Фантики
Ну ти й фантик, Ігорчику! Висмаганати б тебе, як ту козу, та вже й не до кого, і не час! До яких років дожив, а клепки в голові, як не було, так і нема!
Баба Стефа плюнула під ноги своєму сусідові і, припадаючи на хвору ногу, покульгала до себе. Своє слово вона сказала, а далі хай вже совість йому підкаже, як жити треба. Люди мудрості не навчили може, доля підверне?
Іш ти, знайшовся, мудрий! Рідну матір у дім для літніх людей відправити! Це ж на якого біса таке буває? Так, Ганна тепер лежача, але він їй хто син, чи сусід чужий? Сердитись несила! Була б при здоровї не думала б і хвилини, забрала б подругу до себе. А так
Тетянку шкода. Вона, ясна річ, добра дівчина, але ж не кінь усе на собі тягне. Залишилась у селі, не поїхала вчитись, коли матір занедужала. Точніше, спершу поїхала, а потім повернулася не змогла лишити матір і бабу Стефу. Допомагала, розуміючи, що бабі вже за донькою не вгледіти. Себе б обслуговувати. Після того, як ногу два роки назад зламала, зовсім кепсько стало. І до того ледь-ледь а тепер і зовсім.
Молодша донька забирати Стефу до міста кликала, та відмовила. Куди? Там квартирка мізерна, всім і так тісно. Зять, звісно, гарна людина, та якось не дуже пробивний. Працює та працює, а толку кіт наплакав. Двох дітей мають, а витягнути важко. І тепер баба Стефа для них не поміч. Колись і господаркою займалась, і дітям помагала, а тепер що? Руїна Тетяна злиться, коли баба так про себе каже, а що сердитись коли це правда? Здоровя нема як не було, а сили кудись йдуть. Зранку он як станеш із ліжка вже подвиг. Очі відкриєш, полежиш, подумаєш, збереш себе потрошку, як вуглинки совком у купку! Встала! Пішла!
Добре, що Тетяна легка на ногу, як кізочка. Поки Стефа розкачається, вона вже все по хаті владнає, маму догляне, й на роботу біжить. Шустренька! Такою була змалку.
Стефа першу доньку, маму Тані, народила вже й сама не чекала точно не сподівалася на таке щастя.
Перший чоловік пустоти їй не простив пішов собі. Стефа переживала, та не дуже. Бачила, що не кохав він її. Вона кипіла, а він
По молодості баба Стефа така гарна була як світанкова зоря. Красніша усіх сільських дівчат. Хлопці за нею вилами кидались, а вона тримала дистанцію. Любові чекала, думала ось-ось зявиться “той самий”. А його все не було. Час минав, а вона вже й не озиралася по сторонах. На докори матері голову все нижче схиляла.
Що перебираєш? Залишишся самотня!
А як тут пояснити, що на нелюбу й дивитись не хочеться Та й зявився тоді з армії хлопець із сусіднього хутора. Стефа його й не знала. З батьками десь далі жили, а повернувся після служби до діда з бабою. Чому ніхто довго не відав.
А вона все, пропала! Побачила раз Олексу й сон втратила Та й він довго не думав побачив її, послав сватів. Мати Стефи тішилась час прийшов!
Весілля відзначили велике, веселе. Стефа не знала, куди очі діти від щастя. І не помітила спочатку, як гомоніти почали гості. Лише, коли свекруха підійшла, за руку взяла зрозуміла: щось не те.
Жінку в темній хустці Стефа завважила одразу, ще тільки на двір ступила. І коли свекруха підштовхнула до коляски поруч із нею, серце похололо. Тут і недоумки зрозуміли б, а їй і так ясно.
Олекса згодом розповів, що в армію пішов, лишивши наречену, але не вірив, що вона від нього родила. Та й рідня все твердила, що строки не сходяться. Аж потім мати Олекси під напором сусідок пішла до тієї недолугої нареченої а там у ліжку хлопчик спить, Лесик маленький і викапаний! Та виправити вже нічого не могли
Та дівчина з сином Олексу не простила: їхати до нього відмовилась. І навіть того, що мати взяла внука на весілля колишнього жениха не знала. Сказала, що до сестри їде онука показати.
Нащо? Стефа тоді, торкнувшись коляски, підняла очі на втомлену жінку з гіркотою в кутиках губ.
Щоб знала, кого взяла.
Що їй дало це знання Стефа не зрозуміла. Чоловіка любила, а що до неї було то де ж праведників на Землі? Помилявся та й хто не помилявся!
З сином Олекса спілкуватись не бажав. Дуже швидко Стефа зрозуміла: її Олекса кохати міг лише себе решта всі як рамка для картинки.
Закинути йому, наче, нічого. І господар в домі, і все що треба. Тільки щастя не було. За ті понад пятнадцять років тепла від нього не побачила. Є він а ніби й нема.
Поки сподівалась дітей мати вмовляла себе: пройде. А потім сказав, мовляв, не жінка ти, а колода, раз діток не даси, і тут Стефа зрозуміла життя простує у нікуди. Ходи чи стій нічого не зміниться.
Розійшлись швидко село й не одразу помітило, що сім’ї Круглів уже нема. Залишилась сама Стефа.
Олекса поїхав відразу, як усе оформити вдалося. Залишив Стефі хату, наприкінці покаявся.
Зла не тримай. Винні обоє, але відповідаю я.
До кінця Стефа його не простила, але стало легше. Що вдієш так доля? Краси Бог дав, а щастя не вийшло.
Років зо два жила сама. Гордо йшла селом на плітки плювати. Часи не ті. Хай, чоловік залишив! Он, кожна друга
Тільки серце нило хотілося повернуться не в порожню хату, а туди, де хтось чекає.
З Миколою Стефа одразу не зійшлась. Довго придивлялась не діти вже. Приїжджий. Ніхто не знає, що на душі. Жив самотою, гостей не любив. Старий дідовий будинок до ладу привів, господарку взяв. Комусь допомогти не відмовлявся, собі допомоги не просив.
Зате спокійний, ґречний. Ухажував Стефа вже й не знала, яким має бути справжній чоловік. Бо Олекса квітку раз приніс, а ронив, то й того не було. В юності світ приймала як є, а потім не до сентиментів.
Микола ж до хати з порожніми руками не йшов. Та й як прийде обов’язково щось поладнає, допоможе. Стефа й подумала вже гірше не буде. Хай кажуть, що хочуть, а їй на самоті вже вовком хотілось вити. Так хоч не наодинці старість стрічати.
Нічого від нового шлюбу не чекала. Але доля пустилась у танок потанцювала, покрутила, ще й подарунків понакидувала, що тільки встигай дякувати.
З першою донькою Стефа до пятого місяця навіть і не підозрювала, що вагітна. Мало що, усе життя шкереберть І ходила легко, без токсикозу й капосних “радощів”.
Саме тоді Ганна, сусідка, помітила, що щось не так.
Ти ж невагомість якась, Стефо! ахнула якось Ганна, побачивши, як Стефа похитнулась.
Та що ти, Ганько! Породілля з мене, як із гуся лимонад.
А от і ні! Моя бабця казала не завжди жінка винна. І лікарі так вважають. Буває, і обом винно. А може, з Олексою не той варіант був? Ти б у місто проконсультуватись поїхала.
Стефа з міста повернулась зовсім інакша. Йшла селом, а люди обертались світиться, наче сонце! Якось одразу ясно: у неї все добре.
Донька одна, згодом і друга і вже Стефа не сутулиться. Чого їй соромитись? Мама!
Дочок своїх Стефа любила так, що всі дивувались навіть будень святково у них: сукеночки, банти, все чистенько, охайно. Хоч і шукали пригод: і на дерево залізли, і в річці викупались. Стефа не сварила, не била, води у миску налила учись прати носочки. Порвала щось голка тобі. Не вмієш я навчу.
Миколая не стало, коли менша заміж вийшла. Поїхав до доньки в місто навідати, а у зворотній дорозі не повернувся. Потрапив в аварію.
Стефа почорніла Якби не діти за чоловіком би подалась на той світ. А так Вистояла. А за рік старша дочка Таню привела, й повернулося життя зацвіло.
Внуки й стали для неї всім. Від молодшої далеко приїжджають на свята. А Таня ось під боком.
Підросла дівчина копія баби Стефи. Така ж вродлива, така ж струнка, тільки духом упертіша. Уперта натура. Якщо щось задумала нічого не зупинить.
Поки про навчання й мови йшла Стефа тішилась. А як дорослішати почала тут і заплакати довелось.
Бо закохалась Таня по самі вуха І не в кого-небудь, а в сусіда Ігоря. Той старший на пять років, вже дорослий, а Таня тільки-но шістнадцять відсвяткувала. Що розуміє ще? Та ні любить! Коломака на голові бий.
Ігор на Таню й не зважав. Хто вона? Сусідка. Дитина ще. А він вже з видом, та й дівчину має.
Людмила та, в яку Ігор закохався, дівка видна. Не сказати, що красуня, а як себе подасть! Одягається краще всіх батько балує єдину доньку, бо вона його радість.
Та Люда своєю короною крутить. Якщо не під ногами всі день зник.
Ігорю спочатку дівчина непреступна здавалась. Дивилась. А от потім сталась якась історія
У Людмили був кавалер з сусіднього села. Теж балуваний. Гуляв з Людою а тоді взяв і пропав з нею десь на мотоциклі. Що там сталось не знати, а додому Люда прийшла під ранок. Уся побита й у порваній сукні.
Ніхто про це в селі не знав, окрім баби Стефи. Їй не спалось, зранку в город вибралась, то й побачила, як Люда навшпиньки через город пробирається.
Повз Стефу пройшла наче нікого не було.
А за тиждень село зашуміло: весілля зіграли Людині батьки «щоб біда не встигла». Ігор, ясна річ, щось там собі думав, а Ганна мати не раділа.
Стефонько, неспроста це. Як сказати сину? Він слухати не хоче. Я-то Це їх справа. Що там у Люди було, то не з доброго життя Та за Ігоря шкода. Він її любить, ночами не спить, зїв сам себе
Стефа слухала й мовчала. Те, що Люду тоді бачила, нікому не сказала. Їй не до чуток у домі власна драма: Таня втратила розум від любові. Плакала днями, дивилась у вікно на двір, де клопоталися сусіди, готуючись до весілля. Лежала до стіни, скарбуючи сльози, ніби по небіжчику.
Стефа вже як тільки не уламула: і навчанням у місті манила, і кращим життям. Можливо, там залишиться, поселиться, заміж вийде не вертатиметься сюди, де серце розбили. Розуміла навіть як все розкаже, що бачила нічого не зміниться. Любов у Ігоря
Та Таня ні бабу, ні матір не слухала. Батька вже не стало, а ще когось над собою й не шанувала.
Чого чекала? Надіялась, що щось зміниться? Хтозна.
Тим не менше, дочекалася сама до дня весілля прийшла з бабою і матірю, дивуючи всіх сухими очима. Посиділа осторонь, за стіл не сіла, на питання не відповідала, а потім утекла додому.
Мати побачила, що Таню нема, кинулась навздогін. Перелякалась, мало чого дівчині в голову прийде.
Та й тут Таня здивувала: зібрала валізу, обійняла матір і бабу Стефу, й подалась до міста. Ті, звісно, виплакались, перехрестили навздогін і вирішили чекати. Час усе лікує.
Може, й вилікував би Та дуже вже суворе те лікування. Таня не встигла й освоїтися, як мати потрапила в лікарню й невдовзі вже не підвелася.
Знову зібрала Таня валізу. Де подінешся? Дома Стефа сама, а з її здоровям як із лежачою упоратись?
Та єдине чого Таня боялась, так це того, що Ігор з дружиною по сусідству житимуть. Та доля пошкодувала поїхали кудись відразу після весілля.
Таня щось там собі пристосувала, на ферму влаштувалася. А куди ж іще? Професії нема, в селі роботи мало лиш ферма. Та й не билася вона з роботою, худобу любила. Розуміла на зарплату не проживеш, завела підсобне господарство кури, качки, кізочка. Якось да переборю.
Жили. Таня й Ганні помагала. У тієї після смерті чоловіка й руки опустилися. Син далеко, рідко пише, нічого про себе й не розповідає, лише гривні шле переказом та питає, як мама живе. А що там у нього Ганна хвилюється. Знає лише, що Люда народила двох діток, хлопця й дівчинку. Та Ганна онуків і не бачила. То Люда не хоче в село городянка, то Ігор важко працює. Фургони ганяє.
Ганна з тієї тривоги й слегла. Таня владнала областна лікарня, сама їздить навідувати, а потім по дорозі додому тихо плаче. Лікарі “приємного” не обіцяють.
Ігорю баба Стефа листа написала, як тільки Ганну забрали, та то лист загубився чи йому байдуже. Не приїхав, і навіть не написав. Надіслала ще та й усе, розчарувалася.
Відмовився від матері, видно. Фантик! А я ще думала людина!
Бабцю! Почекай! Ти ж мене вчила не мазати свого ближнього дьогтем, поки точно не буде винен. Та й потім своя совість чистіша буде. Далі що?
Не знаю, доню. От зовсім не знаю тепер нічого. Не гадала, що отак. Добрий ж був хлопчина, маму любив Де що поділося?
А чого ти його фантиком кличеш?
Та то історія давня. Ось і тому не могла повірити, що Ігор отак може.
Розкажи!
Що тут розказувати? Мале тоді було, років шість, певно. У ті часи всі діти фантики збирали. Колекції цілі. Дістати ж їх та ще задача. Жили тоді від зарплати до зарплати Цукерки тільки на свята, а гарні раз у рік. Якщо вибір: купити дитині цукерок чи черевички зрозуміло, цукерки відклали. Тож фантики цінувалися як золото. Мінялися ними лише на щось цінне!
А Ганна тоді тримала курей. Не простих породистих! Дві штуки, білі, наче снігом посипані, а голова з короною з пірячка. Як квіти! Ганна їх любила. Де чоловік дістав не знаю, а лише як зіницю ока.
Та біда: у кращого товариша Ігоря був песик, теж породистий, батько з міста привіз. Але гуляти з ним по селу це як торбу з динамітом. Уперше Ігор покликав друга в гості, а той притащив собаку. Невдовзі по двору Ганни полетіли білі пірячка
Бабцю, не вже
Еге, Таню, порвав пес обох курочок Як Ганна плакала! Сина не сварила, але ні з ким не говорила. А Ігор що зробив?
Що?
Віддав усі свої фантики іншому хлопцеві, той часто їздив до міста. І вмовив його взяти з собою, коли батько знову їде. Копилку витрусив, зібрав гривні на новий велосипед, але привіз матері таку ж курочку!
Молодець!
Куди вже ще! Ганна була у захваті! Не тому, що мрію виконали, а тому, що син себе людиною показав. А тепер що? Куди воно дівається, ота людяність? Стефа охала, а Таня вже не перечила.
Який це син, як мати хвора а він й не з’явиться? Це ж якась нісенітниця!
Та баба Стефа мову втратила за тиждень, як Ганну з лікарні привезли. Таня домовилась із сільським фельдшером, сама до міста поїхала, організувала трансфер.
Що робити було? Чекати? А без родичів нікуди.
І тут Ігор приїхав. Несподівано. До того часу Таня вже вміла з двома хворими управлятись то мамі всього, то до Ганни. Сил би вистачило так воно ж наче з заводу йде.
Таня мила підлоги в хаті Ганни, коли в сінях стукнула двері, малий хлопчик пробіг чистим, лише помитим, залишаючи сліди, зняв кепку, виглянув і питає:
Ти моя мама?
Слова такі прості й чисті, що Таня аж застигла з ганчіркою в руці.
Сусідка, Ігор підхопив за плече доньку, привітався. Пробач, що так пізно, винен. Максим у лікарні лежав, я не міг покинути. Міланку теж нікуди
А Люда? вискочило у Тані, і тут же пошкодувала.
Яке їй діло до його сімейного життя?
Нема Люди. Кинула нас. Поїхала з іншими. Я тепер сам.
Як сам? А діти? вивільнилось з Тані, і вона вже не соромилась цього кремезного, загартованого чоловіка, що тримав за руку малу копію себе.
І то правда. Що це я? Щось я тебе, Таню, не так бачив. Спить? кивнув на маму Ігор, присів, зняв доньці чоботи.
Спить. Намучилась. Більше треба відпочинку. Та, може, й оживе Твоя мама за життя була всім серцем.
Усі боки вже відлежала! озвалася Ганна, і Таня зібралась Ігор тут, їй час додому.
Нашвидкуруч домила, залишила каструльку зі свіжою юшкою і молоко дітям. І побігла, забувши попрощатись. Сил розмовляти більше не було.
Думала, що за цей час серце за Ігорем остигло та де там І стало страшно. Бо вже не той хлопчина він, а вона не боязка дівчинка. Постаріли. Мудріші? гадки нема. Але точно інші.
А ще за день Ганна каже Стефі, що, мовляв, хоче сина попросити відвезти її в будинок для літніх.
Баба Стефа так розлютилася, що аж уста відняло. Звідки сила взялась? Вийшла, кликнула Ігоря, плюнула під ноги й так і пішла. Ні бачити, ні чути не хотіла! І Таню захищати не дала.
Нема чого його виправдовувати! Не малий! Який це чоловік рідну матір,.. Стефа, не витримавши, розплакалась.
А Таня, у старому халатику, у якому, як правило, по господарству, вискочила в сінці, впхнула ноги у капці й побігла сусідським двором:
Ігор! Ігорю! Де ти? розчинила двері, стала в порозі, розпатлана, сердита і гарна, як весна: Ти що надумав? Не віддам я тітку Ганну! Не думай навіть! Їдь звідси, ми самі впораємось! Що за одною доглядати що за двома все одно! Ліжко ще одне до мами поставимо й по тому! Оце ти!.. А я ж тебе
Таня раптом осіклась, бачачи, як Ганна крізь сміх витирає сльози, а Ігор посміхається.
Та розвоювалася! Охолонь, Таню! Ганна кивнула. Нікуди він мене не мав везти! То я хотіла. Стефі сказала, щоб синові не бути тягарем. А вона не дослухала та й образилась
Я залишаюсь тут. Куди ж мені від мами?
Та? Таня розгубилась, в око впала валіза. А це що? Куди тоді збирався?
Треба додому скочити, справи владнати, розрахунок забрати, речі. Не знаю, скільки часу. Діти зі мною. Фельдшер уже погодився на маму погляне.
І тут Таня показала характер.
Встала навпроти Ігоря, подивилась у вічі, і відрізала:
Не таскай дітей туди-сюди! Хай лишаються тут. Я догляну. І тебе діждусь. Зрозумів?
Зрозумів, Ігор дивився так, ніби вперше її бачить. Йой, як же я тебе не помічав?
Очки там, у місті собі купи. Мало що ще прогавиш Таня взяла на руки дівчинку, що обняла її за ноги, Пішли до баби Стефи, вона пиріжки пече, любите? От і добре!
А ще за кілька років Ігор виведе на ґанок спочатку Ганну, а потім і свою тещу:
Ну що, мамоньки, давайте потихеньку. Дивіться, які я вам у Львові крісла привіз! Хоч сидіть, хоч лежіть, і все на свіжому повітрі! Краса, правда?
Обережно, підлаштовуючись під крок Ганни, Ігор посадить маму в шезлонг, прислухається.
Молодші прокинулись! А Тані нема Піду гляну, чому кричать.
Таня скоро приїде?
В неї сьогодні останній екзамен. Сказала, що складе на “пятірку”, щоб швидше. То вже скоро вдома.
Авто загальмує біля воріт, а малеча, що з вишні збирала ягоди для бабчиної наливки, вибіжить з саду, кричачи:
Мамо! Мамо приїхала!
І Таня, вже зовсім інша вже не та дівчинка, що колись червоніла перед Ігорем, розкриє обійми і підморгне чоловікові:
П’ять!
А хто ж сумнівався! Ігор кивне і піде в дім.
Близнюки свідомі, у матір, та чекати не люблять це вже в тата.
Ті ще фантики!
