Збій системи
Соломія, ти вдома?
Ярославе, я завжди вдома недільного ранку. Ти це знаєш.
То відкрий двері.
Соломія дивилась у вічко три довгі секунди. На сходовому майданчику стояв її брат Ярослав куртка розстебнута, біля ніг дві великі торби, на обличчі втома людини, яка щойно програла важливий спір. За його спиною два дитячих силуети: один вищий, один нижчий. Соломія заплющила очі, потім розплющила. Силуети нікуди не поділись.
Клацнув замок.
Доброго ранку, промовив Ярослав й посміхнувся тією самою дитячою, трохи винуватою усмішкою усмішкою людини, що зараз неодмінно попросить про послугу.
Ні, одразу відказала Соломія.
Я ще нічого не сказав.
Ти посміхаєшся саме так. Значить ні.
Остап протиснувся повз тата й глянув на тьоту знизу вгору. Йому шість років, чуб скуйовджений, шнурівка від кросівка волочиться по паркету. Поряд з ним Марійка тримає в руці іграшкового зайця без одного вуха, дивиться на Соломію з тією безпосередньою цікавістю, яку мають тільки чотирирічні. Тобто без найменшого страху.
Соломія кинула погляд на паркет: світлий дуб, покриття Скандинавія від О.Б.І. викладений три місяці тому майстром, якого вона чекала півтора місяці. А шнурівка Остапа вже у якійсь коричневій рідині. Що саме уточнювати не ризикнула.
Заходьте. Але взуття знімайте відразу.
Квартира на восьмому поверсі елітного ЖК Північна Крона була її справжньою перемогою. Не посада старшої менеджерки з продажу в Дизайн Сервіс, не автівка, не рахунок у банку. Саме ця квартира. Сотня квадратів, стелі три метри, панорамні вікна, вигляд на міський парк. Вона облаштовувала її два роки: міняла світильники, підбирала штори, доки не знайшла затишний сизо-голубий колір, що ввечері ставав майже сірим. Диван із каталогу О.Б.І. сірий, широкий, із високою спинкою. Журнальний стіл із масиву з характерною тріщиною поверхні спочатку вона злилась, потім звикла й навіть полюбила. Ані зайвих речей, ані безладу на підвіконнях. Косметика BelleVie шикується за зростом на полиці у ванній, рушники одного кольору, вішаки у шафі однакові дерев’яні.
Це життя було впорядковане та побудоване з усвідомленням. Кожна річ на місці. Справжня київська тиша. Гул техніки на кухні, хіба що доноситься віддалений шум дощу по склу.
Ярослав поклав торби у передпокої. Діти роззутилися. Остап відразу торкнувся рукою білої стіни.
Остапе.
Що?
Руки.
Хлопчик подивився на долоню, потім на стіну, потім знову на тьоту.
А що з руками?
Соломія глибоко вдихнула три секунди, потім видихнула теж три. Цього її навчили на тренінгу зі стресостійкості.
Ярославе, давай швидко.
Брат пройшов на кухню, сів на високий стілець біля барної стійки, склав руки на столі жест капітуляції.
Ми з Дариною їдемо в санаторій. На вісім днів. Нам треба поговорити. Ти розумієш? Дуже треба. А з дітьми ніяк.
Інших варіантів нема?
Мама до наступної пятниці в Микулинцях, ти знаєш. Даринині батьки в Ужгороді, там якась пташина інфекція, дітей не можна везти. Соломія, я прошу тебе лише одне: вісім днів.
Вісім днів, повторила вона.
Чи девять. В неділю приїдемо.
З вітальні почувся впізнаваний глухий звук щось упало.
Марійко, нічого не торкайся! крикнув Ярослав у бік вітальні.
Ярославе, сказала Соломія вже майже пошепки, рівно й виразно, як радили на тренінгу. Я працюю з дому. У середу в мене онлайн-презентація для клієнтів із трьох міст. Я не вмію з дітьми. Не знаю, що вони їдять, що казати, як вкладати спати.
Їдять усе, крім цибулі. Остап ще не їсть помідорів тайна. Говорити їм можна все, вони не капризні. Марійка спить із зайцем, Остапу треба почитати у нього в сумці книжка.
Ярославе…
Соломіє… Він підвів очі. І вона побачила в них таку втому, що десь всередині стиснулося. Не жалість. Інше. Втому, з якою не сперечаються. Якщо ми не поїдемо зараз, не знаю, що буде з нашою сімєю. Не знаю.
Вона мовчала. Над парком пролітала біла хмара, повільно і спокійно.
Вісім днів, нарешті сказала вона.
Дякую…
Не дякуй. Я не обіцяю, що не подзвоню через три години.
Я буду на звязку. Дарина теж.
Ярослав рушив майже навтьоки; цілував дітей у маківки, сказав щось із розряду тьотя Соломія найкраща, залишив інструкції нерівний крупний почерк на аркуші і через 15 хвилин двері зачинилися.
Соломія залишилась у передпокої.
Остап і Марійка дивились на неї.
Вона на них.
Ну, сказала вона.
Ну, погодився Остап.
Голодні?
Я сік хочу, сказала Марійка.
Який?
Помаранчевий.
Апельсиновий?
Не знаю. Помаранчевий.
Соломія відкрила холодильник. Там дві пляшки мінералки, контейнер з овочами, йогурт, відкоркована пляшка білого сухого та… ніякого соку. Про дитячий сік вона не думала. Навіть про його відсутність досі не було причини думати.
Підемо в магазин, рішуче відповіла вона.
Ура! вигукнув Остап на всю квартиру, й просторі триметрові стелі відгукнулися луною.
Соломія скривилась.
Магазин був у сусідньому будинку, пять хвилин пішки. За цей час Марійка впустила зайця чотири рази, Остап натискав усі кнопки в ліфті, навіть диспетчер, і розповів Соломії цілу біографію Васька зі своєї групи, який плюється насінням на два метри. Соломія дізналась більше, ніж просила.
У магазині вона купила сік чотирьох видів, молоко, батон, йогурти з полуницею, макарони, курячі котлети в упаковці, яблука, банани й печиво в яскравій обгортці, яке Остап сам підклав у кошик. Вона не стала прибирати печиво назад капітуляція, яку ще тиждень тому собі б не пробачила.
Перший день минув спокійно, якщо не зважати, що Марійка розлила сік на журнальний стіл, а Остап навмисно вдарився плечем у косяк і ревів пять хвилин. Соломія не знала, як заспокоїти дітей: налила води й сказала, що все мине. Це порада дорослим, але чомусь подіяла. Остап випив, схлипнув востаннє й сів дивитись мультики на планшеті, який Ярослав поклав у торбу.
Спати діти відмовились о девятій, о десятій і о пів на одинадцяту. Тоді Соломія прочитала Остапу книжку про ведмедя, який шукав малину, двічі. Марійка вже спала, обійнявши зайця, прямо на дивані. Соломія дивилась на неї, хвилин двадцять, тоді обережно підняла на руках і віднесла в гостячу. Дівчинка була легка й тепла, як маленьке сонце. Вона не прокинулась.
Соломія повернулась на кухню, налила собі чай з трав з термочашки Lemax й відкрила ноут. До презентації три дні. Треба доробити два слайди й потренуватись.
В тиші кухні Соломія пила чай і не могла зосередитись.
Другий день почався о 6:37 точний час, бо вона глянула на годинник Xiaomi саме коли у вітальні гримнуло.
Остап встав раніше за всіх і вирішив будувати фортецю з подушок. Всі подушки лежали на підлозі, плед теж, сам Остап їв печиво просто з пачки, якимось чином діставши його з верхньої полиці. Крихти навіть на паркеті.
Доброго ранку, бадьоро сказав він.
І тобі, мовила Соломія.
Ти вмієш смажити панкейки?
Млинці?
Ну такі круглі з медом…
Кленового сиропу не маю.
Шкода.
Вона зварила гречку Остап їв без претензій. О восьмій Марійка зявилась на кухні із зайцем, залізла на стілець і сказала:
Я хочу таку кашу, як в Остапа.
Соломія вирішила поки що все добре.
Повінь трапилась у вівторок о другій дня.
Вона монтувала презентацію у кімнаті, діти запускали кораблики у ванній дозволила зробити з паперових квитанцій. Безпечно, власне.
Через двадцять хвилин настала підозріла тиша.
Спочатку вона закінчила слайд, потім, ідучи по воду, побачила: з-під дверей ванної на плитку коридору повзло щось блискуче.
О ні, зітхнула вона тим тоном, коли вже пізно.
У ванній кран лив повним ходом. Кораблики заткнули злив особливо флагман «Мрія» Остапа. Вода через край бігла, мабуть, хвилин десять.
Вона закрила кран, подивилась на підлогу, заплющила очі.
Дзвінок. Через двадцять хвилин, якраз коли вигрібала воду ганчіркою, думаючи, що улюблених капців BelleVie не врятувати.
Хто там?
Сусід. Сьомий поверх.
Відчинила. Чоловік сорока років, високий, трохи розтріпаний, у домашніх джинсах і темно-синьому светрі. Спокійне обличчя. В руках смартфон екраном до неї. На екрані фото мокрої стелі зі змазом біля люстри.
Я Андрій. Сімдесят друга.
Соломія. Вісімдесят четвірка. Вдихнула. Я знаю, що сталось. Діти.
Ясно. Він сховав телефон. Допомогти?
Вона чекала зараз почнеться лекція. Що так не можна, управляюча компанія, завдати збитків… Вона була підготовлена. Це ж її робота.
Ви сказали допомогти? перепитала вона.
У вас ще води на підлозі багато. У мене є будівельний фен і чудова швабра… Я маю на увазі, швабра з віджимом.
З-за спини визирнув Остап:
Ви наш сусід знизу? Через нас у вас мокро?
Через вас, погодився Андрій, і Соломія напружилась. Але він не докинув жодної злості, тільки трохи кивнув: А кораблики гарно плавали?
Класно! В мене був авіаносець!
То серйозно.
Заходьте, зітхнула Соломія. Безглуздо держати в коридорі.
Дальші півгодини забулись у деталях. Андрій молча приносив швабру, реально допомагав витерти ванну і коридор. Спокійно, без коментарів, навіть давав Остапу потримати ганчірку і хлопець сприйняв це як почесне завдання. Марійка визирала з порогу, обіймала зайця і з серйозністю казала, де ще вологе. І завжди правильно.
У вас стеля сильно постраждала? спитала Соломія.
Трохи. Там і так стара побілка, відлущується. Пляма просохне.
Я відшкодую ремонт.
Побачимо, знизав плечима Андрій. І його побачимо було не про погрозу, а просто про життя. Ви давно з дітьми?
Другий день.
Ваші?
Племінники. Я… ні, немає своїх.
Він кивнув. Глянув на Остапа: той уже забув про потоп і вивчав кнопки на пульті до телевізора.
Розумію, сказав Андрій. Тоді рада: краще поставити у ванну спеціальну заглушку на злив. У кожному господарському продається. І кран відкривати на мінімум.
Візьму до уваги.
Удачі вам. Взяв швабру. На виході обернувся: Якщо що, я на сьомому. Дзвоніть, не соромтесь.
Чого ви такі спокійний? сама не знала, чому це запитала.
Андрій подумав.
А сенс кричати? Стеля від крику швидше не висохне.
Пішов. Соломія притулилась спиною до дверей. За вікнами сідало сонце. На кухні Марійка сварилась з Остапом за печиво. Вона мовчки поділила печиво навпіл.
Діти глянули на неї з рідкісною повагою.
В середу зранку готувалась до презентації. Діти дивились мультики у вітальні, планшет заряджений, яблука нарізані, крекери теж. Повний контроль.
Одинадцята. Презентація. Вона за столом у кабінеті, ноут з камерою, навушники, строгий піджак поверх домашньої футболки. З трьох міст України сім підключень: директор львівського філіалу, двоє киян, ще декілька з Харкова.
Перші пятнадцять хвилин все гладко: демонструє нову колекцію О.Б.І., розповідає про ціни, два питання.
Шістнадцята хвилина двері відчиняються.
Тьотю Соломіє! Марійка на все подвіря, навіть без мікрофону. Остап узяв мого зайця!
Марійко, строго й тихо каже Соломія, я працюю.
Він каже, що заєць некрасивий!
Некрасивий! доходить з вітальні.
Перепрошую, хвилину, каже Соломія у камеру з посмішкою людини, котра все контролює.
Ставитиме на паузу, виходить у вітальню. Остап тримає зайця за друге вухо, Марійка за тулуб. Тягнуть у різні боки.
Відпустіть зайця. Оба.
Відпустили. Заєць гепнувся на підлогу. Марійка миттю підняла його й обійняла.
Остап, можеш подивитися мультик мовчки?
Вже кінець там.
Перемкни на інший.
Який?
Який наступний буде.
Там реклама…
Погляд в погляд. Соломія бере пульт, шукає дитячий канал йде мультик про тварин. Повертається до онлайну.
Ще вісім спокійних хвилин. Знову стукіт цього разу Остап заходить і мовчки стає поруч.
Соломія, не припиняючи промову, боковим зором помічає: не йде.
Мені треба в туалет, заявляє він у камеру чітко.
Перша засміялась регіональна директорка. За нею всі. Соломія почервоніла перший раз років за пятнадцять.
Остапе, ти знаєш, де туалет.
Знаю. Просто сказати захотів.
Йди…
Він іде. Слайди закінчені презентація безповоротно втратила форму, але здобула щирий контакт. Харківський партнер ділиться у нього троє дітей, прекрасно розуміє. Львівянин каже, колекція О.Б.І. цікава. Домовилися про наступний дзвінок.
Соломія закрила ноут. Ще сиділа.
Зрозуміла, що не зла. Хоча чекала злості. А її не було.
На кухні зробила дітям канапки з сиром. Остап зїв і похвалив, Марійка відкусила половину заклопотана бесідою з зайцем.
Четверта година дзвінок.
Приніс заглушку у ванну, сказав Андрій. Ту саму, на злив.
Він тримає прозорий пакетик із гумкою.
Ви спеціально ходили в магазин?
Мені все одно треба було по хліб.
Заходьте.
Він навіть роззувається в коридорі. Остап летить назустріч:
О, це той мужик, що мені допомагав!
Той самий.
Ти вже просох?
Майже. Ще день-два.
Тоді ходімо в Дженгу грати! Поетично і простодушно.
Можу.
Тоді зараз…
Так Андрій опинився за столиком з дерев’яною вежею між Остапом і Марійкою, яка просто була поруч із зайцем. Андрій грав із повагою, і саме це діти чудово зчитували.
Соломія формально щось готувала на кухні, реально спостерігала.
Обережно, казав Андрій Остапу, оту крайню потягни. Вона легко відійде.
А ти звідки знаєш?
Вежі як життя. Є слабке місце треба знайти.
І в житті так? питає Остап з філософською глибиною.
Андрій мовчить секунду:
Дуже схоже.
Вечеряли разом. Андрій залишився природно. Допоміг посмажити котлети, нарізав батон, побачив, що у Соломії не так виходить. Хліб нарізав рівно.
Ви давно в цьому домі?
Три роки. А ви рік, бачив як заїжджали.
Ви спостережливий.
Просто збіглося. Я саме поспішав на роботу.
Де працюєте?
Архітектурне бюро, конструктор. Несучі конструкції. Суха спеціальність.
Чого суха?
Мене питають не про красу, а тримається чи ні.
Але ж це важливіше, каже Соломія.
Він трохи здивувався, але:
Атож.
Діти лягають о девятій. Без суперечок. Андрій допиває чай, дякує за вечерю, встає.
Надобраніч. І дякую. За заглушку.
Це дрібниці.
Не про гумку За ввесь вечір. І за спокій у вівторок.
Він затримав погляд трохи довше.
Ви тримаєтеся гідно для людини, що вперше.
Звідки знаєте вперше?
Бо тоді би не виглядали так, немов тримаєте кришталеву вазу й боїтесь впустити.
Вона чесно розсміялась. Не ввічливо, а від душі.
Він пішов. Вона притулилась до дверей, як у першу ніч.
Але тиша вже не була справжньою тишею.
У четвер і пятницю все трохи змінилося. Соломія вже не здригалася від гучних звуків. Ранковий ритуал з кашею і соком став майже звичним. Марійка любила сидіти поряд, тихо малювала у зошиті малюнки про родину зайців, в усіх був ім’я.
Це мама-зайчиха, пояснювала Марійка, а це тато, а тут малий, його звати Ґудзик.
Чому Ґудзик?
Бо маленький і круглий.
Логічно, сміялась Соломія.
У пятницю ввечері Андрій знову прийшов цього разу з настільною грою Міста світу, радянський раритет. Діти не знали міст, але грали азартно.
Звідки у вас ця гра?
З дитинства. Коли переїхав, вирішив залишити щось із минулого. Нащо сам не знаю.
Це добре, що залишили.
Всі вмостились просто на підлозі, бо не вистачило місця. Марійка заснула, притулившись до Соломії, а та майже не відчула просто почала обіймати.
Андрій помітив. Промовчав.
Суботу провели в парку. Ідея Андрія, вона не заперечувала. Парк той, на який виходили її вікна. Остап знайшов калюжу й пройшов крізь неї, незважаючи на зауваження. Сирі черевики вона несла в пакеті, Остап ішов у шкарпетках, вони мокрі, йому здається байдуже.
Чого ти не засмутився?
А з чого?
Черевики ж мокрі.
Ну і що. Висохнуть.
Ти як Андрій, сказала вона вслух ненароком.
Андрій класний, погодився Остап. Тьотю Соломіє, а він твій друг?
Сусід.
То не одне й те ж?
Ні.
Чому?
Відповіді не знайшлася. Позаду Андрій ніс Марійку на руках і щось їй розповідав про дерева, вона слухала дуже серйозно.
У неділю зателефонував Ярослав. Голос інший не виснажений, а легший, майже теплий.
Як вони?
Живі, сміється Соломія. Остап перетнув усі калюжі. Марійка намалювала сорок сім зайців.
Ярослав засміявся.
Ти справляєшся.
Вже краще. А у вас як?
Пауза.
Краще. Значно. Дякую.
Добре, і замовкла. Головне, щоб краще.
Друга тиждень спливала легше. Соломія знала вже, що Остап не їсть помідори, але їсть суп, якщо мовчати про інгредієнти. Що Марійка спить лишер при відчиненому вікні. Що о пів на восьму обоє стають дратівливими і краще просто запропонувати лягти спати. Маленькі знання зростали щодоби.
Андрій заходив щовечора. Іноді щось приносив, іноді приходив просто так. Розмови на кухні: робота, місто, книжки. Він багато читав, що вражало в тому, хто зводить конструкції. Вона також, але давно не знаходила часу.
А що зараз читаєте?
Практично нічого. Лише документи по роботі.
Це не рахується.
Знаю.
Хочете, щось принесу?
Принесіть.
Наступного дня Андрій приніс роман японського автора про жінку, яка розбирає речі покійної матері й відкриває її наново. Соломія читала ці півгодини після засинання дітей найкращі хвилини дня.
У четвер Остап попросив показати де робота.
Ну офіс.
Я тут працюю, у кабінеті.
Я знаю. Покажи.
Він зайшов у кабінет і розглядав ноут, стіл, каталог О.Б.І., маленький кактус.
А ти щаслива? питає він.
В якому сенсі?
Ну, від роботи.
Думаю… так. Мені подобається.
Тато каже, треба працювати там, де щасливо. Інакше навіщо.
Мудрий у тебе тато.
Ага… Тьотю Соломіє, а чого ти живеш сама?
Так склалося.
Не хотіла, щоби з кимось?
Привикла одна. Мені було добре.
Було?
Вона завмерла.
Було, повторила тихо.
Останній день настав несподівано. У неділю о першій Ярослав приїхав, за ним Дарина. Вигляд у неї змінився: спокійна, врівноважена. Довго обіймала дітей, і Марійка не відпускала три хвилини.
Соломіє… я не знаю як дякувати.
Не треба дякувати. Вели себе як діти. Це нормально.
Дарина глянула надивовано, ніби чекала чогось іншого.
Збори тривали годину. Марійка трохи розплакалась прощаючись, Соломія обійняла і пообіцяла, що обовязково приїде. Остап потиснув руку важливо, потім збіг і обійняв по-справжньому.
Двері закрились.
Соломія лишилась у передпокої.
Дитяче пальто Марійки вже не висіло поруч. Її власне самотнє.
Тиша.
У вітальні прим’ята подушка Остап сидів тут зранку, дивився мультики. Біля журнального столика малюнок, залишений Марійкою: родина зайців мама, тато, малий Ґудзик. І біля них фігурка із жовтим волоссям: підписано тьотя Соломія.
Довго тримала цей малюнок у руках.
Потім зайшла на кухню, поставила чайник, налила фільтрованої Лемакс води, дістала улюблену чашку. Все правильно чисто, тихо, на своїх місцях. Як завжди любила.
Чекала полегшення як після галасливих подій, корпоративів, поїздок до родичів. Полегшення повертатись у свій ритм.
Воно не приходило.
Був лише малюнок у руках і тиша, що звучала інакше. Не як спокій, а як пауза після музики. Коли мелодія вже затихла, а ти ще не знаєш, це добре чи зле, просто слухаєш зміну.
Вона сиділа на кухні, пила чай і дивилась у парк. Думала про Остапа з його питанням про щастя. Про Марійку, яка заснула пятничним вечором, притулившись просто на паркет Скандинавія, і Соломія не прибрала руки. Про те, як змінився кабінет з того дня, коли Остап захотів туди зайти.
Думала про Андрія.
Як він нарізав хліб ідеально рівно. Його спокій не байдужість, а щось інше, схоже на надійність несучої конструкції. Те, що він просто був поруч, нічого не чекав навзаєм.
Вона усвідомила: за девять днів вперше давно не прокидалась вночі з тривогою за роботу. Це було новим.
О шостій встала, умялась, вдягла улюблений темно-синій светр, по її переконанню найкращий. Взяла телефон, поклала, взяла знов.
Вона не зателефонувала. Спустилась ліфтом на сьомий поверх, натисла дзвінок 72-ї.
Андрій відкрив майже одразу. Не здивувався, а насторожено подивився:
Вони поїхали, сказала Соломія.
Я чув, як грюкнули двері.
Тихо стало.
Мабуть.
Ви не хочете чаю? Я тільки-но заварила. Хоча вже, мабуть, охолов поставлю ще раз.
Він затримав паузу.
Хочу.
Повернулись. Вона знову поставила чайник. Він сів у барну, як у перший день Ярослав. Інший чоловік інша розмова.
Знаєте, сказала Соломія, у мене сьогодні вперше за девять днів нема жодних зобовязань. І я не знаю, що робити.
Це добре чи погано?
Не знаю. Просто… незвично.
Привикнете. До нового незвичного.
Що означає нове незвичне?
Спочатку не звикла сама, потім звикла. Тепер знову не звикла, але вже інакше.
Ви кажете як людина, що це пройшла.
Він дивився прямо.
Я був одружений, сказав. Шість років. А тепер три роки, як ні.
Мені шкода.
Не треба. Воно мало бути так. Ми нормальні люди, але не для одне одного. Найважче не розлучатись, а приймати тишу потім коли розумієш, що тиша сама і тиша поряд різні речі.
Соломія дивилася у чашку.
Я вірила, що тиша це воля. Що самотність вибір.
Може і вибір. Але є вибір, який переосмислюєш.
Ви переосмислили?
Переосмислюю. Усміхається. Мені допомогли сусідські діти ті, що влаштовують потопи.
Вона щиро засміялась ще раз.
Андрію.
Так?
Ви мені подобаєтесь. Я хочу, щоб ви це знали.
Він слухав уважно.
Це добре, нарешті каже, тепло. Бо й ви мені. Я думав про це.
Давно?
Від того дня, як ви запитали, чому я спокійний. Мене раніше ніхто не питав.
Дивна причина.
У мене дивні причини.
Вони пили чай і говорили до одинадцятої. Про роботи. Про місто з восьмого і сьомого. Про переїзди, що залишають після себе малюнки із зайцями і одну жовтоволосу фігуру. Він не квапився піти, вона не поспішала закрити вечір.
На прощання на секунду торкнувся її руки.
Надобраніч, Соломіє.
Надобраніч.
Вона затулила двері і прислухалась. Тиша була зовсім інша тепла, не порожня.
Взяла з підлоги малюнок, поставила на полицю біля вази. Родина зайців дивилась маленькими очима; і фігурка Соломії криво, але впізнавано.
Минув рік.
Квартира змінилася не радикально, але для уважного ока помітно. На полиці тепер дитячі книжки залишені племінниками. Біля кактуса ще три рослинки, одна кривенька, бо Марійка допомагала поливати. У передпокої два пальта: її синє і чоловіче сіре.
У вітальні на журнальному столику лежить Андрієв каталог з кресленнями, поруч його філіжанка недопитої кави й книга з закладкою.
Соломія стоїть біля вікна й дивиться на парк осінній, рудий, розпатланий. Її живіт округлився, але ще не великий пять місяців. Вона звикає до цього почуття щодня, поступово як до чогось, у що спочатку не віриш, а потім стає найдивовижнішим.
Відчиняються двері.
Вони їдуть, повідомляє Андрій, заходячи на кухню. Ярослав писав, вже в дорозі.
Значить, за півгодини тут.
Остап дзвонив?
Тричі. Спитати, чи можна дивитись мультики на планшеті, чи йдемо в парк.
Можна і те, і те.
Так і сказала.
Андрій ставить чайник, потім дивиться на неї.
Як ти?
Добре. Хіба ноги трохи… але добре.
Присядь.
Стою.
Соломіє…
Добре, присяду. Сідає на диван. Знаєш, думала сьогодні: рік тому в цю неділю вони поїхали. Я стояла з чайником і чекала, коли мені стане легко без цієї метушні.
І як?
Не стало.
Я памятаю, ти прийшла.
Ти чекав?
Він на мить задумався.
Не впевнений. Мабуть, надіявся.
Дзвінок у двері. Голосний, нетерплячий так дзвонять лише діти, в яких вся енергія світу.
Це Остап, сміється Соломія.
Саме він.
Відчини, будь ласка, мені важко встати.
Андрій йде до дверей.
Тьотю Соломіє! Остап набігом. Ми приїхали! А в парк підемо? А листя там є? А у тебе животик виріс?
Остапе, лагідно бурчить Ярослав, дай людям увійти.
Я вже всередині.
Марійка тихо заходить, оглядає кімнату й відразу прямує до Соломії. Обіймає мовчки, міцно, майже доросле. Потім трохи відходить і дивиться в очі.
Тьотю Соломіє, а заєць тут?
Тут. На полиці у гостевій.
Я знала.
В передпокої вже гамір Ярослав обіймає Андрія за плече, Дарина розповідає щось про дорогу, Остап десь шукає книжку про ведмедя та малину.
Ти й досі зберігаєш нашу книжку! радіє він.
Так.
Ти будеш читати її малому?
Буду.
То добре. Певно киває. Андрію, йдемо в парк? Листя ж є?
Є.
То підемо!
Спочатку чай, рішуче каже Соломія.
Ти завжди так кажеш.
І завжди казатиму.
Гаразд, без заперечень Остап. Дивиться прямо. Тьотю Соломіє, а ти зараз щаслива?
В квартирі гамір: голоси, Дарина сміється, Марійка шукає зайця у гостевій, чайник на кухні, за вікном осінній Київ, у животі нове життя, що вже нагадує про себе легкими поштовхами.
Соломія дивиться на Остапа.
Так, каже вона, ії голос прозорий і певний, можливо вперше в житті.
