Колись давно, вже минуло чимало років, Семен приїхав у село навідати свою тітку старшу сестру його мами. Сама мама, перед смертю, просила доглядати за Меланією, адже іншої рідні у неї не лишилось.
Тітка Меланія була дрібненька і дуже старенька. Семен не раз намовляв її перебратися до них у Львів: мовляв, буде у тебе своя кімната, у дворі є інші старенькі жінки, буде веселіше. Та тітка ні за які гроші не бажала кидати рідну оселю.
Тож доводилось Семенові кожні три місяці брати на роботі пять днів без зарплати та їхати до неї в село. Два дні витрачав на дорогу, а ще три допомагав тітоньці по господарству. Добре, що сам був начальником відділу, а шеф товариш дитинства, тож міг дозволити собі такі короткі відпустки.
Цієї весни, однак, Семен не зміг приїхати у березніна роботі був справжній завал, й приїхав аж наприкінці квітня.
Тітка Меланія сильно знемоглась після зими, а сусідка, тітка Маруся, розповіла, що двічі викликали «швидку».
Чому ж ви мені не подзвонили? питав Семен. Я ж дзвонив, казали, що все гаразд.
Бо Меланія наказала нічого не казати, щоб не турбувати тебе на роботі. Сказала: як помру, тоді хай повідомиш.
Семен сходив у магазин за цукром і сіллю, як наказала тітка, а також купив гречку, тушонку, згущене молоко.
Коли повернувся, біля ґанку побачив худеньке вовчука-цуценя місяців пяти, з великою головою і видовженою мордою.
Тітко Меланіє, звідки у тебе це цуценя?
Занеслось місяць тому. Вийшла до хвіртки сидить, трясеться від холоду, худющий. Я його підгодовую, щоб радісніше було.
Семен приголубив щеня воно поклало голову йому на коліна. Змалку Семен мріяв про собаку, але батьки не дозволяли. Дорослим заводити не наважився дружина якось взяла кота, але той зник через три роки. Дітей у них з Оксаною не було, змирились уже. Жили для себе, часто подорожували.
А як звати твого друга?
Демян. Так мого кота звали.
Семен засміявся:
А можна собаку котячим імям називати?
Хіба має різницю, відгукується ж.
Поки Семен гостював у Меланії, Демян ходив за ним хвістком. Коли настав час їхати, Семен просив тітку дзвонити, як стане гірше, не соромитись просити ліків, будь-чого.
Я й так тебе замучила, то й бувай. Ненадовго вже залишилось.
Що ви таке кажете, тітко, ще довго живіть! Мені не важко приїжджати.
А можна тебе проха́ти? Якщо помру не кидай Демяна. Він жива душа.
Не кину, якщо треба віддам у добрі руки.
Ні, забери до себе. Не дарма ж він приблудився…
Пес поклав морду Семену на коліна і сумно подивився в очі.
Добре, тітко, обіцяю.
А за місяць Меланія померла. Семен належно відспівав похорон, з сусідами відзначили девять днів. З Демяном вони сходили на цвинтар попрощалися.
Час було їхати до міста. Семен купив намордник і повідок, і вони поїхали на станцію, звідки відходив потяг до Львова. Купили квиток у купе, де дозволені тварини. Зайшли, а там у вікна сидів незнайомий чоловік.
Пес насторожився, загарчав.
Негоже це з вовками їздити, вирячився незнайомець.
Ти що, чоловіче, який вовк? Це мій пес, Демян.
Демян твій справжній вовк! Я мисливець, на таких ходжу.
Замовкни краще, якщо хочеш цілим доїхати.
Той похапцем зібрався та вийшов у коридор.
Залишились удвох. Семен глянув на Демяна:
То ти що, справді вовк?
Пес знову поклав морду на коліна й замахав хвостом.
У двері заглянула провідниця:
У вас хто німецька вівчарка чи вовк?
Хтось наговорив вам. Особлива то вівчарка, пошукова.
А документи на собаку?
Зараз, Семен почав шукати, Ой, здається, біля каси залишив! Та ж без паперів нам би квиток не продали, звернувся до провідниці.
Згодна, кивнула вона.
Там, біля каси, якраз працювала донька тітки Марусі. Вранці вже були у Львові. Семен одразу повів Демяна до ветлікарні на розі вулиці. Лікарка відразу запитала:
Ви з цирку?
Чому?
Бо у вас вовк.
Не з цирку, з села. Тітка померла забрав як обіцяв.
Лікарка пильно оглянула тварину:
Це мішанець, один із батьків, мабуть, німецька вівчарка. Такі напіввовки зазвичай спокійні та віддані, не турбуйтесь. Зареєструємо й зробимо щеплення.
Дружина дуже привязалась до Демяна купала, годувала, водила гуляти. Минуло майже десять місяців.
На різдвяних канікулах, вже під вечір, Оксана взяла Демяна прогуляти в парк неподалік. Вона сама була лікарем, але давно хотіла пройтись свіжею вулицею після сидіння в хаті. Там, у парку, Демян несподівано насторожився й чкурнув у темряву.
Оксана гукала, але його не було хвилин шість-сім. Якраз хотіла дзвонити Семену, аж бачить як пес тягне щось у пакеті.
Бігла назустріч у пакеті був немовлятко, місячна дівчинка, жива.
Оксана, хоч і лікар, одразу викликала «швидку» й поліцію.
Їх забрали швидко. Оксана залишила пса вдома і з Семеном поїхала у дитячу лікарню. Там повідомили: дівчинку звуть Соломія, здорова, при ній була записка з проханням віддати у хороші руки.
Оксана попросила показати малу як тільки побачила її, зрозуміла: це її дитина.
Семен і слова не сказав лише кинув короткий, лагідний погляд. Дружина сказала, що хоче взяти Соломію в сімю, оформити удочеріння.
Через два місяці у них зявилась донечка Соломія, яку привів до них у дім давньою весною вірний Демян. Як і казала тітка Меланія не дарма пес прибився до її домуЗ того часу кожне Різдво в їхньому домі було особливим. Соломія росла веселою дівчинкою з ясними очима та довгою русявою косою. Демян уважно стежив за нею де б вона не гралася, завжди був поруч, терпляче дозволяючи маленьким рученятам тягати себе за вуха й хвіст. Семен часом задумливо поглядав у вікно, де під пухнастим снігом залишався тонкий слід вовчих лап: тепер, нарешті, він розумів, чому тітка Меланія назвала свого пса іменем з минулого бо, можливо, доля і насправді часом приходить не дверима, а тихо, на мяких лапах.
У їхній оселі завжди пахло свіжим хлібом, теплим чаєм і дитячим сміхом. А Демян вечорами вкладався біля ліжка Соломії, охороняючи сон своєї маленької господині. І, коли інколи вночі Семенів погляд зустрічався з уважними собачими очима, то йому здавалося: в Демяна всередині світилася якась стародавня, добра мудрість, подарована тим, хто навчився чекати, любити і не зраджувати.
Так легкий вовчий слід повів їх до щастя, яке вони навіть не наважувалися мріяти.
