Дякую тобі, Господи! Дочекалася! важко дихала бабуся, але на обличчі її сяяло правдиве щастя. Лагідно провела сухими долонями по лицю онука, а потім ті руки впали на вицвілий український клаптик ковдри.
Відпочинь, бабусю, благав Юрко. Завтра цілий день попереду, ще наговоримося досхочу.
Ні, Юрчику, бабуся всміхнулася так, ніби знала щось більше. Я у Господа одного випрошувала тебе дочекатися. Мені більше нічого не треба побачила, обійняла. Тепер трохи відпочину і поговоримо. Заплющила очі. Уляно, підгодуй хлопця з дороги знесилений.
Бабця трималась на одній ниточці. Вона знала час її спливає, як вода у Дніпрі. Юрко був їй за весь рід, як і вона для нього. Батьками він виріс сиротою: ті були ковзні віддали зеленому змієві навіть хату на Позняках, спершу речі, меблі, потім і себе. Бабуся вихопила внука з безодні, довела до атестату, домоглася прав на легковий та вантажний транспорт а потім і в армію провела. Сьогодні зустріла. Не так, як бажалося але так сталося.
Поки Уляна стара сусідка та подруга нагрівала борщу та смажила сало для Юрчика на кухні, бабуся гладенько пригладила кішку сіреньку Марусю, що цілі дні не відходила від неї, відчуваючи біду. Ледь очі склепила, кличе:
Юрчику, підійди. Той притих поряд, і бабуся, шепочучи, мовила: Я би побавила твоїх діток, Юрчику, та, видно, не випаде. Сам залишаєшся. Одному важко. Зустрінеш добру дівчину тримай міцно, вибирай життям, а не святами. Легка доля то лише на картинці, а насправді тяжка вона й була, і буде. І пити горілки бережись вона спопеляє не лише душу, але й родину. Доріг багато обери свою. Бабуся надовго замовкла, дихала глибоко й наче прислухалася до чогось. Та взяла себе в руки і додала: Квартиру на тебе переписала буде куди молоду дружину привести. На похорон відклала гроші, Уляна покаже. Решту на картку тобі перерахувала на перший час стане. Марусю доглядай вона мудра, сердечна, ти ж сам її кошеням з холоду врятував. От, мабуть, і все. Йди до відпочинку, а я теж підремлю зморила втома.
Вранці бабуся не відкрила очей…
Юрко знайшов роботу монтажником інтернет-мережі за порадою друзів. Бригада з шести чоловік тягнула оптоволокно через райони та підмикала нових користувачів у самісінькому Києві. Втома до кінця дня була, та платили пристойно гривні переходили у картку, а задоволення від зробленого та свіжий хліб додавали снаги.
Вдома на нього чекала кішка Маруся, яку колись підібрав серед осіннього листя в Деснянському районі. Після смерті бабусі вона мов притихла, жувати не хотіла. Сиділа в улюбленому кріслі й дивилася у коридор, ніби чекала: зараз повернеться хазяйка. Але кроків не було.
Юрко розмовляв з Марусею садовив на коліна, розповідав про день, гладив, спонукав їсти марно. Лише за місяць вона подала знак.
Того дня він вперше отримав зарплату. Друзі вимагали «виставитися» традиція, порушити яку ганьба. Юрко запросив усіх в шинок, накрив стіл і сам смачно повечеряв. Додому прийшов пізно, з добрим настроєм. На порозі чекала Маруся, але у зелених її очах було щось несказанне. Юрко відвів погляд, та кішка вперто зустрічала погляд. Нарешті, зрозумівши, вона тихо-мявкнула і шмигнула під диван.
Марусю, виправдовувався Юрко, не міг же я відмовити друзям. Це ж вони допомогли з роботою.
Відчуття було, ніби виправдовується перед бабусею.
Наступного дня Маруся знов зустріла його біля дверей, і переконавшись, що з ним усе гаразд, затишно отаборилася біля ніг, спостерігала з кожної кімнати, а вночі притулилася йому до плеча.
Все розумієш, шепотів Юрко, гладячи Марусю. Та не переживай, я вже дорослий знаю, що роблю. По-справжньому безпомічні лише ті, хто пє. А я цього уникаю спадковість, сама знаєш Мабуть, зміню роботу: там завше пиятика, хлопці компанія причина знайдеться завжди: відзначити день зарплати, свято, навіть просто пятницю. Я вже відмовляю, але дивляться нахмурено. Треба йти з таких місць, питання куди? Змалку мріяв бути водієм-дальнобійником, але прав недостатньо, автопоїзд ніхто не довірить…
І от, пятниця. Юра з друзями в кавярні на Лукянівці. Сидять, сміються, парубки в пориві веселощів зачіпають офіціантку, дівчину зі щирим іменем Ліля. Бригадир схопив її за руку. Вона ледь вирвалась, на очах сльози. Юрко підвівся:
Відпусти її, й голос його ніби виринув з памяті бабусі. За столом стало тихо. Бригадир було знітився, і дівчина вислизнула, лиш дивлячись на Юрка вдячно.
Підбіг власник кафе добродушний кремезний чоловяга в рушничку, руки до ліктів у борошні. Якогось особливого київського роду, назвався Михайлом.
Іди до мене працювати, запропонував після паузи. В мене знайомі далекобійники, та й раптом пригодиться. А поки сідаєш на «Газель», іноді разом з Юлею моєю дочкою, в рейси їздити, а далі видно буде.
Згода! відгукнувся Юрко. Дядько Михайло подобався дедалі більше: великий, спокійний, добряк. Окрім того, тато Юлі
Юля, віднесеш хлопця на Печерськ? кивнув доньці, Ідіть уже, сьогодні тихо.
***
Минуло пять років. Юрко веде фуру зимовою трасою з-під Чернігова. До Києва, де на нього чекає дружина Юля, доня Марина й стара кішка Маруся зосталося кілометрів тридцять. Біля дороги, в полі, стоїть чоловік у літній куртці. Юрко зупиняє машину.
Бригадир? ледь впізнав, коли той сів поруч. Очі у того каламутні.
Був колись бригадиром, а тепер нікого нема, тихо промовив чоловік. Один на роботі вмер від холоду, другий втопився, третій отруївся рідиною для вікон. Решта на шабашках. Гірко відпив із пляшки. Прорвемося
Юрко висадив його у Броварах біля головної, і з журною посмішкою давиться спогадами.
Підійшов до будинку під Подолом, підняв очі: світиться вікно Юля не спить, чекає. Може, Уляна заскочила до Марини. У дитини над ліжечком висить фото прабабусі вони щиро розмовляють вечорами. І ось Маруся, на підвіконні у нічній тиші, выгинає хвостик щезає зустрічати господаря.
Я не сам, бабусю, шепоче Юрко, сміючись вікнам бригадної квартири. Всі дома, всі разом, і ти з нами. Це моя українська дорога.
