Всі допомагають, тільки ти у нас особлива
Дорогий щоденнику,
Сьогодні зранку зателефонувала сестра. Слухаю її знайомий голос і вже наперед себе ловлю на бажанні вигадати тисячу відмазок. “Олю, може ви сьогодні завітаєте до мене? майже просить Софія. Олег у відрядженні, діти трохи дістали самій уже не сила, так хоч ваша компанія розрадить…”
Я потерла перенісся. В голові крутяться різноманітні відмовки, одна абсурдніша за іншу. Якщо скажу про роботу Софія не повірить, ж бо субота сьогодні. Якщо про втому почне розпитувати, повчати, співчувати нещирою турботою. Видихнула, зібралась.
Софійко, сьогодні не вийде, намагаюсь вселити в слова максимум жалю. Марічка трішки застудилась, ми вдома сидимо, нікуди не ходимо.
Тиша на тому кінці, а потім стогін.
Ой, шкода, протягнула сестра. Ми би так гарно посиділи, поговорили… Діти б побавились разом…
Лишень цього мені не вистачало діти “граються”. Знаю вже, чим це обертається. Марічка буде за няньку для молодших, поки дорослі чай пють на кухні.
Дуже шкода, підтакую. Одужає Марічка, обовязково до вас завітаємо.
Ще трохи цих зітхань, потім звичне “дякую, хай одужує” і розмова обривається. Я дивлюсь на екран телефону і помічаю: говорили всього чотири хвилини. Софія навіть не поцікавилась, як я. Ні про мене, ні про мою роботу, ні про мої справи Вона дзвонила лише, щоб дізнатись, чи прийду я з дочкою безкоштовна няня, от і все.
В кімнаті зявляється Марічка. Дивиться уважно.
Знову тьотя Софія дзвонила? питає вона.
Кивнула, відкладаючи телефон. Дочка сідає поруч, підкладає під себе ноги. Обличчя в неї трохи сердите, трохи полегшене
Мамо, я більше не хочу до неї ходити, впевнено каже Марічка.
Я дивлюсь на неї, піднімаю брови, чекаючи пояснення. Марічка хмуриться, стискає губи й раптом виговорює назбиране:
Вона ж постійно мені дітей підсовує, ображено бурчить. Я маю за ними дивитись, бігати, розважати. Старшому всього пять! Я ж не няня, мамо.
Смішно і якось тепло на душі. Марічка в свої девять уже чудово знає, чого хоче і чого не приймає. Вміє відстоювати свої кордони. Я відчула гордість за неї.
Не переймайся, гладжу її по голові. Більше такого не буде.
Вона вдячно посміхається й іде у свою кімнату.
Я лишаюсь і задивляюсь у стелю… Якась вона у нас, ця сімя, особлива. Софія молодша за мене на чотири роки, але дітей уже четверо! Я ж виховую одну Марічку і ту інколи ледве тягну. Скільки ще треба вкласти сил, часу й любові… А вона четверо народила.
Прикриваю очі, масажую скроні. Софія постійно переконана, що її дітьми мають опікуватись усі навколо: наші батьки, Оля Іванівна та Павло Степанович, першими потрапили під цю “роздачу”. Потім підключилися свекри, сусіди, родичі, знайомі. Вся рідня працює на Софіїних дітей, окрім самої Софії.
Я завжди була іншою. Допомоги у мами просила лише коли зовсім край: коли хворіла, коли на роботі завал, коли фізично не можу скрутитись у вузол. В іншому тягнула все сама. Було складно перші роки. Проте виросла у мене донька самостійна, мудра, з характером.
А от Софія щороку все нахабнішає.
Відкинула тяжкі думки, піднялась із дивану сьогодні мені пощастило “відкосити” від сестри. Перемога! Попереду звичні суботні справи, якими нехтувати не можна. Я пішла на кухню, зайнялась посудом.
***
Дні минають у звичному ритмі роботи й домашніх клопотів. У пятницю ввечері телефон знову вібрує на екрані висвічується “Софія”. Я глибоко вдихаю та відповідаю.
Олю, як там Марічка? солодко цікавиться сестра. Уже здорова?
Все добре, відповідаю, спершись на стіну. Бігає як новенька.
Чудово! радіє Софія. Тоді ви просто зобовязані приїхати до нас на вихідні з ночівлею!
Я закочую очі. Почалося…
Мені тут так самотньо, жалісно додає вона. Діти вередують, Олег на виїзді…
Софійко, з ночівлею не вийде, переконливо кажу. Але зранку в суботу можу завітати на годинку-дві.
Після паузи і довгих “торгів” сестра змирилась на денний візит.
***
Суботній ранок видався сірим і холодним. Зібралась, одягнула куртку й вийшла з дому одна Марічка залишилась, бо саме готувала реферат на конкурсний урок.
Софія відчинила двері, перелічила мої пакети й, нахмурившись, одразу запитала:
А де Марічка?
Марічка зайнята, переступаю поріг. Вчиться, контрольна на носі.
Софія скривилась так, ніби лимон зїла. Прийняла мене без ентузіазму.
Племінниця в нас зовсім нестерпна стала, хмикнула сестра. Не хоче в гості приходити, не пише.
Зняла куртку, повісила на гачок. З дальньої кімнати чути дитяче гамірливе щастя. Глянула Софії прямісінько в очі.
Вона просто втомилась бути нянькою у вашій хаті, спокійно заявляю.
Софія міняється на обличчі: щоки палають, очі блищать від злості.
Це нормально! піднімає голос. Старші мають допомагати з молодшими! Так у всіх!
Це нормально СВОЇМ молодшим, а не чужим, не здаюся я. А Марічці лише девять, Софіє. Вона ще дитина.
От і навчиться на майбутнє! кричить Софія. Навчиться дітей доглядати!
Вона не зобовязана цього вчитись, теж зриваюсь. У неї немає менших братів!
Ось тому хай з моїми сидить! гнівно вигукує Софія.
Я відходжу, не вірячи власним вухам.
Ти ж розумієш, що кориш мою доньку бути нянею тільки тому, що тобі так зручно! кажу різко.
І що тут такого? з викликом у голосі. У мене четверо дітей, я одна не справляюсь!
Навіщо було стільки народжувати?
Її обурення зашкалює на обличчі плями, на шиї жили.
У тебе майже доросла донька! заверещала вона. Могла б хоч через день її виручати після школи!
Все. У мене всередині щось клацає.
Ти вже зовсім знахабніла, крізь зуби прошипіла я. Ти просто навантажуєш усіх навколо своїми проблемами.
Я ж просто допомоги прошу! не здається вона.
Ти вимагаєш, хапаю куртку. Все тобі всі винні.
Мені батьки допомагають! Свекруха допомагає! Лише ви носа вернете!
Їм уже не двадцять, а ти ніби цього не помічаєш, одягаюсь на ходу. Їм би відпочивати, а не внуків водити по гуртках.
Вони самі раді!
Я висмикую рукав з її руки, прямую до виходу. Вона так і лишається стояти зла й червона.
Ми більше до тебе не прийдемо, кажу й грюкаю дверима.
Не озираюсь. За порогом ще чую крики, але вже не зупиняюсь.
***
Ввечері дзвонить мама. Піднімаю слухавку.
Олю, що ти наробила? Надія Іванівна бідкається. Софія вся в сльозах, так переживає!
Мамо, я просто сказала їй правду.
Яку правду? Що ти сестрі допомагати не хочеш?
Допомагати це одне, а от служити безоплатною нянькою інше.
Вона ж одна з чотирма дітьми! Чоловік увесь час у розїздах! Їй важко!
Це її вибір, мамо. Не мій і не Марічки.
Марічка могла б час від часу посидіти з дітками! Всі допомагають, хто чим може, тільки ти у нас особлива!
Ні, мамо. Моя дитина не буде чужій тітці нянькою.
Які вони їй чужі?! Це ж ваша рідня!
Я підходжу до вікна, де вечірній Львів вже засвічує ліхтарями старі вулички.
Мамо, якщо ви з татом раді віддавати весь свій час і сили на дітей Софії воля ваша. Але я ні.
Е, так ти егоїстка!
У мене своя сімя, мамо. Чоловік, донька. І тільки ними я буду жити.
Скинула виклик, не дослухавши. Телефон падає на диван, я закриваю обличчя руками.
Теплі обійми обіймають мене за плечі. Марічка притискається, кладе голову мені на плече.
Мам, я все чула, тихо вимовляє дочка.
Я обіймаю її міцно, вдихаю знайомий яблучний запах з волосся.
Я все це роблю заради тебе, шепочу.
Марічка піднімає на мене очі, посміхається так щиро й вдячно.
Знаю, мамо, стискає мою руку.
Ми стоїмо у вікна, обійнявшись, і дивимось, як повільно засинає Львів. Десь у іншому кінці міста Софія, певно, скаржиться свекрусі, а мама вже телефонує тіткам, обговорюючи моє “бездушшя”. Але тут, у цій оселі, затишно і спокійно.
Я вирішила і вже не відступлю. Навіть якщо це коштуватиме стосунків із сестрою чи матірю. Марічка дорожча. Її дитинство, її свобода, її право просто бути дитиною.
