Фантики
Ну і чудний же ти, Євгенчику! Варто було б тебе виховати по-людськи, та вже пізно й нема кому! Вже стільки літ прожив, а розуму й досі не набрався!
Баба Соломія спльовувала під ноги сусіду і, шкутильгаючи на хвору ногу, рушила повільно до своєї хати. Своє слово вона сказала, а далі вже як совість його поведе, так і житиме. Люди не зуміли на путній розум наставити може, вже сама доля втрутиться?
Що собі надумав?! Рідну матір у притулок віддавати! Оце ж таке де бачене?! Так, Клавдія вже не ходяча, але хто він їй син чи чужий дядько? Просто серце обливається! Була б вона ще дужою не вагалась би й хвилини. Забрала б подругу до себе. А так…
Жалко Катрусю. Добра дівчина, але ж і їй важко все тягнути на собі. І так залишилась у селі, не поїхала навчатися, коли мати захворіла. Точніше, зїздила трохи, але згодом повернулася. Не змогла залишити ані матір, ані бабуню. Допомагала, бо розуміла, що Соломії самій уже не дати ради й за собою доглянути. Після того, як два роки тому ногу зламала, зовсім погано стало. І раніше важко давалося все, а тепер навіть із ліжка зранку встати то вже подвиг. Очі відкриєш, пролежиш, подумки себе з кутів скребеш до купи, до купи! Встала вже перемога. Пішла подвиг.
Щастя ще, що Катруся легка на ногу, як кізка. Поки Соломія розкачається, вона вже все порає по господарству, матір догляне і мерщій на роботу. Бігає, мов вітер! І завжди такою була. З дитинства.
Доньку старшу, матір Катрусі, Соломія народила пізно. Не сподівалася вже бути матірю. Та й шлюб із першим чоловіком не був щасливий не пробачив він Соломії «порожнечі». Пішов собі. Вона посумувала, та не надто серцем відчувала, що кохання між ними не було. Вона прагнула тепла, а він…
А ж який же красунею була у молодості Соломія кращої у всьому районі не знайти! Хлопці бігали, але вона себе тримала строго. Любові чекала. Думала, просто зявиться той, хто западе в душу. Але все часу не знаходився. Вже й опустила голову під маминими докорами:
Чого вередуєш? Станеш старою дівкою!
А як скажеш, що не любий?
Тут з армії повернувся хлопець із сусіднього села Степан. Соломія його до того й не знала. Він з батьками жив деінде, а повернувся до діда з бабою. Чому так ніхто тоді не відав. І вона ж, ясна річ, не розпитувала.
А закохалася! Побачила раз і сон втратився. І Степан довго не тягнув: як помітив сватів заслав. Мати Соломії щаслива без міри: доньці вже роки, пора вже заміж!
Весілля гуляли гучне й веселе. Соломія не знала, куди очі подіти від щастя. І не зразу помітила шепіт за столами. Лише коли свекруха підійшла, взяла за руку і підвела до молодої жінки у чорній хустині до візочка біля неї. Серце забило тривогу. Все стало на свої місця.
Звісно, потім Степан розказав, що з армії ішов від нареченої, але не повірив, що вона має сина від нього. Та й рідня його переконувала: не його дитина. Тим не менш свекруха не витримала сходила до колишньої нареченої. Там Степанчик маленький у ліжечку спить, вилитий батько! Але що було змінювати? Інша жена вже.
Дівчина та жити з ним відмовилася не пробачила зради. Й не знала, що матір з онуком пішла на весілля до колишнього сказала, мовляв, до сестри.
Нащо? спитала Соломія, доторкнувшись до візочка.
Щоб знала, за кого заміж ідеш.
Що б дало їй те знання, Соломія не вловила. Вона ж любила чоловіка. А те, що було до неї всім людям хибу шукати?
Спілкуватися із сином чоловікові не забороняла та він і не прагнув. Швидко дізналася Соломія, що Степан любить лише себе, а решта як декорації. Упрекнути ні в чому, господар хоч куди, а щастя нема.
За більше пятнадцять років життя з ним вона так і не відчула справжнього тепла. Ніби є людина, а в хаті порожнеча й тиша.
Сподівалася на дітей утішала себе, що все тимчасово. Але коли одного разу шляхом до слова сказав їй: «Ти жінка ні про що: дітей не можеш мати», зрозуміла: життя її куди повело, там і занесло. Хочеш іди далі, хочеш стій.
Розійшлися швидко, не всі й у селі второпали, що вже нема родини Ковальчуків. Залишилась тільки Соломія. А Степан виїхав, будинок їй залишив.
Не тримай образи. Обоє винні, а відповідь мені тримати треба.
Пробачити Соломія не змогла повністю, але полегшало. Як є її доля така й буде. Вроди дала їй доля, а от щастя мабуть, не вистачило.
Два роки жила сама. Працювала, на плітки не зважала. Ну, чоловік пішов не вона ж перша!
Та серце щеміло: хотілось не пусту хату мати, а теплий, живий дім…
З Миколою зійшлася не зразу. Довго придивлялася: не чужі вже, обом за тридцять, він із інших країв. Жив сам, невеселий не гуляв, а й допомоги людям не цурався.
Добрий, спокійний, уважний чоловік. Без подарунка до хати не йшов, допомагав чим міг. То Соломія й подумала: гірше не буде, а самотність уже допекла. От хоча б разом старість доглядати.
Не чекала від другого шлюбу дива. Та доля зробила так, що і пораду дала, і щастя подарувала.
Доньку Соломія виношувала легко, навіть не здогадувалася про вагітність до пятого місяця. Вже й не сподівалася.
Тільки Клавдія, сусідка, помітила:
Та ти вагітна, Соломіє! сказала якось, бачачи, як Соломія від сонця похитнулася.
Де ж мені? Я ж… порожня.
Бабця казала: не завжди жінка винна. Буває, й чоловік. Зїзди в місто, обстежся. Може, диво станеться.
А в місто зїздила змінилася. Поверталася додому вся світилася, люди обертались.
Одна донька, друга і життя набуло барв.
Дівчаток Соломія любила без міри. Завжди чистенькі, гарненькі святкували будні. По калюжах, по річці, а мачуха навчала: прати шкарпетки, якщо забрудниш, чи латати, якщо порвеш.
Микола пішов із життя, коли молодша дочка заміж вийшла. Поїхав до міста навідати, але додому не повернувся загинув в аварії.
Соломія геть потемніла в душі. Якби не діти, то й сама б віку вкоротила. Та через рік старша народила Катрусю і повернулася радість.
Жила для онуків. Від меншої доньки рідко бачилася та в місті жила. На канікули чи свята приїжджали. А Катруся біля неї, поруч.
Підросла дівчина ніби друга Соломія. І врода, і характер. Вперта якщо задумала, то й зробить.
Поки йдеться про навчання, баба раділа. А як виросла серце заболіла.
Бо закохалася Катруся без тями. Та ще й у сусіда Євгена. Той на пять років старший, вже чоловік, а їй тільки шістнадцять.
Євген на Катрусю не звертав уваги хто вона? Сусідка, ще дитинка. Він же дорослий, кохання своє має.
А зацікавилася Євгеном Олеся дівчина гарна, скромна. Батько її балував як міг єдина дитина в родині. Але гордовита як не всі круг неї, то і день не вдасться.
Євген до Олесі придивлявся. Але трапилася біда у Олесі був ще кавалер із сусіднього села. Поїхали вони на мотоциклі, пропали. Повернулася Олеся під ранок побита, з порваним сарафаном.
Ніхто про це не знав, хіба баба Соломія, що вранці по росі йшла на город. Побачила, як Олеся бігла окраїною.
За тиждень загомоніло село: Олесі весілля та щоби швидше. Євген радий, Клавдія ні:
Не просто це все. Але як синові скажу?
Соломія мовчала, та вдома біда Катруся, мов і не своя: то цілий день ридає, то лежить і тихо виє. Умовляла Соломія, просила в місто до тітки. Може, там життя зміниться, забуде.
Та не слухала Катруся батька нема, мама слабенька. Влада понад нею ні в кого не було.
Дочекавшись весілля, Катруся прийшла із Соломією і мамою, стояла скраю, суха. Потім пішла додому. Мати одразу відчула втекла слідом, побоялася якоїсь біди.
Та донька здивувала спакувала валізу, обняла маму й бабу і поїхала в місто. Ті поплакали, перехрестились і чекають.
Час лікує, та не завжди… Не встигла Катруся освоїтись, як мама захворіла і додому повернулась уже не зі своїх ніг.
Катруся повернулася знову. Добре, хоч Євген із жінкою вже не жили по сусідству.
Прокинулася, навела лад, допомогла мамі. Роботу знайшла на фермі вибору немає, а професії не має. Господарство ще невелике завела, щоб жити.
Так і жили. І Клавдії допомагала, як могла. Та, поховавши чоловіка, зовсім зламалась. Син далеко, рідко пише. Про себе не розказує лише грошовий переказ та запит: як мама? А Клавдія хвилюється.
Дітей Олеся народила двоє хлопчика й дівчинку. Але Клавдія внуків ні разу не бачила чи Олеся не хоче назад, чи в Євгена важко з роботою. Далекобійник весь час у рейсах. Знає по листах сина, що важко тому. Мати відчуває.
Чи то за сина турбота розбила Клавдію, а чи інше лягла хворою. Катруся у лікарню її влаштувала, доглядала, а потім і сама плакала на зворотньому шляху. Лікарі надії не дали.
Соломія написала Євгену відразу, як забрали Клавдію. Але ні відповіді, ні дзвінка. Написала ще раз і сказала Катрусі:
Бач, відрікся від матері. Чужа зозуля… А я його за чоловіка вважала!
Бабусю! Не квапся! Ти ж сама казала: не можна людину судити, доки не впевнишся. А й потім не варто душа буде чистішою. Хай сам собі дає раду.
Я й не знаю вже… Не думала б ніколи, що він так з матірю. Любив її…
А чого ти його «фантиком» називаєш?
Ото історія зі старих часів. Тому й не вірила, що Євген дійде до такого…
Розкажи!
У шість-сім років всі діти фантики збирали. Дістати їх було важко. Конфети по святах, а добрих і того рідше. У кого була колекція ті берегли, мінялись тільки на щось вартісне.
У Клавдії тоді кури гарні були лише дві, але пишні! Білі, із чубчиками. Берегла, як зір у оці. Раз у Євгена друг був із породистим собакою привіз батько з міста. Соба нестримний. Прийшли до Євгена, той пес та й задрав курей Клавдиних.
Клава плакала, навіть сином не дорікала, але з дня два мовчала зі всіма. А Євген що зробив?
Віддав усі свої фантики другові, чий батько їздив у місто. Витрусив скарбничку, відклав на велосипед і привіз матері таку ж курочку.
Молодець!
Ще й який! Клава щаслива не просто мрія збілася, а син людиною виріс. А що зараз? Куди те дівається?
Який же син такий, що мати бідує, а він не зявляється?
А тиждень потому, як привезли Клавдію додому, дар мови у Соломії відняло бо приїхав Євген несподівано. Катруся вже звикла поратись сама: спершу з мамою, потім із Клавдією.
Катруся мила підлогу у Клавдії, як двері відчинились вбіг хлопчик, залишивши сліди, поглянув в очі й питає:
Ти моя мама?
Катруся завмерла з ганчіркою в руках.
Сусідка… Євген підтримав за плече доньку і привітався з Катрусею. Пробач, що пізно. Винний. Максим у лікарні був, лишити не міг. Та й Марічку діти передати нікому.
А як Олеся? вирвалось у Катрусі.
Яке їй діло…
Немає Олесі. Залишила нас. Поїхала з іншим. Я тепер один.
Хіба один? Діти ж.
Воно так… Дякую, Катрусю. Мама твоя відпочиває?
Спить. Втомилась. Вона всюди була діяльна… а тут лежить.
Всі боки пролежала! докинула Клавдія, і Катруся поспішила. Євген тут, їй пора йти.
Підмела, поставила свіжозварену локшину із молоком для дітей і мерщій додому. Від розмови вже важко.
Катруся думала від часу почуття згасли, але ні. Страх бере: він вже не той хлопець, що заплітав їй косу через тин, і вона не та дівчина, що червоніла від привітання. Інші вони.
Ще за день Клавдія сказала Соломії, що хоче, аби син відвіз її до пансіонату.
Соломія аж розлютилась, сили зібрались вигналась на двір, покликала Євгена, плюнула йому під ноги й до хати. Ні бачити, ні чути не хоче!
Не треба його захищати! Це яка ж людина так із матірю?!
А Катруся, як була в халатику й старих капцях, вискочила через тин до сусіда.
Євгене! Ти що видумав? Не віддам тобі тітку Клаву! Навіть не пробуй! Сам поїдь, звідки приїхав! Справлюсь для мене однаково за одною глядіти чи за двома! Ще ліжечко поставимо і все! Ех ти… А я ж тебе…
Зупинилась, бачачи, як Клавдія сміється крізь сльози, а Євген усміхається.
Розходилась! Втихомирся, Катрусю! Куди він мене віддатиме? Це я хотіла… А вона не дослухала!
Я залишаюсь, Катрусе. Куди ж я від мами?
То валіза нащо?
Їхати додому треба на час: робочі справи, забрати речі. Не знаю, скільки це займе. Але дітей залишаю ти доглянь. Я вже домовився з фельдшером.
І тоді Катруся стала кремезно.
Підійшла до Євгена, подивилась в очі й відрізала:
Не тягай дітей! Залишай тут, я догляну. І чекатиму. Зрозумів?
Зрозумів… Євген дивився, як уперше побачив.
Очі в місті справ, аби ще чого не проминув… Катруся підхопила дівчинку, що обняла її за ноги. Ходімо до бабусі Соломії вона якраз пиріжки пече! Любите? І добре.
А через кілька років виводитиме Євген на ґанок спершу Клавдію, потім тещу.
Ну що, матінки! Ходім потихеньку. Ось які крісла з міста привіз сидиш або лежиш на повітрі! Казка.
Обережно посадить маму, прислухається:
Малі прокинулись! А Катрусі ще нема. Піду, гляну!
А коли Катруся приїде?
Сьогодні останній екзамен. Казала, що складатиме серед перших, щоб скоріше. Скоро буде вдома.
Авто спиниться біля двору. Діти, що вишню бабі в відерка збирають, скочать з дерева, кричачи:
Мамо! Мамо приїхала!
І Катруся вже не та боязка дівчинка, обійме щастя і підморгне чоловікові:
Пятірка!
Хто б сумнівався! кивне Євген і піде по хату.
Близнюки діти свідомі, але не люблять чекати. У батька характер!
Ото ж фантики!
