Степанко ріс у великій родині. Батько, невиправний любитель горілки, змінював роботи, мов рукавички, а мати, Світлана Миколаївна, до останку сил тягнула й свою пошту в райцентрі, й господарство вдома, аби прогодувати трьох дітей.
Степанко був найстаршим, тож часто залишався за головного супроводжував менших сестер, таскав криничну воду в цебрах, дрова для печі, а коли сестрички підросли, вони вже допомагали разом. Проте тоді вже й не стало батька десь напився лиха з товаришами: пропав навесні, а знайшли на полі під вербою.
Життя родині легшим не стало. Мати жалкувала чоловіка, посеред ночі шепотіла до стелі:
Пив, правда, та вже хоч був удома, не буянував, копійку приносив… Ой, дурна голова твоя, Тарасе… На кого залишив нас, сиротами…
Щоб не марнувати душу через розпачливі зітхання матері, Степанко швидко робив свої хатні справи і тікав з подвір’я. Він губився між калинами, де діти збиралися на вечірню раду під розваленим будинком на краю села, за старою криницею.
Там давно ніхто не жив, а ґанок із розбитими, але міцними сходами, служив їм за лавку. Всі вмощувались, як пташенята на гілці, діставали лузанки хто скільки прихопив і навперебій вигадували оповідки: чи то вигадані, чи з життя.
У Степанка не було навіть кількох гривень на насіння соняшнику мати подекуди навіть хліб з працею добувала, про ласощі й годі. Але його сусідка й подруга дитинства, Марічка, що жила за тином, завжди хитро пересипала йому у долоні чи кишеню пригорщу духмяних, свіжих і солодких насінин.
Степанко стиха казав дякую і муркотів від задоволення, лускаючи насіння разом із усіма. Й здалося йому, ніби Марічка таки осідала саме поруч з ним, ніби це вже їхній маленький секрет у великому світі. Спочатку було соромно, а потім звик і сам уже підсувався поближче до добродушної подружки.
Та совість не дозволяла Степанкові брати просто так щось. Він почав заходити до Марічки після обіду, коли та возилася на городі. Після привітання завжди знову питав:
Твої на полі?
Та де ж інакше. Всі на роботі зараз.
І Степанко приєднувався на грядках, мов справжній вжитий господар, виполюючи бур’яни, іноді балакаючи з Марічкою за все на світі. Вона не відмовлялася з ним їй і веселіше.
За допомогу Марічка виносила самовар і вазу з цукерками та домашніми пиріжками. Степанко для порядку відмовлявся, але Марічка не пускала з городу доти, доки не пригостить свіжою ватрушкою чи чаєм.
Таких ласощів у домі в Степанка майже не бувало хіба на великі свята. У серці він був вдячний подрузі за її сердечність і щедрість.
У школі Степанко намагався не пасти задніх, але до навчання здібностей не мав великих. А от у спорті не було йому рівних. Тому після школи він вступив до Коломийського педучилища на факультет фізичного виховання. Марічка навчалася у медичному коледжі хотіла бути медсестрою.
Подорослішали, рідше бачились: зустрічались тільки на свята, коли повертались до села. Не впізнати було худенького хлопчика Степанка виріс, став широкоплечим юнаком. А Марічка так само ясноока, струнка, тендітна й завжди усміхнена.
Заміж вона вийшла рано, бо молодою втратила батьків трагічна аварія весною на узліссі. Шукала відраду в коханні хотіла, щоб власна родина заглушила тугу.
Коли Степанко дізнався, що Марічка вийшла заміж за Богдана крикливого, веселого хлопця з їхнього села здивувався. Не вірив, що їхній союз стане на ноги, але родина зрослася, і згодом у них народився син Івасик.
Сам Степанко не поспішав. За дивовижі навіть для матері, він швидко показав свій хист організатора у спортивній школі й невдовзі став директором спорткомплексу в Івано-Франківську.
Сестри Степанка вже зробили теплі родини й поїхали до великих міст. Але життя у Марічки з чоловіком не складалося.
Бач, яка в неї доля, часто переповідала синові мама. Її чоловік копія нашого Тараса: п’є, вештається невідомо де… Ні дружина, ні дитинча йому не треба. Так сумно.
Степанко стиснув кулаки:
Ну, й негідник. Чого вона за нього взялась? Була щасливою дівчиною… А з ним біда одна. Наш Тарасів тіки.
Ой, Степане, він же все з дому тягне: й магнітофон, і сорочки, навіть батьківський кришталь Марічки, і до рушників дістався. Та хто ж то у нього бере? Знають бо що на горілку. А купують таки…
Можливо, їй грошей не вистачає? Позичає у тебе? спитав напряму Степанко.
Ні, не просить, але біда з грішми копійки, зарплатня маленька. Від нього нічого.
Жінка похитала головою, відчувши, що розповіла забагато:
Тільки не втручайся, сину. Чуже життя темний ліс. Раз живе з ним значить, любить.
Степанко сів і розповів матері, як Марічка в дитинстві годувала його насінням, пиріжками й цукерками. Не може він сидіти, знаючи, що серце дитинства тепер мучиться у чужій темряві, ще й з малям на руках.
Що збираєшся робити, синку? злякано прошепотіла мама. Тільки не чіпай того пройдисвіта, хіба могила виправить. Ще у міліцію потрапиш. Краще по-людському допоможи.
Степанко кивнув і поїхав до міста. Через кілька днів повернувся на білій Таврії, привіз родині два мішки добірного насіння, кілька ящиків й коробок з їжею, пакунки з речами.
Синку! Невже до мене переїжджаєш? Ото вже радість! Знов дитина вдома…
Та ні, мамо! Мені ж роботи в місті вистачає. У мене й житло своє є. А продукти ось привіз. Не дивуйся мішкам із насінням Марічка зрозуміє. Самому незручно нести хай думає, як є. А ти вже знаєш що й до чого, поділиш.
А як же твої сестри?
Жодна не покривджена я ж їм до свят завжди висилаю гривні. З чоловіками їм пощастило.
Дай, Боже, перевела подих матір.
Я в місто. Не скупись. Аліні допомагай тихенько, щоб сусіди зайвого не бачили. Закінчаться гостинці ще привезу. Не хвилюйся, сита будете.
Обнявши маму, Степанко поїхав. А жінка пішла до клуні. В мішках велике, блискуче насіння.
Оце вже напечу… Буде смакота! зраділа як мала Світлана Миколаївна.
В коробках тушкована яловичина, згущене молоко, крупи, макарони та пакети з борошном. Окремо цукерки на різний смак. Світлана Миколаївна розклала їх до буфету, прицмокуючи на щедрість сина.
Раніше від сина отримувала і морську рибу, і коробки цукерок. Але цей раз був особливий.
Ех, ти, моє світло, хлопчику. Де ж твоя доля загуляла?
Жінка виконала, як просив син. Кожного тижня у вечірню пору вона заходила до Марічки й приносила маленький згорток під курткою. Спочатку Марічка відмовлялася, але коли принесла ціле відро насіння зрозуміла від кого дарунки. Вона заплакала, сховавши долоні в соняшникове насіння, ніби шукаючи в дітлахівських пальцях стару мрію. Згодом промовила:
Передавайте вітання Степанкові. Спасибі. Стільки літ минуло а памятає. Дякую від щирого серця. Та хай більше не тривожиться. Я вже два тижні як подала заяву на розлучення. Скоро, сподіваюсь, мені стане легше.
Світлана Миколаївна кивнула й пішла додому. Не знала, що думати: Марічка ось-ось вільна, син нежонатий
Оце так! Що ж тепер буде? Може, таки зважиться мій Степанко?
Час минав. Подарунки і далі носились чай, цукор, крупи, інколи ще цукерка чи пиріжок. Марічка вже брала їх без сорому, обіцяючи колись повернути.
Не тобі, а твоєму хлопчику, лагідно примовляла Світлана Миколаївна. Не цурайся Божої помочі, дітям завжди треба добра доля. Господь руки людей використовує значить, так на те воля Його.
Розлучившись з чоловіком, Марічка прожила рік сама. В домі зявилися нові фіранки, Івасик копія мами вже ходив до дитсадка. А Світлана Миколаївна інколи доглядала малого, а той називав її бабусею. Степанко частіше приїздив і щоразу привозив Івасику нову іграшку. З Марічкою бачилися в матері, запивали чай з пиріжками згадували дитинство, мовчали про минуле Марічкине лихо. Мов і не було чотирьох тих тяжких літ.
Тепер Степанко щоразу приїздив із одним питанням:
А Марічка давно заходила? А Івасик твій сьогодні тут?
Синку, хоч би для пристойності про моє здоровя спитав! сміялася мама.
Ой, мамо Як ти? а сам поглядає у вікно.
Та йди вже, не мордуйся. Вона вдома, вихідна, певно чекає. Досить вам гратися у кішки-мишки, вже село гуде про вас. Іди, не барися
Вічно у нашому селі не встиг про щось подумати, а тебе вже й сватають, засміявся Степанко.
І раптом міцно обійняв маму.
Що з тобою, синку? здивовано запитала вона.
Дякую, мамо. Ти все розумієш і приймаєш. Спасибі тобі
Світлана Миколаївна перехрестила сина й пішла до образа. А Степанко вже вибіг на ґанок, та ще вернувся по букет білих хризантем.
Не соромлячись, пішов до будинку Марічки. «Та вже хай шепочуть. Ох, ці жіночки… Була б лиш любов завжди така, як дитяче соняшникове насіння»
Підходив до знайомого з дитинства ґанку, а Марічка стояла у темній кімнатці за тюлем, затамувавши подих, і спостерігала, як він несе їй квіти. Уві сні все відлегло подяка і тепло дитинства повернулося у ці напружені, але добрі обійми.
