Ой, Олесю! Яка ж ти вчасна! Я вже й не знаю, куди подітись!
Олеся поставила важку торбу з продуктами на лавку біля підїзду й зітхнула.
Що трапилось, Вероніко Павлівно?
Спокійно, Олеся! Треба чемність і ще раз чемність. Тільки так зі старшими, навіть такими, що серце тереблять.
А що Вероніка Павлівна Дорошенко славилась на весь мікрорайон своєю впертістю то знали всі. Гучнішої бабці годі було й шукати.
Та «дама» вона бо скандалити Вероніка Павлівна завжди вміла вишукано: не крикне, та словами так дошкулить, що терпіння лусне й у святого.
Пані, ви не зовсім праві.
Я вам не пані!
Ой лишенько! За мого часу бути панянкою було за щастя, а тепер Що вже казати загублене покоління! Та все ж приберіть за своєю собачкою.
А якщо ні?
Та якщо ні, то про вас, голубонько, говоритиме весь наш мікрорайон!
Хто не зважав на такі погрози, уже через день бачив свою фотокартку на «дошці ганьби» так називала Вероніка Павлівна всі дерева, стовпи, дошки оголошень Усюди, де можна було прикріпити папірець із фото порушника та коротким підписом: «Нам соромно за таких!» Далі детальний опис проступку. Таких листочків було без ліку. Принтер, якому навчила користуватись сусідка, працював невтомно. Папір Вероніка Павлівна скуповувала гуртами пенсія в неї добра, діти також допомагали.
Задля порядку в рідному районі вона була готова й до маленьких штрафів ті її не лякали. На засідання суду ходила вже як рідна: вітаючись із суддями, перепрошувала, що змушує відволікатися від важливих справ. Її вже не сприймали як докучливу комаху, радше як невідворотне явище зле для одних, добре для інших.
І, знаєте, часом їй і дякували. Наприклад, саме завдяки її впертості нарешті відремонтували всі зливні каналізації у районі на це пішло десять років, безсонні ночі й купа неприємних розмов із чиновниками Але після перемоги всі знали: Вероніка Павлівна не просто скандалістка. Тепер і автовласники, йдучи повз неї, ввічливо вітали й собі подумки перебирали свої вчинки: чи не вони наступні на білій листівці в її тонких, енергійних пальцях?
Діставалося від неї й собачникам, й молодим мамам, і тим, хто заборгував аліменти, і «тихим» алкоголікам, і всім, хто жив «по-своєму», не зважаючи на інших
Колись її навіть підстерегли в темному провулку, коли поспішала від хворої сестри. Били недовго: хтось налякав нападників. Але й цього було досить нога так і не зрослася як слід, тепер її крутило на дощ. Та й тут Вероніка Павлівна знаходила позитив:
Принаймні знаю, чи брати парасолю! Хіба не чудово?
Нападників знайшли швидко і покарали суворо зрештою, у суді її знали всі. Завдяки пакетам паперів за ці роки Вероніка Павлівна завела знайомства, зокрема із трьома дільничними й одним слідчим: допомоги не уникали.
Тарасе, серденько, ти мені як повітря потрібен! набирала дільничного Вероніка.
І Тарас, вусатий здоровань, який віднедавна був ще й сусідом Вероніки Павлівни по новій квартирі, кидався на її поклик. Як інакше? Адже ця дивакувата, худорлява, надвічливо, але суворо-грізна жінка підкорила не лише його дружину, дітей, а навіть сувору свекруху, від якої Тарас, хоч і підріс, але ще тремтів, як школяр.
Минулої осені саме Вероніка Павлівна пояснила матері Тараса:
Ви погано виховали сина?
Що ви кажете! Я чудова мати!
Не маю сумніву! Але ж, він уже дорослий, а ви все носика витираєте! Хіба не шкода, що чоловік такий, а все ніби хлопчик? Любити треба, але не так контролювати! Ой, шкода, пані!
Отже, після цієї розмови візити свекрухи зменшилися ледь не до нуля родина зітхнула з полегшенням, а вдячність до Вероніки Павлівни перевищила всі межі.
Олеся, яка працювала соцпрацівницею вже не перший рік, добре знала про характер Вероніки й про її «звязки». Тож вона щиро здивувалася, побачивши її в сльозах на лавці біля будинку.
Чому ви плачете?
Олесю… Ваша Галина Ярославівна…
Що з нею?! Олеся кинула тривожний погляд на знайомі вікна.
Там зараз Тарас. Галі більше нема…
Олеся сіла на лавку, ледь не впавши з неї. Що ж за день такий?
Зранку прорвало каналізацію діти спізнилися до школи. Потім посварилася з чоловіком, Святославом. Він людяний, не пє, не курить, родину любить, гроші заробляє кращого годі шукати. Хоча, часом і їй ці суперечки здавалися безглуздими Ось і сьогодні: прохала цілий тиждень лампочку поміняти, а могла б і власноруч.
Вік, нерви, чи жіноче? Та ж ні, глупота! З ким не буває… А ось Галина Ярославівна ще вчора просила купити корм котам, а сьогодні
Олеся розридалася вголос, не втримавши почуттів.
Ой, серденько Не плачте так! Ось, тримайте хусточку!
На коліна Олесі впала білосніжна хустинка така схожа на ту, що подарувала їй Галина Ярославівна на Різдво!
Це вам, Олесю! Скромний подаруночок на знак моєї безмежної вдячності.
Яка краса, оце вишивка?!
Авжеж. Ваші ініціали.
Краще в раму вставити, ніж користуватися! Галино Ярославівно, моя бабця казала: найкращий дарунок коли про тебе памятають.
Мудра була ваша бабця… На жаль, я сама однісінька родичі тільки на папері. Нікому не потрібна. От лиш племінники цікавляться чи не купила я вже білі капці…
Ви про своїх зараз говорите?
Так, Олесю. Знаєте, все життя родина знала, як мені жити. Сестри, брат, батьки Так, і сама винна. Але результат самотність… Це страшно! Якби не коти і не знаю, навіщо жити. Одна племінниця взагалі сказала, що я «місце займаю»… І просила квартиру для доньки: мовляв, нехай живе, дітей росте!
А ви?
Я мала не просто поселити її. Віддати квартиру повністю! Мені, мовляв, нащо, і так, уже поживу лишилось А мене до сестри, а далі в інтернат для літніх. Все давно рішено.
Нічого собі! Як так можна? Ви ж не маля!
Ой, Олесю! В них свої уявлення. Кажуть я вже не цілком в собі.
Все-таки, люди свої, але… І що ж ви вирішили?
Квартиру поділила порівну між племінниками. Але за котів душа не дає спокою! Якщо зо мною щось станеться, вони котів одразу виставлять надвір…
Не допустимо цього!
Ви їх не знаєте…
Та й не хочу, пані Галино! А знаєте що?
Що?
Залиште мені у спадок ваших котів. Як майно… Хай буде «добро у спадок», аби не скривдили хвостатих!
Олесю, ви ж янгол! Навіть подумати не могла! Та хіба це не тягар?..
Який там тягар! Кажуть же у нас «без кота й хата сирота». Олеся поглажувала муркотливого Василя, а інший, Федько, вперто тягнувся до її руки.
Перший уже старожил, а другий оселився нещодавно. Його підібрала Вероніка Павлівна біля супермаркету і притулила до Галини з формулюванням:
Галю, ти й сама знаєш я з алергією, а звірятко шкода! Не могла пройти повз. Глянь, яке мавпенятко Як це такого лишити?
Візьму, але востаннє, Ніко. Василь твій подарунок, і найкращий. Більше не зможу. В мене фінансів обмаль.
Почула, дякую
А згодом виявилося: Федько не хлопчик, а Федора, та ще й мати! Перед подіями одна ранкова сцена наповнила квартиру галасом:
Федорине щастя з усмішкою перебирала Галина котенят, яких Федора принесла на ліжко. Василь, ти розбишака! Будеш поганим татом покараю!
Василь виявився зразковим батьком. Олеся, відвідуючи Галину, дивилася на котячу родину і жартувала:
Й ми вважаємо себе розумними людьми, а від кішки кота не відрізнили!
Думала, Федора добре їсть! сміялася Галина. Олесю, а куди ж подіти малят?
Я допоможу! Місця вдома вистачить. А якщо що, Вероніка Павлівна допоможе. Розберемося!
Згадавши про кошенят, Олеся схопилася.
О, а я тут скиглю! А коти ж, мабуть, голодні…
Свою «спадщину» Олеся забрала того ж дня. Тарас допоміг їй донести кошик із котами і попросив:
Одного залиште мені! Дітям давно обіцяв, а мама проти була. Галина була доброю людиною коти у неї теж гарні.
Звичайно! Якого хочете? Олеся відгорнула ганчірку, під якою мружилися малюки.
Оцього руденького!
Як підросте забирайте.
Дякую!
То й нема за що Чи родичі вже проявилися?
Чого ж, дзвонили. Казали нема часу. Все на мені.
Олеся ледве не випустила кошик. Та як так?!
Я сама зроблю все. Галина Ярославівна мені як рідна більше пяти років знайомі. Буває, й за кілька днів людину впізнаєш А часом і всього життя мало. Проведу її гідно, як належить! Не заслужила вона байдужості, ясно?!
Ой, Олесю! Тарас легенько поплескав її по плечу. Зараз ви нагадали одну знайому. Але не переймайтесь так! Я допоможу.
Дякую Олеся втомлено кивнула.
Замкнувши хвіртку, Олеся затрималась в саду. Будинок у самому центрі Львова дістався їй від батьків, а ті від діда, який зводив його власноруч. Тут завжди було тепло й душею, і тілом. Бо дім це не тільки стіни, а й ті, хто там живе.
Як же так не любити своїх, не жаліти старших і не дбати про малих?
Піднялась на ґанок і ледь не розплакалась знову.
У хаті пахло пирогами й ваніллю, на кухні шуміли діти. Святослав, помітивши Олесю в сінях, кинувся до неї.
Олесю, щось трапилось? Глянь, поміняв я ту чортову лампочку! І кран полагодив, для твоїх тюльпанів, щоб на весну були! Перестань плакати, гаразд?
Добре борючись зі сльозами, Олеся всміхнулася.
А це що? Святослав узяв у неї важку кошик із котами. Ого, сюрприз! Котики?
Так Олеся поклала голову йому на плече.
Диви! Олеся відхилила рушника і діти закричали від щастя.
Тихше! Не лякайте малечу!
Коти в хаті освоїлися швидко. Василь навіть мишей приносив на веранду, ніби подяку новій господині. Й, либонь, Галину Ярославівну не забув Вероніка Павлівна бачила його на колишньому подвірї: котячи на тополі, ніби когось кликав у вікно. Сусіди не скаржилися розуміли: котик тужить.
Іноді Василь просиджував на дереві годинами, іноді поверталася вночі. Олеся ворчала та все одно запускала до хати:
Ну й гуляка ти, Вася! Завтра на роботу, а ти до ранку надворі!
Василь дякував, треться об ноги, а тоді обходив Славка з дітьми, і знов лягав біля Федори з кошенятами.
Галину Ярославівну поховали як годиться: стільки людей зібралося, що Олеся здивувалась.
Хто це всі?
Учні, тихо сказала Вероніка Павлівна, допомагаючи зі столом. Вона викладала фізику, була репетитором, готувала до вступу, гарно заробляла поки зір не підвів. Тепер бачиш, як її памятають.
Я знаю
Минали дні Олеся піднімалася вночі відкрити кота і думала про вічне: як швидко спливає людське життя й як все минає
Вона вже знала, чому останнім часом так розхиталися нерви й чому нудить щоранку і ця таємниця наповнювала її життя новим змістом.
Погладжуючи Федору, вона нишком шептала:
Скоро і я знову стану мамою Лячно трохи. Як думаєш, впораюсь?
Федора муркотіла так гучно, що прибігав Василь, і Олеся усміхалася.
Справді, чого боятись? Повна хата помічників! Он скільки нас!
А того дня, коли вже вирішила все розповісти Святославові трапилося ще одне диво, що змусило Олесю задуматись: нічого випадкового у світі нема.
Василь десь пропав уже другий день. Такого не бувало. Олеся вже бігала до дому Галини Ярославівни, питала сусідів ніхто не бачив. А як заспокоювала її чоловік:
Олесю, лягай спати. Хоче прийде!
Не можу заснути! Ще ж дощ обіцяли. Змерзне десь
Кіт, Олесю, він знає, як про себе подбати! Захоче їсти сам знайде дорогу!
Ой, запру його дома наступного разу хай тільки повернеться!
Засидівшись допізна, вона заснула просто у кріслі, не почувши, як Василь повернувся.
А кіт носився біля будинку, гучно волаючи, наче кличе увесь Львів на допомогу. Але двір у Олесі великий, стіни товсті, форточки закриті та й ніч холодна, морозцем потягло в середині квітня. В хаті тиша, лише Федора підняла голову, принюхалася, потім стрепенулась.
Кішка кинулася до Олесі й дряпнула її по нозі.
Ой, Федоро, за що?! Олеся остаточно прокинулася і одразу почула завивання Василя й запах диму.
Славко! Діти! Пожежа!
Федора вже бігала до дитячих ліжок, кусала за руки піднімала, Олесині руки вихопили сина, доньку забрав Святослав, а Олеся схопила кошик із кошенятами.
Сусіди викликали рятувальників ті швидко приборкали вогонь у прибудові, що зайнялася. А поки гасили Василь виніс з будинку Федору, й уся котяча родина сиділа разом із господарями.
Все! заявив рятувальник, трохи запаху буде, але головне всі цілі! Добре, що вчасно прокинулись!
Олеся, притуливши до себе Федору, ледь всміхнулась крізь сльози:
Дякую…
Святослав обняв дружину й діти, дозволив підійти подякувати вогнеборцям, а сам поцікавився:
Ну як ти?
Добре
Справді? Впевнена, що в порядку? поклав руку на її живіт, і Олеся здивовано кинула на нього погляд.
Ти знаєш?
Звісно! Олесю, ну що ти… Я ж твій чоловік! У нас двоє тобто, вже майже троє діток! Думаєш, я не зрозумів? Нерви твої і все таке?
Славко, я боюся
Ой, дурненька! Чого боятись? Ось я, ось діти, он скільки котів у нас проживемо, справимось! І дім цілий.
Точно
Олеся передала кішку чоловікові, кошенят дітям, а сама затрималася на ґанку, поглянула у високе лемківське небо.
Дякую тобі, Галино Ярославівно, за твою доброту Дякую!
