише одне: це її смак, її вибір, її вечір.
І цього досить.
Вона бере останній шматок сиру, кладе на хліб, відкушує.
За вікном спалахує ліхтар. Потім другий, і вся вулиця, наче хтось увімкнув потрібний рубильник.
Катерина дивиться на ті огні, пережовує хліб і більше не каже нічого ні собі, ні вголос. Просто їсть. Просто є. Просто тут.
І поки що цього вистачає.
***
Вранці вона прокидається до будильника. Просто лежить і дивиться на білу стелю з плямою біля карниза. Незнайоме, але зовсім не тисне.
Встає, вмивається, розчісується. Віддзеркалення: обличчя гостре, очі підкреслені колами, але щось у ньому інше.
Катерина не досліджує довго. Вдягається, бере сумку. Треба зателефонувати Валентині. Треба поговорити з Марічкою, пояснити усе. Треба вирішити, де жити. Треба багато чого.
Спочатку вона спускається у кафе при готелі. Замовляє сніданок: яєшню, тост, каву нормальну, не з пакетика.
Каву приносять у маленькому склянному стаканчику. Тримає в обох руках, як щось дуже потрібне і тепле.
За сусіднім столиком жінка з книжкою, читає, відпиває зі своєї чашки.
Катерина думає: хто читає за сніданком на самоті, виглядає не самотньо, а зайнято собою. Це різне.
Яєчня гаряча, з зеленню. Вона їсть не поспішаючи.
Потім бере телефон.
Пише Валентині: “Можна приїхати сьогодні? Хочу розповісти”.
Валентина майже одразу: “Звісно. Чекаю. Поставлю чайник”.
Катерина прибирає телефон у кишеню, допиває каву.
Встає, надягає жакет, бере сумку.
Виходить на вулицю.
Березень вже пахне по-іншому. Щось у повітрі міняється: волога, натяк, що під асфальтом земля вже рухається.
Катерина стоїть на сходах. Піднімає комірець і прямує на зупинку.
Думає ні про що. Ноги міцно тримають, не ватяні. Голова не крутиться принаймні сьогодні це так.
Повз іде мама з візком. На дереві сидить ворона, дивиться униз по-своєму впевнено.
Катерина усміхається ріжком губ.
Підїздить автобус. Вона займає місце біля вікна.
За вікном сірий Київ, будинки, магазини, голі дерева, білборди. Катерина думає: три роки їхала і не бачила нічого. Жила в обліках і чужих планах.
А місто жило паралельно. Просто жило.
Тепер нічого, усе надолужиться.
Автобус зупиняється на світлофорі. Поруч в авто жінка за пятдесят співає під радіо.
Катерина дивиться на неї.
Зелене світло. Машина рушає. Автобус теж.
Вона відхиляється на сидінні, дивиться у вікно. Телефон мовчить. Ігор, може, ще не повернувся, або вже здогадується, або ще ні. Це вже його справа.
У Катерини своє.
Вона їде до Валентини. Там буде чай і розмова. А далі буде наступний день. І багато чого нового незручно, інколи лячно, багато запитань без відповідей, але і дещо інше теж.
Буде кава, що пахне смородиною.
Буде устриця з морським запахом.
Буде дзеркало, в яке можна дивитись і впізнавати себе.
Цього мало. Але це не нічого.
Автобус їде. Київ за вікном сірий і живий.
Катерина думає, що яблуні все-таки бувають. Справжні. І бузок. І будинки зі зручними лавками.
Просто це не чекати від когось знаходити самій.
Колись.
Зараз просто автобус, вікно, березень, котрий ще не весна, але вже й не зима.
Просто це.
І це, як не дивно, вже непогано.
