Вагітність пятьшість тижнів, спокійно сказала лікарка, відклала інструмент у лоток і зняла рукавички.
Будете народжувати?
Я лише мовчки глянув у вікно. Моїй дружині Любові вже сорок два, це мала би бути наша четверта дитина. Чесно кажучи, ми на неї вже й не розраховували. Грошей і без того в обріз тягнемо від зарплати до зарплати. Старші ще навчаються, найменша тільки восени в перший клас і сарафан, і блузка, і новий ранець, а ще зошити, книжки… І тут таке «щастя» впало нам згори.
«Порадимося», вирішив, бо знаю в нашій сімї головне слово за Любовю.
Ввечері, за варениками, дружина обережно подає:
Я була в лікаря. Вагітність. Шість тижнів.
Я поклав виделку й задумався. Що скажу? А потім тихо видавив:
Що ж, народжуємо. Два хлопці, дві дівчини. Повний комплект, як у гарній родині.
Вона пирхнула:
Комплект, а на що жити будемо? Ось, диви, старшим треба допомагати, найменшій ще скільки всього потрібно, а тут ще одне.
Я слухав-слухав і почав думати, чи не забагато на наш вік? Може, справді не час…
Здам аналізи, зроблю аборт.
Коли всі аналізи вже були здані, Любов стала не своя. Жаль було того малюка, який ріс у неї. Мабуть, дівчинка… білява, весела, бешкетна…
Трясучись у львівському трамваї, Любов міркувала про долю дитини. На зупинці забігла стільки людей, що її фактично винесло на вулицю потоком. І тут відчуває щось впало з плеча. Обертається: це ж ремінець від сумочки! Його хтось обрізав. Сумка з гаманцем і всіма результатами аналізів зникла.
Додому повернулася похмура. Деякі аналізи довелося здавати заново, частину лише вдалося відновити.
Якось, виходячи з маршрутки, Любов підвернула ногу й впала на асфальт. Злякалась: «У третій раз піду й зовсім шию зламаю…» І тоді вирішила: хай буде ця дитина!
Вагітність проходила без ускладнень. Знала вже напевно буде дівчинка. Але коли прийшла вдруге на ультразвук, лікарка занепокоїлася:
УЗД показує ризик синдрому Дауна. Потрібно зробити амніоцентез взяти аналіз навколоплідних вод. Та процедура ризикована, може викликати викидень.
Думали довго, але погодилися.
У призначений день ми разом з Любовю прийшли до жіночої консультації. Я залишився в коридорі, а Любов на ватяних ногах зайшла до кабінету. Почали слухати серце дитяти воно калатає, ледь не вискакує з грудей. Лікарка зупинилася:
Подивимось, може, заспокоїться.
Вкололи магнезію. Відправили дружину посидіти в коридор.
Потім знову запрошують серце стихло, але дитина повернулася спиною, аналіз взяти не можна. «Почекаємо!» вже втретє каже лікарка.
Ще раз викликали і от усе в порядку: дівчинка повернулася обличчям, все, як треба.
Лише почали готувати черевце, в кабінеті страшна спека, відчинили вікно. Раптом через нього влітає голуб нестямно бється об усіх. Медсестра так злякалася, що випустила з рук лоток з інструментами. Все розсипалося по підлозі.
Любов знову відправили в коридор чекати, поки виганяли голуба й готували нові стерильні інструменти.
Я схвильовано запитав:
Що там таке коїться?
Голуб залетів, бешкету наробив.
І тут промовив сам собі:
Любове, щось це знак долі. Пішли додому, вистачить.
І ми пішли.
У свій час у нас народилася дівчинка.
Зараз їй десять.
Білява, гарненька, непосидюча
З того випробування я зрозумів: не завжди людині дано все контролювати. А ще справжнє щастя часто приходить тоді, коли його не чекаєш, та варто лише відкрити серце, щоб не проґавити найголовнішого.
