Два місяці я доглядав за 56-річною жінкою по ресторанах. Але щойно запросив її до себе, панянка відразу показала справжнє обличчя.
Пять років тому я мирно розлучився та звик до спокійного холостяцького життя. Довгий час мені так жилося спокійно, але останнім часом додому повертатися одному стало тужливо. Вік 56 років здоровя поки не підводить, енергії вистачає, та все частіше хотілося, щоб поруч була рідна душа.
Я зареєструвався на українському сайті знайомств, сподіваючись знайти жінку для спільного життя. І раптом пощастило буквально з перших повідомлень знайшлась цікава співрозмовниця.
Анкета була проста:
«Ростислава, 56 років, вдова, шукаю порядного чоловіка для серйозних стосунків».
Фотографія жінка з добрими очима, проста і без прикрас. Швидко завязалася переписка. Одразу написав їй, що не шукаю довгої віртуальної історії, потрібна реальна жінка, щоби разом гуляти, готувати борщ, їздити у відпустку. Вона погодилася. Домовилися зустрітися у вихідні в центрі Києва.
Перша зустріч минула чудово. Довго гуляли Хрещатиком, погода тішила. Вона цікаво розповідала про свою роботу в школі та онуків, а я слухав, підтакував, ставив запитання. Мені сподобалася її врівноваженість і спокійна мова. Потім запросив Ростиславу в кавярню, пригостив за свій рахунок я з тих чоловіків, що впевнені: якщо кличеш жінку, маєш все сплатити.
Почався класичний український «букетно-цукерковий період». Квіти й цукерки купував я, але час ми проводили разом. Щопятниці та щосуботи у нас був культурний вечір: то театр і обід у «Борщ & Сало», то виставка гончарного мистецтва на Подолі, то концерт, то прогулянка Голосіївським парком зі смачним пікніком.
Я старався бути справжнім кавалером, думав, що ми зближуємось. Вона мило брала під руку і казала з щирою усмішкою:
Богдане, з тобою так приємно! Ти справжній чоловік, таких зараз небагато.
Звісно, мені це подобалось і гріло душу.
Ще з початку були сигнали, які я помітив лише згодом.
По-перше, Ростислава не запросила мене до себе додому жодного разу. То «брудно в хаті», то «онука ночує», то «сильно втомилася після садиби, краще в кафе». Думав, може, соромиться давно не мала чоловіка вдома, тож не наполягав.
По-друге, її ставлення до віку було дивним. Щойно йшлося про прогулянки, поїздки чи ресторани була активна та енергійна, залюбки пропонувала поїхати у Карпати чи сходити в аквапарк. Але коли намагався перейти до чогось особистішого зявлялася сувора бабуся.
Одного разу в кінотеатрі на останньому ряду я просто поклав руку їй на коліно нічого зайвого. Вона серйозно прибрала мою долоню:
Богдане, тебе що, люди не бачать?
Ростиславо, тут темно, ми самі.
Все одно, це некрасиво. Це в підлітків таке буває, не в нашому віці.
Я віднісся з розумінням може, скромна, треба поважати особисті кордони, хоча в душі стало трохи не по собі. Майже шістдесят гратися в соромязливих можна безкінечно, але часу не так і багато.
Ще одне вона полюбляла довго скаржитись на здоровя. У нашому віці в багатьох проблеми зі спиною чи тиском не дивина. Але Ростислава розповідала про це з особливим захватом могла цілий вечір дискутувати, які ліки від холестерину кращі, або жалітися на біль у попереку.
Я слухав і щиро співчував, навіть радив гарного лікаря з Лук’янівки. Але варто було згадати, що плаваю в басейні двічі на тиждень, як вона криво посміхалася:
Навіщо ці навантаження? Ще серце заболіє. У нашому віці вже треба читати книги на дивані.
А я не з таких хотів жити на повну.
День істини настав учора. Два місяці знайомства досить, аби зрозуміти: шлях один або кожен своєю дорогою.
Вечеряли в грузинському ресторані неподалік Львівської площі хінкалі з вином. Настрій у нас був чудовий, жартували, сміялися, Ростислава згадувала кумедні випадки зі школи.
По вечері, коли я запропонував відвезти її додому, вирішив діяти відверто. На вулиці накрапав дощ, у салоні моєї «Шкоди» було тихо й затишно. Я обережно взяв Ростиславу за руку.
Ростиславо, може, поїдеш до мене? Чай, музика, поспілкуємось.
Вона миттю напружилася та змінилася обличчям:
Богдане, на що ти натякаєш?
Я прямо кажу. Ти мені подобаєшся, я вільний, ти теж. Два місяці спілкуємось. Нормально прагнути стосунків.
І тут почулася довга лекція про вік, сором і якусь «високу духовність» я був у шоці.
Ти розумієш, що кажеш? Це для молодих! Нам для чого таке? Уяви, як це смішно ми роздягнені у тебе живіт, у мене складки. Тьху! У нашому віці потрібна душевна спорідненість, підтримка й дружба. А ти тільки про фізичне думаєш.
Я сидів і не вірив. Виходить, я нечемний чоловік тільки тому, що захотів жінку після восьми тижнів знайомства.
Ростиславо, та в тебе гарна фігура для такого віку, і в мене зі здоровям усе гаразд, ходжу в спортзал. Чому ховатися за стереотипами і забувати про радість життя у пятдесят шість?
Це загальноприйнято! гостро відповіла. Порядна жінка у нашому віці онуків виховує й город копає. Мені стидно буде перед дітьми, якщо чоловік зявиться для таких справ.
Мене прорвало:
Так ти шукаєш просто зручного кавалера для ресторанів і театрів? Два місяці їла за мій кошт, каталася містом, слухала сюсюкання. Коли ж я захотів перейти на новий рівень «фу».
Вона почервоніла, але явно від злості, не сорому.
То я повинна одразу до тебе в ліжко через борщ?
Не перекручуй. Я красиво доглядав, у стосунках має бути розвиток. А ти бачиш у чоловікові лише гаманця і таксиста.
Ростислава вилетіла з машини, захлопнула двері. Я й не біг услід все стало ясно. Дивився, як гордо йде під дощем, і відчував прикрість і навіть трохи сором за свої ілюзії.
Я люблю розумні бесіди, українську культуру, читати цікаве. Але я живий чоловік з нормальними емоціями і не збираюсь все життя відмовлятися від чогось хорошого через чиїсь комплекси про вік.
Видалив її номер і свою анкету із сайту. Треба час, щоб заспокоїтись після такої «театральної вистави».
Тепер вирішив одразу на першому побаченні спитаю про ставлення до близькості. При перших же розповідях про «дітей і грядки як сенс життя» ділимо рахунок і прощаємось.
Така ось історія. Ось чого навчився: головне чесність і прозорість у відносинах, а не витрачати час на тих, хто вже змирився із самотністю й лиш робить вигляд, що шукає щось справжнє.
А як ви думаєте: чи справді у пятдесят шість років бажати близькості це щось ганебне, чи навпаки, нормально для живої людини?
