Хлопця звали Назар. Йому було десять років.
Колись бездомний дідусь на ім’я Остап знайшов його немовлям під мостом через канал у Львові. Дитина лежала у пластиковому тазику після сильної зливи. На руці маячив старий червоний браслетик. Поруч мокрий клаптик паперу: «Будь ласка, подбайте про нього. Його звати Назар».
Остап сам мешкав на вулиці, та забрав хлопчика з собою. Годував тим, що знаходив, грів, як міг. Завжди казав: «Якщо колись знайдеш матір пробач їй. Без болю дітей не залишають».
Минали роки, й Остап тяжко захворів. Назар ходив по місту, просив милостиню і якось опинився біля розкішного весілля у замку під Києвом. Йому простягли тарілку їжі.
Коли вийшла наречена, Назар завмер. На її запясті був такий самий червоний браслет.
Він підійшов і тихо спитав, чи вона його мама.
Жінка зблідла. У сімнадцять років вона потай народила дитину, налякана осудом сімї, і залишила її біля каналу з надією, що знайдеться добра душа. Шукала потім та марно.
Наречений зупинив церемонію. Сказав, що приймає її цілком, з усім минулим. А якщо хлопець її син, то і для нього він стане сином.
А далі додав ще: Остап його біологічний батько, з яким доля давно розвела. Той самий, що врятував хлопця.
У той день весілля таки відбулося. Але спочатку всі разом поїхали до лікарні до Остапа.
Дідусь побачив їх разом і прошепотів: «Серце завжди повертає тих, кого любило».
Вперше в житті Назар відчув, що має родину. І не одну.
