9 червня
Сьогодні був один із тих вечорів, які залишаються зі мною надовго. Все почалося з такої дрібниці я, прогулюючись у вітальні Ангелі, несподівано побачила чорну шкарпетку, що визирала з-під дивана. Не втрималася й засміялась:
Ого, а твій чоловік-таки не такий акуратний, як здається! кинула я Ангеліні жартома.
Нахилилася, витягла ту шкарпетку і, помахавши нею, знову пожартувала:
Ну хто б міг подумати! Виглядає ж завжди, мов модель з обкладинки…
У цей момент Ангеліна саме вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Вона підняла брови, трохи здивовано подивилася на мене:
Звідки взяла?
Я лише усміхнулась і вказала на доказ. Моя кмітливість одразу все видала.
Вона зашарілася і різко виправдалась:
Та це ж Буся шкодить, наш котик. Тягне все підряд із кошика для білизни у ванній. Ще ж малий, не може втриматися.
Я засяяла з дитинства обожнюю котів.
О, це ж ваш кошеня, правда? Де він? Я тільки на фото його бачила, і то закохалася миттєво!
Ангеліна засміялась, дивлячись, як я захоплено озираюсь.
Поглянь на крісло біля батареї. То його улюблене місце. Але обережно кігтики гострі, до чужих не підпускає. Якщо що, аптечка у ванній, а я каву зроблю.
Я майже навшпиньках підійшла до крісла. На ковдрі, ледь помітно здригаючись у сні, лежав Буся білий пушок з сірими смужками. Ушки тремтіли, хвостик підморгував.
Який же ти гарнюній прошепотіла я, простягаючи руку.
Він привідкрив одне око, оцінив мене коротким поглядом, і закрив знову. Але потім різко смикнув лапою і на моєму запясті з’явилася тонка подряпина.
Ай! Знайомство вдалося, засміялася я.
Все ж обережно почухала його за вушком. Буся замуркотів і знову заснув.
Коли Ангеліна повернулась з кухні з двома горнятками кави й вазочкою цукерок, я вже чухала Біся гарненько під животиком. Я усміхалася на всі тридцять два зуби, а Буся розлігся, муркочучи, здавалось, на всю кімнату. На запясті у мене подряпина, але настрій той дрібний слід у жодне невдоволення не перетворив.
Він справжній чарівник! захоплено вигукнула я, лоскочучи його під борідкою. Буся перевернувся на спину бери й чухай далі. Я теж хочу такого, а то моїй Сніжанці самій нудно!
Хочеш, дам контакт притулку? Там таких багато, підморгнула Ангеліна, ставлячи горнятка на столик. Їй подобалось бачити, як я тішуся котиком щиро, наче дитина.
А, поки що не треба, злегка сумно зітхнула я, перестаючи на мить гладити Буся. Той відкрив очі, обурено мявкнув, і я знову пригорнулась до пухнастика. Я ж виходжу заміж Боюся, Влад не сприйме нового гостя. І Сніжанку то ледь-ледь терпить.
Він не любить тварин? запитала Ангеліна, зручно вмощуючись із горнятком кави.
Волосся багато, наповнювач часом по хаті, якась іграшка під ногами Влад дуже любить порядок, він завжди намагається, щоб усе було на своїх місцях, ніде ні порошинки.
Ангеліна раптом притихла, погладила зап’ястя, наче воно занило. Її очі відразу стали порожні, ніби сповнені якимись давніми спогадами.
Гелє? я занепокоїлась не на жарт. Обережно відклала кошеня, повернулась до неї. Що таке? Все гаразд?
Я ніколи не бачила її такою. Для мене Ангеліна завжди була світочем, щирою і доброю завжди із посмішкою. А тут вся вигасла. В її очах стояла важка смуток.
Все нормально, вичавила посмішку Ангеліна. Її голос тремтів, але в цій тремтливості була рішучість поділитись. Просто мала дуже болючий досвід. Я тобі одну пораду дам. Спершу поживи з ним, з Владе, якийсь рік на одній території. Побачиш, як це увесь час ходити по лінії, підлаштовуватись, боятись зайвий крок ступити.
Якщо не хочеш, не розповідай, поспішила я виправдатись.
Та розповім Ангеліна всміхнулась вже менш понуро. Мудрішаємо ми здебільшого на чужих помилках, правда ж?
***
Мені тільки виповнилося девятнадцять, коли я познайомилася з Олексієм. Він був старший на девять років, виглядав поважним, упевненим і таким турботливим, якої я раніше й не знала. Дарував квіти без приводу, запамятовував улюблений мій зелений чай із мятою, годинами слухав мої історії з університету кивав, питав деталі. Мені це передавалося настільки глибоко, що через три місяці я погодилась на заручини.
Відмовляти було нікому. Тато давно жив окремим життям, зазвичай навіть на свята рідко дзвонив. Маму моя доля особливо не цікавила. Вона вважала: своє віддала виростила, освітила, решта мене вже не стосується. Я її не осуджувала навпаки, раділа, що не контролює.
Перші два місяці Олексій здавався ідеалом. У побуті був терплячим, але невдовзі все змінилося зявилися його вимоги до порядку. Сперечалися ми через одне хаос у хаті. На той момент у мене сесія, я ночами сиділа над підручниками Коли вже була енергія на протирання пилу? Чашка недомита, книжка не на поличці…
Якось, близько першої ночі, коли я вже падала з ніг, Олексій зупинив мене:
Подивись, які тут пилюки! Наведи лад зараз!
Олеже, я вже не можу, зранку екзамен з матаналізу Може, завтра?
Треба було вдень не в телефоні “сидіти”, а прибирати, урізав він. Треба зараз.
Вимушено я вимила підлогу.
З часом стає гірше. Витонченість вимог до “ідеалу” лише зростає. Міг кричати через не так застелене ліжко, міг влаштувати скандал через маленьку складку на простирадлі.
Коли готувалася до курсової не встигла погладити йому сорочку, хоч на плечиках висіло їх пять він здійнявся бурею:
Зовсім розлінилася? В мятій на роботу піду?!
Я хотіла сказати, що до ночі просиділа над кресленнями, але не встигла схопив за запястя так, що я ледве не впала. Від болю сльози на очі й синці невідємні щоденні оздоби, тільки ніхто їх не бачив влітку навіть у спеку ходила у водолазці.
Ще й міг смикати за волосся так, щоб боляче та сльози градом. Бувало, вишукував неіснуючу “брудноту”:
Жінко, ти жінка чи як? Не соромно так жити?! кричав через тінь гіпотетичної плямки.
Я не розуміла, що ще Здавалося, у нашому домі ідеальна чистота гості дивувались, як мені це вдається. А він бачив лише недоліки.
Я стала нервовою. Перевіряла десять разів, чи все на місці, чи не залишилася десь чашка, чи підлога чиста перфекціонізм межував із панікою. Не спала ночами, родичам майже не писала, подруг уникала, щоб не “спалитись” руки тряслися, обличчя завжди натягнуте у посмішці.
Якось просто впала на парах дівчата допомогли, лікарня. Там, на лікарняному ліжку, дивлячись у білу стелю, усвідомила: господи, а навіщо це все? Хіба заради такої “любові”?
Тієї ж лікарняної ночі Олексій прийшов. Я сподівалася на підтримку, а він:
На тебе подивитися важко. Волосся брудне, халат з плямою, безпорядок!
Санітарка, літня львівянка з пряною говіркою, лише потрясла шваброю:
Вийшов геть, бо як дам пригадаєш, як тебе дівчина колись врятувала!
Я трохи посміялася нервово, але щиро. Він пішов.
Вона накрила мене ковдрою, глянула у вічі:
Дитинко, нащо таке життя мучити? Хороших чоловіків багато, нормальний до тебе чергою стане Ти ж золото!
І від її слів у грудях клацнуло я згадала, що маю квартиру від бабусі, жити є де, а гроші підзароблю репетиторством з математики. І не треба мені більше тих криків, синців, страху
Наступного дня написала заяву на розлучення. Олексій на суд не зявився. Його адвокат холодний і вставлений у костюм, не глянув мені в очі. Коли суддя оголосила рішення, я не відчула радості лише легкість, напевно, знайома усім, хто вирвався зі страшного.
Виходжу з суду весна, свіже повітря, сонце. Сміються десь діти. І я ловлю себе на думці: я вільна.
Наступні місяці були не прості, але повні нового. Я перебралася у бабусину хрущовку по вулиці Липинського (так мені пощастило вікна на парк старих лип!). Кожний ранок я смакувала своєю кавою на балконі, слухала спів синиць, вдихала аромат бузку… Тиша вже не тиснула, а лікувала.
Влаштувалась у книгарню не заради гривень, хоча вони й потрібні, а щоб не сидіти вдома. Серед книжок я оживала: розставляла видання, допомагала покупцям, вибирала нову літературу для себе.
Якось, розставляючи на полицях кулінарні книги, я зіткнулась лобом із хлопцем. Він підводився доглянути альбом про архітектуру.
Вибачте! випустила я з рук книжку.
Не страшно! Мені б щось цікаве з мистецтва, порадите? усміхнувся він.
Це був Богдан. Високий, ямочки на щоках, відкритий погляд. Спочатку справді приходив по книжки: то по історії архітектури, то по авангардному мистецтву. Згодом почав залишатись: питав про мої улюблені книжки, ділився враженнями, а потім запросив на каву.
Я довго вагалася. Після Олексія боялась різких рухів, страх залишав слід в реакціях. Інколи, коли Богдан простягав руку, щоб відгорнути моє волосся, мене сковував рефлекс я стискалась, чекаючи урива чи крику…
Але Богдан був особливим терплячий і лагідний, міг годинами просто слухати чи розповідати кумедні історії, щоб розтопити мій лід. Ніколи не тиснув, не вимагав, просто був поруч.
Якось, коли ми сиділи в кавярні, трапився різкий звук двері грюкнули. Я здригнулась, аж розлила каву.
Все гаразд? спокійно запитав він, доторкнувшись до моєї руки. Я вперше вирішила сказати правду Про все.
Богдан слухав, не перебивав і не радив, лише міцніше стиснув долоню:
Я ніколи не примушу тебе страждати. І якщо ти захочеш, то господарку бере на себе хатня помічниця твій комфорт важливий. Ти й так потрібна просто будь собою.
Його прості слова розтанули лід у душі. Я зрозуміла, що вперше поруч зі мною людина, яка щиро цінує.
***
Ось така вона, моя історія сумна, але справжня, задумливо завершила Геля. На очах ледь блищали сльози, але губи тепер усміхались. Мені ті роки дістались дорогою ціною, але навчили головному не можна жертвувати собою заради “правильності”. Справжнє щастя бути прийнятою такою, яка ти є.
Буся, мов відчувши настрій хазяйки, забрався на руки і замуркотів довірливо. Ангеліна засміялась крізь сльози й погладила його по біленькому бокові:
Бачиш? Навіть Буся розуміє. Він, хоч і бешкетник, іноді шкарпетки утащить чи штору стягне, але я все одно його люблю.
Я дістала серветку, подала Ангеліні обережно, ніби боялась зламати цю крихку тишу підтримки. На очах у мене трималося і співчуття, і захоплення її силою.
Ти така смілива Я й уявити не можу, як усе це пережити й не зламатися. Я щаслива, що ти зараз щаслива. Дякую, що поділилась.
Так, зараз в мене добре, задумливо проговорила Геля, дивлячись на зоряне небо за вікном. Я хочу, щоб і в тебе було не гірше. Поживи з Владом, придивись любов це не слова, це підтримка, повага, вміння чути одне одного. Це коли ти можеш сказати «мені зараз важко» і тебе не будуть звинувачувати, а обіймуть і запитають: «Як допомогти?»
Я задумалась, ніжно погладжуючи Бусю, що задоволено муркотів у мене на колінах. Вечірна тиша, потріскування дров у каміні, розмірене тикання старовинного годинника створювали відчуття затишку.
Дякую… Я подумаю. Тепер бачу все набагато чіткіше, тихо промовила я.
Ангеліна посміхнулась, зробила ковток кави й та враз здалась смачнішою: в душі більше не було тривоги. Я побачила перед собою справжнє життя, яке ми самі створюємо. Зорі мерехтіли за вікном, на руках муркотів кіт, поруч сиділа найрідніша людина І я нарешті повірила: ми справді варті кохання, прийняття і щастя без жодних умов.
