Слухай, хочу тобі розповісти одну історію з нашого села під Полтавою. Головний герой Петько Шевчук, старший син у багатодітній родині. Батько в нього був ну, як тобі сказати, любив перехилити чарку, часто змінював роботи, а мама Марина Григорівна ледве встигала і на своїй пошті, і вдома, аби трохи прогодувати трьох дітей.
Петько був найстарший, мусив допомагати матері: ділився своїми дитячими турботами із сестричками, носив воду з колодязя, дрова, а з роками сестрички підросли і самі стали мамі в поміч. Та от біда батька не стало, якось із дружками випив якоїсь отрути, так і не стало його.
Легшим життя не стало. Мати часто зітхала:
Хоч і був випивака, а не скандалив, і копійчину якусь додому приносив Ой, дурна твоя голова, Ваську На кого ж ти нас покинув
Петько, щоб не слухати маминих тяжких дум, просувався з дому ні світ ні зоря як тільки виконає усі справи. Біг до хлопців і дівчат на вечірні посиденьки. Завжди збиралися у покинутій хаті на краєчку села. Там вже років із десять ніхто не жив, поріг широкий, дубові сходи для дітей краще немає місця для балачок.
Сідали, як ті горобці, гризли насіння соняшника та по черзі вигадували або ділилися різними приго́дами. Петьковій матері насіння ніколи не потрапляло в торбу у них до кожної копійки рахунок. Але поруч завжди була сусідка, подруга дитинства Яринка. Вона потихеньку підливала Петькові в кишеню чи в долоню пахучого, смаженого соняшникового насіння так, щоб ніхто не помітив.
Петько шепотів дякую і наливався щастям, смакуючи ласощі, як і всі діти. Здавалось йому, що Яринка і сідала поближче саме для цього пригостити Петька. Спершу соромився, а з часом звик і щоразу шукав її поруч, бо вона була і щедра, і добра.
Та просто користуватись чужим добром Петькові совість не дозволяла. Він приходив до Яринки в обід, коли та копалась в городі біля бархатців і картоплі:
Батьки на роботі?
Та так, як завжди, допізна.
Петько присідав біля грядок та швидко й вправно виполював буряни, жартуючи й розповідаючи щось якомусь разі. Яринка не відмовлялась від допомоги їй так веселіше. А потім виносила чай із мятою, домашні пиріжки чи цукерки. Петько спершу вдавав, ніби не хоче, та Яринка не відпускала, поки він не спробує.
Цукерки в домі Шевчуків тільки на Великдень чи Новий рік. Тож Петько в душі був безмежно вдячний Яринці.
Навчання хлопцеві давалося важко. Лише фізкультура й спорт це його стихія. Тому після школи він пішов вчитися на інструктора з фізичного виховання в Полтаві. А Яринка подалася на медсестру.
Життя завертіло, і бачились уже рідко хіба на свята вдома зустрічались. Петька сильно змінився з худенького хлопчини став кремезним чоловягою. Яринка ж залишилась і далі ясноока, струнка, весела, хоч заміж вийшла швидко не стало її батьків: аварія, біда. Сиротою шукала тепла і нової родини, щоб хоч трішки забути горе.
Петька дізнався, що Яринка звязала долю з Іваном говоруном із села, здивувався. Здавалося, не пара вони. Але оселилися разом, а через рік у них хлопчик народився.
Петько ж не поспішав з особистим життям: проявив себе як організатор і його поставили завідувачем спорткомплексу в Полтаві. Його сестри вже давно жили у місті, мали все гаразд. А у Яринки сімейне життя розсипалось.
Ти знаєш, бідкалася матері Петька, чоловік Яринки як твій батько пє, байдикує, нечемний. Дитина й жінка йому ні до чого Болячка, словом. Серце щемить за неї.
Петько аж кулаком по столу хряснув:
І за що вона його обрала? Що ж, маючи руки, маєш і клопоту. Памятаю я тата одна біда була!
Мати зітхає:
Тягне вже з дому все, що бачить, навіть сервіз батьків Яринки і рушники Та й комусь же продає, всі ж знають, на самогон. А хтось і купує
Вона хіба до тебе по гроші приходить? питає Петько.
Та ні, не просить, але біда там з грошима, сама ледве зводить кінці з кінцями. Заробіток у неї невеликий, майже самі копійки, а від чоловіка ні копійки
Петько походив трошки по хаті, щось обдумує. Мати, здається, зайве розповіла й благає:
Ти не втручайся! Чуже життя темний ліс. Вона живе з ним, бо, може, любить ще.
І тоді Петько говорить, як Яринка все дитинство його поїла чаєм, насінням пригощала, пиріжками. Як він не може байдуже дивитися на її біду з малюком на руках.
Що ж ти, Петько, думаєш робити? аж злякалася мати. Ти тільки не чіпай того дармоїда не варте воно. Бог його сам покарає. Краще допоможи, по-людськи.
Петько кивнув і поїхав у Полтаву. Через кілька днів вернувся на Ланосі, звіз додому матері кілька мішків, коробок, пакунків з харчами, речами, і насіння соняшника два мішки!
Що це, переїзджаєш до мене? Може, хоч одна дитина надовго, пораділа мати.
Та ні, мамо, в мене там квартира і робота. Привіз харчів: на свята чи коли буде туго. А насіння для Яринки. Їй якось сам не хочу давати люди будуть шепотіти. Ти сама знаєш, як розподілити, і собі береш, і їй.
А як же твої сестри? Їм нічого не треба?
Ти ж знаєш: я їм до кожного свята гроші надсилаю. Зяті у них толкові, все в них є.
Та так, слава Богу, погодилась мати.
Я поїду. Ти оце потихеньку Яринці передавай із різним, щоб сусіди не добачили. Як закінчиться я ще привезу. Не переживай: голодні не будете!
Обняв маму, поцілував і поїхав. А Ніна Петрівна (мама його) розпаковувала пакети, зраділа, як мала дитина, коли побачила ті два мішки добірного насіння:
Ого, тепер смажу на всю вулицю! Смакота буде.
У коробках згущик, тушонка, крупи, макарони, борошно, і кульки з цукерками їх перенесла до буфету. Мій Петько завжди молодець!
Мати усе зробила, як син просив. Через вечір зайшла до Яринки, принесла їй торбину під полою. Спершу Яринка не брала, а як побачила відро насіння, здогадалась, звідки все йде.
Яринка розплакалась, перебираючи те насіння, мов дорогоцінність. Сказала:
Передайте Петькові велике спасибі Стільки років минуло, а він памятає. Нехай не переймається. Я вже на розлучення подала ще трохи, і все скінчиться.
Ніна Петрівна тільки кивнула й пішла додому в голові каламуть: і Яринка вже вільна, і син сам.
Що ж тепер буде? Невже одружиться з Яринкою? бурмотіла вона на кухні.
Минув час. Мати далі носила Яринці харчі: йдуть до чаю, пиріжки, домашня згущонка, хоч ту бідність трохи розбавити. Яринка дякувала, обіцяючи колись все повернути, але мама твердо стояла на своєму:
Не собі, а синочку твому! Якщо не хочеш брати хоча б малечі не відмовляй у добрі. Бо Бог через людей помагає.
Яринка розлучилась і вже рік як сама. Стала веселіша, штори в хаті нові, син Віталик у садок ходить, прямо копія мами.
Ніна Петрівна інколи й няньчила Віталика той уже й бабусею її називає. Петько часто приїжджає, Віталику нові машинки возить. Чаюють разом, спогадують дитинство і ані слова про ті нещасні чотири роки Яринкиного заміжжя. Ніби й не було.
Петько тепер ще частіше у матері буває і все запитує:
А коли в тебе Яринка була? А Віталик прийде сьогодні?
Ой ти! Може, спочатку спитаєш, як моє здоров’я? усміхається мати.
Вибач, мамо Як ти? а сам у вікно виглядає.
Іди вже, не стій, махає рукою мати, вона вдома, мабуть і тебе виглядає. Досить вам, як ті миші з кішкою ховатись! Всі вже давно про вас гомонять.
Що та Полтава, жартує Петько, не встигнеш підумати, а вже всі одружили!
Підійшов до матері, обняв.
Що сталось, сину?
Дякую тобі, мамо. За все. Що розумієш і все по-людськи сприймаєш.
Мати перехрестила його й пішла до ікони. А Петько вискочив на подвіря, повернувся із пакетом там білий букет хризантем.
Та й рушив до Яринчиної хати. “О, всі шепочуться Тільки спробуйте, ще покаже той Петько, що таке балачки!” Він підійшов до знайомого ще з дитинства ґанку, не знаючи, що Яринка вже давно визирає крізь фіранку і, затамувавши подих, дивиться як він іде просто до неї з квітамиПід ногами хрускотіло сіре торішнє листя й молоді яблуневі гілки хиталися під вітерцем. Петько зупинився на порозі: з вікна ледь чутно долинали дитячий сміх і тоненький голос Яринки, що співала колискову синові. Серце в грудях калатало, як у школяра.
Постукав. За хвилину на порозі зявилася Яринка в легкому светрі, з волоссям, зібраним у хвіст, очі ясні, ніби нічого лихого й не траплялося в її житті. Трохи здивувалася, побачивши квіти.
Завітай, усміхнулась, Віталик якраз питав: А де дядя Петько, коли машинку привезе?
Привіз не машинку, а ось що, простягнув квіти. Старим боргом. За весь чай із мятою, за насіння, за пиріжки, за доброту. За дружбу та може, щось більше.
Яринка відступила, ніби ошелешена, але щоки налилися румянцем. Станеш пити зі мною чай, як раніше?
Хоч щодня, сміливо відповів Петько.
А тим часом з кімнати виглянув Віталик і щасливо закричав: Дядю Петько! Йди до нас!
І вже через хвилину в хаті пахло чаєм і свіжими хризантемами. За вікном вечоріло, а сміх і ласкава балачка прокотилися подвірям, мов сонячний промінь після довгого дощу.
Того вечора Петько зрозумів: інколи найцінніші подарунки то не речі й не гроші, а просте насіння турботи, тепло долоні і відчайдушна віра, що щастя все ж визріває у серці навіть після суворих зим.
Сусіди ще довго згадували, як того літа в Яринки під хатою завжди було гамірно і Петько, і Віталик, і вечори з гарячим чаєм та сміхом на всю вулицю. А над усім цим ширяло те щастя, чия дорога починалась із жмені смаженого насіння.
