Я шукаю жінку на імя Одарка.
Через невеличку арку він зайшов у типовий київський двір-колодязь, повний брудного талого снігу. Це вже четвертий двір сьогодні. Дитячий майданчик, гойдалки, хлопчаки ганяють шайбу прямо по калюжах, обливаючи один одного, та настрій від того не гірший.
Постояв під аркою, позиркав навкруги. Хотілося, аби хоч щось, навіть найменша дрібниця, зачепила його память, витягла з глибин якоїсь там старої історії. Але тут усе вже зовсім не таке, яким було в його спогадах. Ще б пак роки летять з швидкістю київського тролейбуса на останній маршрут. Тоді тут окрім натягнутих сушок із простирадлами, старих сарайчиків під вікнами, кущів півоній і деревяних лавок нічого не було.
А зараз…
Все мало би змінитися за стільки років. Більше того, ну просто мусило змінитися.
На дивного старшого чоловіка у вушанці з хутряною облямівкою уваги ніхто не звернув. В цих будинках половина мешканців здає квартири. Київ…
Йому треба було у будинок з арки праворуч. Оце вже точно не змінилося. Він пригадував другий поверх у триповерхівці. Квартира на дальньому куті, друга справа. На лиштві дверей ще й досі, мабуть, різнокольорові кнопки з прізвищами мешканців комунальної квартири.
Він міг пригадати майже кожну деталь зсередини, кожну складку на фіранці, перекошену кватирку, зелений чайник, скрипучу підлогу і навіть таргана, якого вони ловили з подругою два дні. В памяті все крутилося але ні номеру квартири, ні номеру будинку не памятав. Лише що це точно ця вулиця. А двори-колодязі тут один за одним, як ті голубці на Великдень. І підїзд не пригадає чи другий від арки… Будинки як брати-близнюки, будувала їх, напевно, вся одна і та ж бригада з Полтави.
І так він вештався цими дворами.
Правий будинок, другий підїзд ні, пардон, казати треба парадний, як у Києві. Другий поверх, квартира в глибині… Сорок третя? А може…
Якщо стояли домофони, набирав «43»:
Доброго дня, я шукаю Одарку. Підкажіть, будь ласка
Варіанти відповідей типові такої тут нема, або такого теж нема, а іноді кидали слухавку, навіть не дослухавши питання.
Вибачте, це важливо. Може, у 1980-му в цій квартирі жила Одарка? Мені дуже треба знати
Після третього невдалого двору дістав блокнот:
«16 нікого, 24 точно ні, 32 а не знають, купили…»
Дворів багато, треба обходити знову: де не відповіли, де не дозвонився, де залишились питання.
З новими силами піднімався пологими сходами великого глухого підїзду. Вікна припалені пилом, пахло котами і старою капустою. Цей запах, чесне слово, не змінився.
Добрий день! уклонився і мало шапку не зняв.
Йому назустріч неквапно йшла бабуся у сірому пальті з чимось, що дуже нагадувало радянську торбу авоську.
Добрий день, а ви до кого? поцікавилась вона.
Мені на другий поверх. Шукаю Одарку, їй десь шістдесят. Ви не знаєте, чи жила тут така?
У якій квартирі? уважно дивиться.
У кутовій справа, але то ще з часів комуналок Я номеру будинку не згадаю.
Та ні, там зараз Іваненки живуть: жінка, чоловік і двоє дітей. Я давно живу, ще з діда-прадіда, про таку не чула…
Дякую, опустив голову, почав спускатися вниз.
Бабуся не відстає, питає:
А яка у неї прізвище?
Якби памятав, то знайшов би по довіднику чи Фейсбуку… Та не знаю.
А ким вона вам буде, якщо не секрет? з цікавістю.
Завис, не знаючи, що відповісти…
Вона?…
А хто вона йому був? Одарка Дуська… Дорочка…
Любов не потребує докладних коментарів. Вона або є, або нема. Все інше мокрі серветки для сліз і можливість нескінченних інтерпретацій.
Олександр Ігорович усе життя розраховував, що любов штука крихка. Не витримає розлуки, розчиниться, десь там залишиться між старими фотографіями і врізаними у память запахами. Але ті спалахи радості від спогадів про мить кохання то підтримували, то боліли як стара виразка.
Він був винен. І жив із кардіозабоєм цілих сорок років.
Та минуле підживлювало його серце, а потім саме й підвело. Дружина, з якою прожили життя дивним чином не надто щасливо в останні роки. Після її смерті, коли серце защеміло так, що він отримав інфаркт.
З дружиною зрештою спілкувались лише про побутові негаразди. Щоб не лаятись чи не сваритись, зайняли кожен окрему кімнату-цитадель. Дружина вважала, що це її територія, а чоловік приписаний до неї в нагрузку, просто подіти нікуди. Казала подругам:
Ну куди його подіти? Нехай вже живе…
В квартирі були ярмарок марнославства: картини у позолочених рамах, кришталь, антична шафа, килими і рояль, на якому ніхто й ніколи не вмів грати. Та й навіщо? Краще Кузьма Скрябін з магнітофону включали гостям.
Рояль для вази так Олександр собі визначав ту конструкцію (вартістю як трикімнатна на Печерську).
Дружина якось брала й уроки гри на роялі, але залишила ту витівку на користь салонних процедур і манікюру.
А вагітність тяжке питання. Тримала це на совісті. Але йому чомусь здавалося: усе через те, що думала тільки про себе.
Думав про все це часто останнім часом. Знав жінку, яка оживила б цей рояль все одно сумував за дружиною, бо старість зближує людей краще, ніж молодість.
Їхні прогулянки до качок на Голосіївському озері запамятались найбільше. Він навіть захопився риболовлею, ну куди подітися…
Чого ж ми раніше тут не гуляли, Світлано? Добре ж!
Були дурні відповідала вона.
Колись усе бігом карєра, підвищення у міністерстві, теща штовхала, а йому з комсомолу і у високі кабінети Києва. Не кожен встигає обертатися, як його вже штовхають на новий поверх.
А працював він справді віддано. Вмів добиватись свого, як справжній українець на базарі. Отакий зять “золотий”, про якого мріяв би будь-який міністр чи будівельний бос.
Втім, зять міг і вислизнути, довелося вжити заходів. Про це втручання дружина проговорилася, коли батька вже не стало і сварки йшли з матірю…
… А ким вона вам припадає, якщо не секрет?
Не знаю… Вона це і є вся моя молодість.
Стара жінка більше не допитувалась. У її погляді читався біль чоловіка, який шукає найдорожче.
А він брів уже в наступний двір. Черевики промокли. Дзвонив, стукав, ловив грубощі. Але часом хтось радо розповідав, як усе було колись. А далі у наступний двір, і знову…
Ввечері повернувся до готелю Київ повністю розбитий гепнувся на ліжко в куртці. Ноги, спина, голова болить усе. Але зранку пошуки почалися наново.
***
Тоді була дощова осінь. Київ під золотим пледом і згори добряче притис мрякою. Скрізь по місту квітла торгівля: ятки, лотки, базар прямо на вулиці.
Він приїхав із майбутнім тестем із Харкова на нараду з питань будівництва. Захід важливий Іваненко чекав переведення у Київ, а молодий Олександр Гаврилюк ще нічого не чекав Просто працював, курирував будівництво заводу, хоча й розумів, що відповідальність падає важка, як бетонна плита.
У столиці настрій був чудовий. Тесть ганяв його по місту то туди, то сюди. І от десь на станції метро Золоті ворота Олександр почув співочий звук. Його вабила музика, а не поручений список доручень.
Дівчина у блакитній хустці і легкому весняному пальто стояла під стіною і грала на скрипці. Дрібні пальці мерзли, перед нею валявся футляр, куди люди кидали по кілька гривень. Часом хтось прислухався, а за хвилину йшов далі. Лише Олександр застиг.
Дівчина закінчила мелодію, притисла скрипку, зігріла руки, затягнула рукави светра. А потім знову підняла інструмент. Грала вже із запалом так, будто прощалась з чимось. Музика затягувала, як буря. І раптом
Підліток хутко присів, схопив футляр і чкурнув.
Крадуть! Крадуть! закричала продавчиня газет.
Дівчина, навіть не відкривши очей, продовжувала грати.
Олександр перший кинувся навздогін, крикнув:
Тримайте злодія!
Якийсь кремезний дядько перекрив хлопцю шлях, підліток уперся у нього, кинув футляр та побіг крізь ринок далі, до дороги…
Олександр не погнався, підняв футляр розламаний, грошенята порозліталися, поки дівчина вже майже підійшла.
Він впав, покалічив футляр… Ось ваші гроші. Що зміг знайти ось.
Не треба, голос спокійний, навіть трохи байдуже-іронічний, Футляр і так був розбитий. Дякую вам…
Помітно, що засмучена вона не крадіжкою. Щось інше її болить.
І часто таке трапляється?
Часом…
Дівчина пішла по Володимирському проспекту. Олександр спершу вагався, та ноги самі пішли слідом. Зрештою стала на мосту, над Либіддю, втупившись у воду, вітер хитав шарфик.
Вона хотіла кинути скрипку раз і назавжди. Олександр кинувся вперед:
Дівчино, ні! Не треба!
Разом втримали футляр.
Я не мала права я обіцяла мамі…
Ви ж не могли відмовитись від музики, отже варто жити далі… Це не душа, це голод, просто грошей нема, зізналась дівчина.
Ну й ну! Так це ж можна вирішити! подумав Олександр, поліз у кишеню по гривні.
Не смійте навіть думати, що я візьму від вас гроші! Ніяких подачок!
Вона рішуче рушила геть.
Вибачте! Я просто дурень… Прийдіть завтра у той переход, я чекатиму!
Але наступного дня її не було. Та завзятість винагородилася зустрілися. Він був глядачем на два концерти. Коли дівчина закінчила, поклав гроші вже не мідяки, а пристойну суму.
Вона збентежилась:
Ви зʼїхали з глузду? Зараз тут небезпечно такі суми давати! Йдіть!
І невже вже здогадала, що зараз до них пристане бригада місцевих ділків? Гроші тоді відбило. В клубок невдач і ще бійку з місцевими але зате скрипалці він запамʼятався.
Далі все пригадується немов фото на старий Київ-88. Квартира-комуналка з роялем, кухнею, де пахне цибулею, дві кімнати, портрет покійної мами й грізна сусідка Люся, яка свариться й воює з тарганами.
Вона виварила одяг Олександра, заштопала штани, заварила чай із бубликами. І він, і вона розповідали свої епопеї: він про роботу, Харків, будівництво, вона як пішла з консерваторії і думає торгувати з Люсею на ринку.
Така ж ви чудова скрипалька! захоплено.
Важкі часи, зітхає.
Були і повернення з цукром та ковбасою від Олександра, і нові гостинці. Вдень гуляли під дощем: кави, вірші, сміх…
А потім вечір признання, поцілунок, і знову біль: терміновий дзвінок, неприємності на роботі, підозра, розслідування…
Я повернусь, чекай! Я все вирішу.
Я вірю, усміхалася вона…
***
Зараз Олександр верстав пішки увесь цей шлях. Дізнався од стареньких на лавці, що Одарка не померла (як спершу здалося від однієї ледь не поховальної бабці), а жива-здорова й десь у Києві. Більше того, її донька живе у тій же квартирі, й теж Одарка сучасна скрипалька.
Він піднявся у двір, натиснув домофон, почув чоловічий голос і ледве не впав. Але ввічливий зять Одарки (до речі, лікар!) підхопив, зробив укол під тиск, а біля нього крутилась донька вся у маму. Одарка молодша: бережлива, з почуттям гумору, в тому ж блакитному шарфику.
Я ваш батько? прошепотів, не вірячи.
Восьмидесят першого року, у липні народилась, всміхнулась.
Сльози ринули самі по собі, він, мов першачок, чмокав носом, приховуючи вологу в очах чаєм.
Може, здамося лікарю та зїздимо до вашої мами?
Куди там! Вперше за все життя дізнаюсь, що у мене і донька, і онук! радів Олександр.
Новобудови, ліфт, пятий поверх. Самі відкрили на порозі та сама Одарка, хіба що роки поклали пасмо сивини, щоки стали мякшими, але очі ті ж.
Обоє впали на коліна.
Одарко, прости! Прости мене… Я вже старий дурень!
А навіщо пробачати? Я чекала тебе…
Сльози, обійми, уривчаста мова і зять тут як тут, допомагає пакованого гостя до машини і в лікарню: вже нехай лікують йому серце.
Я буду поряд, обіцяла Одарка, Нарешті будемо разом…
А він тільки повторював: Я знав, що знайду тебе, хоч і через сорок літ… Я знав.
А машина летить Хрещатиком, містом шумить весна, і десь на фоні чути скрипку ту саму, з молодості, яку будь-що не змогли втопити у забутті.
Він усе ж не спізнився на своє щастя. Він таки устиг…
