Та зовсім вона не страшна! Гарна! Максиме, скажи їм!
Сашуня обіймала до себе обдерту, худющу як трісочка кішку і так ревіла, що сусіди навколо аж у вуха затикались.
Голосиста, запальна, як і всі в нашому великому сімействі, Олександра малеча мала хист доносити свою думку: якщо не красномовно, то принаймні гучно. У свої пять років не було рівних їй на подвірї у тому, як завивати, щоб шибки деренчали.
До Сашуні й її численних братів та сестер давно звикли. Ніхто особливо й уваги не звертав на їхні витівки, добряче розуміючи, що Наталя, їхня мама, не завжди може справитися з такою оравою. Вона працювала так, що будь-яка інша на її місці давно б зірвалася й повісилася ганчіркою на брамі.
Брама, до речі, гарна, кована, розділяла старий особняк у центрі Львова, колись перепланований під комуналку, з вулицею. Предмет гордості для всіх мешканців. Кожної весни Наталя разом із сусідами фарбувала її, тож мала повне право й сама трохи повисіти, коли дуже бракувало терпіння.
Але й цим правом воліє не зловживати, зітхаючи:
Всі ми коняки! Гарні, такі, розумні, тяглові. А ким бути? Своє за тебе тягти ніхто не буде. Все сама! Я та й годі безсмертний поні. Бігаю по колу, і не знаю куди. Чому зрозуміла давно, для чого. А от куди то лиш Бог один знає. Хтось пхає тебе ззаду, а ти тицькаєшся носом у хвіст того, хто біжить попереду, і все мрієш, коли вечір прийде: усі по ліжках, чисті, нагодовані, задоволені. А в мийці ані брудної тарілки Бо хтось уже помив. І оця порожнеча от воно, щастя…
Наталя мала і розум філософський, і вигляду гарного, і натури привітної. Та хто ж гляне на жінку з шістьма дітьми-горобчиками на руках, без майже жодної допомоги чи підтримки? Про особисте таке давно не думала: вистачає чим зайнятися й так.
Матірю шістьох бути не пуд родзинок зїсти!
І претензій до Наталі ніхто не мав, адже всі чудово памятали історію її родини.
Сашуня, як і ще троє дітей Наталі, прийомні.
Сиротинець на неї не чекав ні, не забрала з притулку, не «спасла» й не тягнулася до світлого майбутнього. Напевно могла б, але не тоді, і точно не сама. У неї були свої плани на життя, і навіть подумати не могла, щоб стати самотньою матірю з шістьма дітьми.
Але доля жартівниця, планів нікого не питає.
На, тримай випробування! Шукай відповідь, хто ти є?
Ось і Наталя мусила думати й вирішувати. Та з самого початку все було ясно.
Діти, яких виховувала Наталя її «спадщина».
А спадщину або приймають або ні. Відмовитися не мій варіант, подумала вона. Адже її не залишили. Чому мала б кинути тих, кому не пощастило набагато більше? До того ж вони свої, рідні.
Для таких роздумів у Наталі були свої резони. Вагомі чи ні її мало обходило, головне вони були.
Наталя росла дитиною буремних 90-х.
Її мама гарнюня на все містечко під Полтавою, предмет заздрості всіх дівчат. Вісімнадцять і вже весілля, сукня казкова, чоловік «діловий» такий, що й страшно уявити, в яких «операціях» брав участь.
Свого батька й матір Таня зовсім не памятала.
Зустрічала їх лиш на фотографії на могилі, куди бабуся водила на цвинтар. Гарний памятник з портретами, які Таня гладила пальцем і тихцем їм розказувала, як справи. Про малюнок, який похвалила вихователька, і шарфик, який бабуся звязала червоно-білий, як прапор.
Правду дізналась у шістнадцять.
Бандит тобі був батько, дитино. Сам пішов зарано і доньку мою за собою забрав. Не годиться погано казати, але я не можу пробачити йому твою маму… Плакала, просила не звязуватись, та не допомогло. Любила Кажуть його друзі прикрив собою, коли прийшли за ним. Врятувати хотів… Може, й справді любив… Тебе от налюбив, он яка в мене втіха…
Ось тоді Таня й зрозуміла, хто ті дивні люди, що навідувались інколи до них з бабусею. Мовчки стояли у прихожій або гріли руки чашкою чаю на кухні, слухали, як бабуся оповідала про її успіхи, і лишали пухкі конверти з грішми йшли собі не пояснивши нічого.
Бабуся грошей не цуралася, але й не витрачала. Відкладала. До випуску купила Тані простору квартиру у Львові.
Ось, дитино. Це тобі від мами… і від тата…
Жити у новій оселі Таня не захотіла. Лишилась із бабусею.
Чому, Таню? Красивий будинок! І в центрі! До гімназії рукою подати. На роботу не треба їхати. Чого впираєшся?
Не хочу без тебе! Або переїжджай зі мною, або лишаємось тут!
Бабуся довго не хотіла полишати хатину, з якою повязані спогади про доньку. Зрештою приставила, коли зявилась її племінниця Галина.
Таню, дозволь нам з дітками пожити у твоїй квартирі. Ти там і так не живеш. Порожня ж стоїть. Я платитиму комунальні, прописку зроби бо дітям треба в садок, а без неї не беруть…
Галина жінка наполеглива, і бабуся Таніна слушно остерігалась така, що до кого хочеш увяжеться.
Не слухай її, Таню! Племінниця ніби, а хитра як куниця! Геть її гони!
Бабусю, та ж у неї діти
Ну то що? Нехай сама дбає, мати ж, не чужа тітка! А мені про тебе думати треба!
Таня бабусю слухала, але маленьких тоді Максима й Лізу від себе не відштовхувала. Малеча тягнулася до неї, відчували любов, і щоразу хнюпилась, коли мати забирала їх з Танчиної кімнати.
Порядкуйте! Таня вам не нянька!
Таня пригортала дітей, думаючи, що нечесно, коли в когось порожньо, а інші змушені тулитися по чужих квартирах. Галина не раз нагадувала, що вони рідні.
Фраза «не по-людськи» переслідувала Таню в дитинстві бабуся казала: якби батько Тані жив по-людськи, то й мама жива була б.
Боліла ця думка, і тому робила все, щоб бабуся сказала:
Оце правильно, Таню! По-людськи, як казали колись. Є з чого пишатись ти людина!
Кращої похвали Таня не мала. І їй здавалося, що й щодо Галини треба чинити так само, але бабуся здивувала:
Не те, Таню! Не так треба!
Чого? Чи справедливо, що Галя тулиться по чужинах, а у мене квартира стоїть порожня?
Так! Бо вона не ти! І казку про хитру лисичку ти призабула. А я добре памятаю!
Бабцю
Мовчи, не сперечайся. Галя в твоїй квартирі жити не буде! Крапка! Ми будемо.
Ти ж, бабцю, не хотіла переїжджати!
Тепер доведеться. Але допомагати рідним треба, тільки надміру не давай. Галина ділова, всього здобуде сама. Їй удочка, не рибка потрібна. Знаєш, щедро й від щирого серця давати не завжди на благо.
Чому?
Бо людині тоді не треба тягнутись. Все вже готове! Пусти Галю і сама місце не знайдеш… А далі все на тому стане: це ж ти запропонувала! Ось подивишся, потім сама не рада будеш! Вона хоче все відразу, а не потім
Може й правда, бабцю А хіба добре так думати про людей?
Не знаю зараз поговоримо, а трапиться щось ще й гірше подумаєш. Не давай причини. Со временем ще встигне все статися. Ти не встрявай. Я вирішу. Нехай на мене ображається. А ти осторонь постій. Заради Галининих дітей. Важливо, щоб хтось любив. Кожна краплинка любові це скарб.
Як виявилося згодом, бабуся все правильно казала.
Галина тільки тяжко зітхнула:
То я знала, що Таню в образу ви не дасте.
А ти її образити хотіла?
Борони Боже! У мене ж рідні тільки ви!
Ось і тримайся нас. Ми й допоможемо.
Знаю
Галько, все розумію. Але Таня сирота. Як дати сироту в обіду не побачу й Раю. Там дочка моя Що їй скажу? Як виправдаюсь? Ніяк інакше! Даром не піде. Я свою квартиру не дарую на час віддам. Живи. Район чудовий, для дітей все поруч.
Дякую і за правду, і за дах над головою!
Ти мені не чужа, Галю! Памятай це!
Переїзд відбувся, і Таня з бабусею облаштовувалися на новому місці.
Та життя стояти не любить спішить, не питаючи дозволу людей.
Таня мріяла, щоб бабуся нарешті пожила для себе, але доля вирішила по-своєму.
У поліклініку бабуся ходила як на роботу, жартувала, перебираючи рецепти лікарів.
Таня хвилювалась, але бабуся лише відмахувалась.
Я що, зовсім уже немічна? Пять хвилин по прямій і на місці! Займайся своїм!
Як таня тоді жалкувала, що не наполягла!
Зима Лед. Одне необережне падіння недалеко від поліклініки ударилась головою й знепритомніла. А люди спішили, йшли по своїх справах Лише таксист, знайшовши в сумці записку з телефоном, викликав швидку й зателефонував до Тані. Та було вже пізно.
Бабусі Наталі не стало через добу. Таня провела цей час у лікарняному коридорі з Галиною, що одразу приїхала.
Як мені без неї, Галю?
Не кажи так Сподіваємось!
Та і Галя бачила, яке воно все…
Всі лікарі старанно відвертали очі. Галя зрозуміла навіть надії нема.
Таню, їй це б не сподобалось!
Що?
Ну твоє ниття! Вона була сильною, тебе такою виховувала.
Так
Ото й тримайся. Заради неї.
Я буду
Доба минула і Таня зрозуміла, що життя знову змінилось. Тепер сама відповідатиме за все.
А подій було чимало.
Появився Олег, з яким Таня прожила пять років, розлучились спокійно, залишившись з двома дітьми, без каменя на серці. Олег був прямий, не таїв: знайшов іншу пішов, але пообіцяв допомагати.
Ми ж з тобою друзі, Танюхо? він збирав сумку.
Ага Олесю, а сам себе чуєш? Таня в той момент відчувала себе так само як у день коли дзвонив таксист про бабусю, та люті на чоловіка навіть не знаходила.
І за що? За чесність? За те, що покинув? Та життя таке… З дітьми важко Вони його люблять
Вона лише допомогла з речами, не питала ні про що, зателефонувала Галині:
Приїдь
Галя, яка досі жила у квартирі бабусі, працювала старшою медсестрою. Вона вже вкладала доньку з виробом у школу, але, вдруге почувши той самий невпевнений голос, озирнулась на годинник і кинула:
Зараз буду!
Через півгодини гойдала Тетяну в обіймах, тихцем лаяла всіх родичів Олега.
Не ридай! Був і немає. Всі вони такі! Ну і що головне, від дітей не відмовився! Побачиш, буде допомагати. А мій і того не робить аліменти слізні! Я і мама, і тато дітям. Хіба це нормально? Лізка ще нічого, а Максимові? Отець потрібен А його ніби й не було!
Галь, а що мені робити?
Не сваритись! Єдине, що раджу. Все інше мине з часом.
Дивишся і справді мудра, Галька.
Дякуй твоїй бабусі. Її ця мудрість. Я зараз тобі що говорю, а ніби її голос поруч
Дякую, бабцю… Таня витирала мокрий рушник. Але чого ж так боляче?
А так і має бути! Якби не боліло тоді лихо!
І справді, час ішов, усі справи закручували страждати було ніколи.
Олег дітей навідував, брав на вихідні, старався бути для них батьком.
Тож коли Тані повідомив, що чекає на дитину, вона відійшла легко.
Добре…
Тань, спасибі!
За що?
За реакцію. Ти класна жінка!
Таня змогла навіть посміхнутись.
Та невдовзі друга новина.
Галю! Як так?!
Таню, всі ж такі були! Тобі що, деталі розказати? Галя жартувала, хоча очі повні страху.
Жартівниця Галю, а батько хто?
А кому воно треба? Дізнався й пропав. До лісу йому шлях! Не встигла й налякати.
Чим би це?
Що в мене двійня Таню, як же я тепер? Де я з ними? Максим, Ліза їх ще виростити… Як їхню історію писати далі?
Галя кусали пальці, побігла до ванної, а Таня дивилась на дітлахів, які на кухні лущили цукерки.
О, вам по рівному! Не жадничати! Тітко Таню, чого ви така сумна? Тримайте цукерку! Помагає!
І дивлячись в очі рідного хлопчика, Таня приймає рішення, над яким усі б здивовано хитали б головою.
Та ти з глузду зїхала! Галина дивилась на дарчу й хитала головою. Не можу…
Можеш! Таня кивнула нотаріусу, всміхнулась. Це правильно. Бабуся б зрозуміла. У тебе дітки хороші… Хай у них буде власний дім.
Квартира бабусі перейшла до Галини, і всі чекали на народження двійнят.
Сашуня й Маруся народилися вчасно маленькі, як ляльки, і відразу дали знати світу, що з ними треба рахуватись.
Голодні дівчата! Ну й добре! Як назвемо?
Одну в честь мами, Олександрою, іншу Марусею, в честь тітки.
Добра, видимо, була тітка.
Не було б її, не було б і цих дітей!
З пологового будинку Галю зустрічали діти й Таня.
Ну ось! Нас стало більше! шепотіла Таня, підіймаючи конвертик.
Головне, щоб щасливі були Галина обіймала дітвору та ховала свою тривогу.
Якби розказала Тані про страхи, якби вчасно звернулась до лікаря усе могло бути інакше.
Та мамі не до себе, коли на руках немовля.
Галині стало зле через тиждень після виписки. Вона попросила Максима глядіти за малими, сама викликала швидку, подзвонила Тані.
Не реви, не лякай Лізу Поки не треба…
Галю не врятували.
Серце, на яке не нарікала ніколи, не витримало.
І Таня знову залишилась перед вибором. Але чи був він узагалі?
Єдині родичі, та четверо дітей, а у вас ще двоє своїх! Не знаємо, ми маємо подумати співробітниця опіки качала головою.
Сперечатись було ні про що. Але віддати дітей у притулок немислимо. За рішення потрібно відповідати. Так вчила бабуся.
А раз це правильно, то й розмови не буде. Діти повинні бути разом!
Олег допоміг знайшов юриста, сидів із дітьми, поки Таня бігала по інстанціях.
А твоя не проти?
Ні. Вона ж мати. І давно зрозуміла просту річ.
Яку?
Ти мене не приймеш назад, так?
Так.
Тоді чого турбуватись? Олег аж плечима знизав. Слухай, Тань, ти певна?
В чому?
Шестеро! Це… забагато
Не впевнена, Олеже. Боюсь! Панікую Але інакше не можу. Вони всі мої Як їх ділити?
Чого ти боїшся?
А якщо не впораюсь? Я ж одна
Не одна. Якщо дозволиш. Допоможу! Я тобі винен, памятаєш? Олег стирав сльози Не плач. Справимось! І знаєш, Таню?
Що?
Кращої жінки не бачив! Та й людини такої. Не буває таких, знай. І не бійся саме ти впораєшся!
Твої слова та Богу у вуха, Олеже!
Він усе чує, і все знає. Бабуся ж твоя там. Не зрозуміють вона пояснить.
Таня вперше після смерті Галини всміхнулася.
Далі було важко.
Таня трималася, та інколи ночами схлипувала в подушку краячи її зубами, щоб не почули діти.
Ба, підкажи! Що далі? Ти завжди знала.
Дивне діло пам’ять підкидала то одну, то іншу підказку. Відповідь як натяк але і того вистачало. Діти росли. Для них Таня найрідніша людина. Всі знали: що б не сталось бігти до неї. Вона зрозуміє, підтримає, пробачить, якщо треба. І боляче не зробить.
Ось і зараз Сашуня тисне до себе знайдену кицьку й сердито відказує сусідці:
Виганить тебе Тетяна разом з цією кішкою! Бач, яка брудна! І лишай! Кинь її!
Ні! Сашуня безпорадно дивиться на старшого брата, потім на двері підїзду.
Того дня Таня збиралась везти дітей до львівського зоопарку. Встала рано, зробила сніданок, підняла сімейство, за годину зібрала всіх. На кілька хвилин лишила молодших під наглядом Максима на подвірї.
Поведи їх на гойдалки, Максику! Дві хвилини! Шукаю старі кросівки!
Подивись у шафі в Лізи, вона прибирала! Ми на дворі! Максим вилітів за двері, обернувся: Мамо, нафарбуй друге око, бо дуже смішно. І не спіши! Я догляну!
Таня кинулась по хаті, знайшла взуття, нафарбувала не лиш друге око, а й губи. Вихідний можна. Але вперше подумала: так, дітей море, клопотів удосталь але чому не бути гарною? Чому не взяти й не порадувати себе хоч сьогодні?
Відтоді Таня навчилась отримувати радість від буднів.
Можна сваритися за шоколад на футболці, а можна купити вати, дати дітям морозива й сказати:
А я йду до слона! Хто зі мною?
І згадати, як колись із бабусею у зоопарку їла компот, бутерброд, сиділа на лавці біля слонів, трималась за руку, й мріяла, щоб день не завершувався.
Тепер вона сама варить компот, готує пакунок із бутербродами. І колись її діти зроблять так для своїх. Так і має бути.
Востаннє зиркнувши в дзеркало, Таня підхопила рюкзак і вискочила з квартири.
Сусідка, підіймаючись назустріч, лукаво всміхнулася:
Йди, Таню! Там на тебе сюрприз чекає!
Сашуня миттю підскочила, витягуючи кицьку:
Мамо! Подивись! Вона ж гарна?!
А що цьому могла відповісти Таня?
Та нічого!
Взяла ту кицьку за холку, оглянула й зітхнула:
Зоопарк скасовується. В нас тепер свій тигр є. Максе, де тут найближча ветклініка? Ходімо!
Цей день стане добрим. Може, не повезе сьогодні дітлахів до зоопарку. Але і так буде що робити.
А за пару місяців худа облуплена кицька, яку Сашуня гордо приволокла додому, стане гарною, доглянутою, лагідною муркотухою, принесе у дім ще краплинку радості, а заразом цілий океан щастя.
Й нікого це вже не здивує. Бо для них все просто: де любов забагато її не буває.
