Слухай, мусиш послухати, що сталося в мене з Марусею. Це така історія, що я досі думаючи то сміятися, чи плакати. Бачиш, кілька днів тому Маруся повернулася до Києва з Лубен раніше, ніж ми домовлялися. Хотіла зробити Вадимові сюрприз привезла гостинці: мама наварила варення, запекла хліб, батько закоптив домашню ковбасу Ну одним словом, везла повні дві торби всього, що душа забажає. Та й до всього на шостому місяці вагітності, уявляєш?
Сиди, бо від сміху впадеш! Зустрічаєш таку картину: на зупинці Маруся ледве тримається на ногах, спина болить, живіт уже великий, а торби мов на базар ішла продати не курам сміх. Мені ще Маруся потім казала, що рахувала ті стовпи між Черніговом і Києвом, так сумувала за чоловіком, а він Ай, слухай далі.
Нарешті, не витримала, дзвонить йому:
Вадиме, я вже під будинком, приїхала раніше, бо дуже скучила. Вийдеш, допоможеш дотягти торби додому?
А у відповідь тиша. А потім щось почав мямлити: ой, не попередила, ми ж обіцяли на четвер А потім взагалі каже: «Марусю, слухай, заскочи, будь добра, в Сільпо, купи ще яловичини, а то я вирішив обід приготувати, хочу тебе гарно зустріти!» Ну ти уявляєш?!
Маруся ледь на ногах, із цими важелезними гостинцями, а він їй ще мясо і картоплю наказує купити! Почала нагадувати, що в неї спина болить, а він: «Прошу, це для нас, ну що тобі важко?» І ще: знайди когось, попроси допомогти чи по трохи донеси! Отаке «турботливе» у нас чоловіче покоління.
Що й казати, побрела Маруся кульгаючи в той магазин. У Сільпо вже касирка аж співчутливо дивилася, мовляв, доню, тримайся! Вийшла, каже, пальців не відчуває, все в сумках заклякло. Дзвонить знову йому а той: «Стій біля підїзду, не піднімайся, чекай, бо я ще не готовий». Вона, бідося, сідає на лавці, ноги вже як фарш набухли, до сліз ображенаі плакати хочеться, і вікна тим мясом побити.
Проходить пятнадцять, двадцять, пів години! Нарешті вискакує Вадим, весь червоний, мокрий, волосся прилизане чимось різким тхне. Веде її до квартири, а там Запах неймовірний: Доместос із лаймом, освіжувач Карпати гірське повітря, і блищить усе, ніби новосілля!
Марусю, дивись, сюрприз! Я ген-ген усе перемив: і підлогу, і шафи, і в раковині все сяє.
Маруся стоїть і міркує: це що за привітання? Для цього треба було чотири рази в магазин бігти й мерзнути під підїздом? Почалася сварка такої ще не памятаю. Він їй: «Я три години все драв, ти мала б радіти», а вона: «Мені не поверх, мені руки твого бракувало й слова простого». І замість теплого обійму холодна підлога й сварка.
Добре, що з речей навіть не перевдяглась, просто вийшла, захотілося до батьків. Там і залишилась.
Усі її відмовляли і Вадим дзвонив, вибачався, обіцяв, що все зрозумів. Але Маруся вже вирішила: не потрібен їй чоловік, для якого важливіша від її здоровя і дитини чиста квартира. Каже, що краще жити спокійно у батьківському домі, чекати дитини з теплом у серці, ніж отак у сльозах та на самоті.
Чесно, послухала б ти цей їхній діалог сама б знала, що таким сюрпризам місце тільки у наших анекдотах про чоловіків і прибирання. Ну, але життя воно таке, як є.
