Кажуть, що дитина дзеркало душі родини. Але що, коли це дзеркало замість любові відбиває загрозу, схожу на холодне, непізнане озеро серед нічної Полтавщини? Ось снилася мені історія, від якої й сама ніч здригається. Ідеальна родина як калина серед зимового снігу розсипається в одну мить, і з неба сиплеться білий пил.
**Сцена 1: Шепіт дощу над річкою**
У просторому фойє маєтку не під Києвом, а під самим Лубнами, світло ламп соромязливо ковзало по стінах, немовби боячись розбудити щось незриме. Олена у смугастій чорній сукні рухалася мармуровою підлогою, що відлунювала тупотом її кроків, неначе це було поле битви давніх козаків. Попереду стояла кімната, схожа на стару каплицю, у порожнечі якої виднілася шестирічна дівчинка з ім’ям Ореста імя, що залишає вістку у кожній хаті України. Її сукня, рожева та весела, блимала, як яблуко серед подушок сіна в бабусиній коморі.
На другому поверсі, там, де сходи вкриті вишивкою, затиснутий між дійсністю і сном, стояв батько Віктор. Він стежив за дружиною і донькою, немов спостерігач із незавершеної думи. Від нього линула така напруга, що навіть павуки у кутках зупинились.
**Сцена 2: Маски з полину**
Олена обережно впала на коліна навпроти Орести. Її обличчя, раніше схоже на лагідний хліб, зненацька стало, як зимовий лід на Дніпрі. Вона притиснула губи до вушка дитини і прошепотіла, ніби пісня вітру в полі:
**Я знаю, доню, ти не на майданчику впала з гойдалки.**
**Сцена 3: Дзеркало правди**
Ореста поглянула на тата, чий силует відбивався у дзеркалі між неоном і темрявою, а тоді повернула обличчя до матері. Нижня губа завібрувала, але в очах розгорілася тривожна відвага, як у тієї, хто бачив зблизька Гайдамацький яр.
**А я бачила, що ти ховала у багажнику, мамо,** проказала вона чітко, голос дзвенів, як срібна гривня.
**Сцена 4: Межа на Купальському вогнищі**
Очі Віктора округлились від жаху. І він фортепіанними стрибками полетів униз по вишневих східцях. Олена навіть не глянула рука її стала твердою, мов дубова качалка, і вхопила милицю Орести. Стиснула так, що кісточки стали білими, як весняна конюшина. Погляд її був холодний, дикий, як зимова ніч на Східному Поділлі.
Усе завмерло, хвилина потяглась, як тьмяний дзвін храму.
**Кінець: Розрив шаблі**
**Олено, відпусти її!** вигукнув Віктор, вхопивши її за плече.
Олена рвучко піднялася, змахнувши його руку, і її голос став, як трос на човні:
**Ти справді хочеш знати, що там було? Чи дозволиш їй усе сказати?**
Ореста ступила назад, милиці постукували, як краплі нічного дощу по черепиці.
**Там був твій синій саквояж, тату,** мовила дівчинка. **Той самий, що ти шукав по всьому будинку. Мама кинула його в багажник і хотіла спалити разом із жовтою Ладою.**
Віктор закляк. Він дивився на Олену, яка вже не грала ролі хазяйки спокою.
**Я робила це для нас, Вікторе,** холодно кинула вона, нервово поправляючи поділ сукні. **У тому саквояжі стільки доказів вистачило б, щоб зруйнувати нас усіх. Твоя донька бачить надто багато. Може, наступна її прикрість вже перетвориться на подію у вечірніх новинах.**
Вона повернулась і, ледь торкнувшись підлоги підборами, вийшла з будинку. Сирість і тиша обійняли фойє. Ореста спокійно дивилась на Віктора, і він раптом збагнув: таємниці їхньої сімї врятовано від чужих, проте він тепер вязень у власній оселі під поглядом жінки, яка не боїться нічого, окрім правди.
**А що б ти зробив, якби опинився на місці Віктора в цьому дивному сні? Чи можливо врятувати дім, у якому правда стала зброєю, а нічна тиша вартовим? Пиши свою думку на сторінках забутих зошитів!**Віктор опустився навпочіпки поруч із донькою. Він відчував світ навколо тріщить по швах, але в цих уламках залишилася правда, яку не випалити й на найзапеклішому вогнищі. Ореста просто обійняла його за шию, мов це було найприродніше на світі.
Я не боюся, тату, прошепотіла вона. Дзеркало може розбитися, але вода ще довго несе відображення по річці.
Віктор тихо всміхнувся, вперше за довгий час відчуваючи, що не все втрачено. Він узяв доньку на руки й виніс у дощ, туди, де блищало свіже повітря, і навіть найгустіша ніч не могла заховати обрію. На ґанку вони зустріли ранковий туман, а кожна крапля дощу писала новий спогад на долонях.
Правда, як і сімя, часом губиться у тіні, та якщо вночі знайшовся хоча б один промінь сміливості, дім ще можна врятувати.
І з поламаною милицею, і розгубленим серцем, вони рушили вперед у новий ранок, де відбиток любові на воді вже ніхто не наважиться стерти.
