На відпочинок у село ми привезли з міста кота Семена. У селі в кота Семена мешкає його рідний брат на імя Лемур. Від прізвиська він не відкараскався, бо має очі великі та округлі, немов у лемура. Тут у селі не переймаються делікатністю у виборі назв.
Спочатку Семену було не солодко. Попри те, що той не вирізняється розмірами, Лемур взявся школити брата по-своєму: відганяв його від миски, при цьому страшно шипів, як дехто з гостей у відомому шоу Савіка Шустера.
Якось Лемур зробив типову помилку місцевого хулігана повірив, що йому все дозволено, і відкрито кинувся на Семена. Семен, зітхаючи, відмахувався від нього лапою, неначе віялом у виконанні «ой, та лишіть, пане графе», і абсолютно випадково зацідив хука справа: довелося потім Лемура діставати з відра для сміття.
Так невимушено і по-сільському, як усе в його житті, Семен опинився на вершині харчового ланцюга.
В селі до котів ставляться суто утилітарно: Семена від польових робіт уберегла лише зима. Годують тут креативно й нерегулярно. Довго Семен не міг до того звикнути у місті він їв із порцеляни за розкладом, і до столу його запрошував камергарднер.
Через стрес у Семена швидко прокинулися інстинкти. Часто я заставляв його серед ночі на плиті, де він із мордою у каструлі нишпорив. Лемур був на сторожі біля табуретки й роздратовано шипів, подаючи сигнал про мою появу. Семен ліниво обертався й повідомляв братові мявчанням: «Цього не бійся, цей свій бачив би ти, як він поночі в холодильнику риється».
Якось ми вирішили, що Семен дозрів до нового досвіду, винесли його у двір і посадили в сніг. Коли Семен повернувся до нас, вся його морда була біла, а в очах стояла печаль змарнованого життя як у Богдана Ступки в «Тигроловах» у найсумнішій сцені. Більше на дворі ми його не випускали.
Одного вечора до мого сина Олеся прийшли його місцеві друзі. Ми всі зручно вмостилися в вітальні, і я читав дітям уголос Гоголя, «Травневу ніч». Саме на місці, де мачуха обертається на чорну кішку й шкребе пазурами по підлозі, двері до кімнати з жахливим скрипом відчинилися, і на порозі, гордо виступаючи, з’явився котяра Лемур.
На наше лихо, Семен усе-таки навчив брата свому коронному трюку відчиняти будь-які двері лапою.
Вітальня була невеличка, але нам із дітьми вдалося в ній розгубитися. Одного хлопця ми потім діставали з кватирки: від випадіння назовні його врятувала бабуся, яка смачно його годувала.
До речі, варто згадати Лемур у нас абсолютно, бездонно чорний.
Згодьтеся, нечасто трапляється так, що класика справляє на сучасних дітей такий шокуючий ефектЗ того вечора сільська вітальня перетворилася на справжній театр для двох чотирилапих артистів і натовпу зачарованих глядачів. Лемур і Семен вже не ворогували, а радше змагалися у винахідливості то раптом відкривали буфет, то нишком ховали чиюсь вовняну шкарпетку, а то й заходили на коліна до гостей, роздивляючись кожного проникливим поглядом.
Діти ж відтоді, почувши скрип дверей чи тихий шерех у темряві, тільки сміялися: «То наші коти охоронці від чорних магічних мачух!» Та й Олеся вже не лякали жодні міські жахи він знав: там, де двоє братів із серцем домашнього тигра і очима лемура, страхам нема місця.
Насамкінець Семен освоїв особливий сільський талант хвацько вистрибувати на піч так, що жодна каша не встигала пригоріти. А Лемур, попри свою чорну масть, став головним сонячним зайчиком на підлозі бо завжди знаходив спосіб змусити всіх посміхнутися навіть у найпохмуріші зимові дні.
І куди б ми не поверталися до міста чи назад в село, наші коти завжди нас знаходили. Бо справжній дім там, де Семен з Лемуром, де гріє серце і мурчить щастя, як дим із сільської печі взимку.
