Сусідка зверху
Леся, куди ти поділа мою каструлю? Ту, велику, в якій я борщ варю?
Галина Іванівна, вона стояла посередині проходу. Я переставила її он туди, на нижню поличку.
На нижню поличку?! Та я ж туди не стану нахилятись, у мене ж спина! Ти взагалі думаєш, коли чужі речі рухаєш?
Я стояв біля умивальника й дивився у вікно. За склом мрячив жовтень, тихий і сірий. Усередині й в мене, здається, щось мжичило. Ще не злість. Скоріше та сама тиха напруга, коли розумієш: це тільки початок.
***
Галина Іванівна приїхала у пятницю увечері. Віктор зустрів її біля ліфта, заніс дві важкі сумки й велику клітчасту торбу у народі таку з любовю називають «мрія дачника». Я посміхався. Посміхався щиро, адже розумів: жінці сімдесят вісім, ремонту в її квартирі не чекали, сусіди знизу залили стелю, ЖЕК заледве розгойдався через пів року, і тепер там усе голе аж до бетону. Їй іти просто нікуди. Я собі повторював: це не вторгнення, це тимчасово.
Про силу слова «тимчасово» я ще не раз згадаю.
Мені пятдесят шість. Я вже ні старий, ні молодий той вік, коли знаєш собі ціну, але ще достатньо гнучкий, щоб не ламатись від кожного вітру. Працюю вдома беру замовлення на художню вишивку для приватних колекціонерів та невеличких галерей. Це не хобі, а зарплата, й не маленька. Ще маю онлайн-курс для тих, хто хоче навчитись рахункової гладі й золотої вишивки. Мій робочий куток у спальні місце із північним світлом, мій верстат, мої нитки, рамки, тканини, роздруковані схеми це не просто «де я сиджу». Це мій цех. Мій годувальник.
Нашу двокімнатну квартиру з Віктором ми купили вісім років тому, коли діти виросли й розїхались світами. Два роки я просто позбавлявся зайвого: віддавав, продавав, викидав усе, що не служило нам із дружиною. Залишилось тільки потрібне й гарне. Світлі стіни, мінімум меблів, ніяких килимів на стінах, ніяких серванті з кришталем, жодної сушеної гілочки у вазі «на згадку». На підвіконнях тільки живі рослини фікус, сансевієрія та кущик розмарину на кухні. Кожна полиця знає своє наповнення. Жодна шухляда не заїдає, бо в кожній тільки те, що потрібно.
Віктор спочатку бурчав казав, що живе як у готелі, потім звик і сам нервувався, якщо щось лежало не там. Ми знайшли наш ритм, наше повітря, наш спосіб дихати разом.
І от у це повітря зайшла Галина Іванівна.
***
Перші два дні були майже приємні. Вона облаштовувала гостьову, яку ми нашвидкуруч підготували: розклали диван, звільнили половину шафи. Я приніс додаткову лампу, поставив на тумбочку склянку з водою і книжку здавалося, дрібниця, але приємно.
На третій день я побачив на підвіконні в коридорі вязану серветку кругла, кремова з ажурним краєм. Лежала під телефоном Галини Іванівни, ніби так і мало бути, ніби це її підвіконня завжди належало їй.
Я забрав серветку, акуратно склав і поклав на тумбочку в її кімнаті.
Наступного ранку серветка зявилась знову.
Тут був усіляк і фокус: Галина Іванівна не воювала зі мною, вона просто так жила. Для неї вязана серветка це порядок, це затишок, це правильно. Вона виросла у світі, де чим більше речей тим багатший дім, де порожнє підвіконня ознака бідності чи байдужості, і крупа в пяти банках це господарність.
Я виріс у тому ж світі. Але свідомо вийшов із нього.
***
До кінця першого тижня кухня стала невпізнанною: зявилися три емальовані каструлі різних розмірів, що не влізали ні в який ящик, і стояли просто на поверхні. Поряд пластикова підставка для кришок у формі жовтого деревця зі завитками. У холодильнику свої банки з квашеними огірками (дачними, привезеними донькою), контейнер із салом у часниковому розсолі, пакет замоченої квасолі, та лоток із чимось, обмотаним плівкою, призначення якого я навіть не хотів зясовувати. Мої йогурти опинилися на нижній полиці, відтиснуті банкою хрону й пляшкою домашнього квасу.
Я повернув йогурти назад Галина Іванівна переставила ще раз.
Вечорами на кухні пахло тушкованою капустою, смаженою цибулею і ще чимось ситним, звичним, радянсько-українським. Не скажу, що це погано. Просто це був не мій запах, не мій вечір і не мій простір.
Віктор, повертаючись із роботи, вдихав повітря і казав:
О, мама готувала! Як смачно пахне.
Я мовчав.
***
На другому тижні в кімнаті зявився маленький килимок біля дивана синтетичний, з трояндочками на краю, такий продаються по 100 гривень біля метро. Галина Іванівна пояснила: у неї мерзнуть ноги вранці й вона все життя клала килимок біля ліжка. Що я міг сказати? Що не подобається килимок? Це було б дрібязково.
Я змовчав.
Потім на вішаку в коридорі повисла її кофта не у шафі, де я спеціально виділив місце, а на нашому спільному вішаку, поряд із Вікторовим пальтом. Велика фланелева кофта в клітинку, бежева з блакитним. Вона займала свій гачок і сповзала на Вікторову куртку.
Я пересунув кофту на гачок біля ванної.
Галина Іванівна знайшла її там і повернула назад.
Там незручно, далеко тягтися.
Я кивнув.
Увечері Віктор спитав:
Ти в порядку? Щось ти занадто мовчазний.
Усе гаразд, сказав я.
Це була неправда, і ми обоє це знали. Але вирішили не помічати.
***
Окремо хочу згадати про спальню, бо там я працював і там ішлося не про смаки чи килимки, а про гроші.
Біля північного вікна мій спеціальний робочий стіл із полицями для схем й шухлядами для котушок. Над столом лампа денного світла зі спеціальним спектром, щоб нитки не спотворювалися під час вишивання. Поруч етажерка зі шовком та вовною, все розкладено згідно відтінків, це робоча система.
На великих пяльцях була натягнута надскладна робота: копія старовинної церковної хоругви, вишивка по золоту, японський шовк, замовлення від колекціонера зі Львова. Термін здачі кінець листопада. Завдаток уже отримано. Вартість сорок тисяч гривень.
Я над цією роботою сидів три місяці.
Я нікому не дозволяв торкатись до пялець: від будь-якого втручання натяг тканини збивається і все потрібно переробляти. Віктор це знав. Кота у нас немає. Діти далеко. Все під контролем.
Аж доки не приїхала Галина Іванівна.
***
Четвер, близько полудня. Я поїхав у спеціалізовану крамничку за нитками потрібен був певний відтінок теракоти із золотим блиском, таке тільки вживу обирається. Ще заскочив в аптеку, на дорозі був трохи довше години.
Повернувся й зайшов у спальню. Побачив.
Галина Іванівна стояла біля мого робочого стелажа й розкладала по коробочках мої мотки пряжі. На столі поряд лежала розкручена котушка японського шовку нить переплуталась і місцями перетерлася. Це був особливий рожево-золотий відтінок, запасів не було. Кут тканини на пяльцях був примятий хтось облокотився чи необережно зачепив.
Я застиг у дверях, не міг видобути й слова.
Галина Іванівна озирнулась і спокійно промовила:
Леся, у тебе тут такий безлад був. Я допомогти вирішила, по кольорах розклала, тепер так гарнесенько.
Галино Іванівно, тихо сказав я, будь ласка, вийдіть.
Що? Я ж допомогти хотіла
Я розумію. Вийдіть, будь ласка.
Вона вийшла. Ображено, з піджатими губами.
Я замкнув двері, сів навпроти пялець і перевірив роботу. На щастя, нитка не зачепилась, тканину вдалося вирівняти. Шовк вдалося врятувати тільки частково третину довелось відрізати, бо нить розтяглась і рвалась.
Це не була катастрофа. Але це була точка, після якої я зрозумів: так більше не годиться.
***
Увечері Віктор запитав, чого мама мовчить за вечерею.
Я розповів.
Він вислухав, прикусив губу й сказав:
Ну, вона ж не навмисне. Хотіла добра.
Знаю, не навмисне.
Лесю, потерпи трохи. Їй важко. Вона не вдома.
Вітя, то моє робоче місце. Я на ньому заробляю.
Я розумію. Але мама ж ненадовго.
Це «ненадовго» я слухав уже два тижні. Я спитав прямо:
Ще скільки?
Будівельники кажуть, днями закінчать до грудня.
Грудень. Тобто ще півтора місяці. Я дивився на дружину й розумів: він обох нас любить і не хоче обирати. Він по-справжньому вірить, що якщо всі потерплять і всім посміхатись усе якось устаканиться.
Я зрозумів облаштовувати доведеться мені.
***
Ту ніч я не спав прокручував варіанти. Відверта розмова зі свекрухою? Образиться, заплаче, скаже Віктору, що я її виганяю. Скандал? Тільки гірше. Ультиматум чоловікові? Опиниться між двома вогнями, шкода. Стерпіти? Ні. Цей варіант я відкинув разом із зіпсованою котушкою шовку.
Лишався дипломатичний шлях. Обережний, тривалий, але єдино здоровий.
Було дві задачі: зайняти Галину Іванівну так, щоб вона рідше бувала вдома, і пришвидшити ремонт її квартири так, щоб вона сама захотіла повернутись.
Це був не план помсти, а план виживання, чесний по суті: я не бажав їй зла. Я хотів повернути свій дім.
***
Спочатку зайнявся її дозвіллям.
Я знав: Галина Іванівна людина активна. Дома ходила до бібліотеки, до церкви, була на дачі у дочки. У нас їй було нудно. Нудьга у літніх це гіперактивність у чужому просторі, тобто в моїй квартирі.
Я подзвонив до знайомої Ірини, яка працювала в територіальному центрі. Спитав: що є для пенсіонерів?
Та он скільки всього: скандинавська ходьба вранці, хор для дорослих у середу й пятницю, гурток з валяння, лекції для здоровя. Все безкоштовно, прийти з паспортом і все.
Я ненавязливо запропонував Галині Іванівні: мовляв, молодість же співали? Віктор розповідав, який у вас голос!
Вона оживилась справді в самодіяльності співала, голос ще той.
А я чув, у нашому районі є хороший дорослий хор, знайома хвалила, керівник ніби дуже вимогливий і приємний. Може, вам цікаво? Тут же незвично без знайомих людей
Вона спершу знітилась мовляв, ніяково йти одній кудись вперше.
Я не наполягав.
Через кілька днів ненавязливо похвалився, як хор виступає на святі, як потрапляють у районку на фото. Галина Іванівна на слові «газета» добре відреагувала.
Наступного тижня попросила показати, як туди добратися.
Я намалював план маршруту великими літерами.
У середу вона пішла о десятій ранку, повернулася аж о третій: щоки румяні, очі блищать.
Там такі цікаві жіночки! Керівник, Микола Петрович, суворий, але добрий. Я навіть трохи підспівала каже, приходьте, добре меццо.
Справді? я був щиро радий.
З того часу середа й пятниця минали без неї. Потім додалася ходьба у вівторок запросила нова знайома по хору, Ганна Василівна із сусіднього будинку.
Удома стало затишніше. Не порожньо, але затишніше.
***
Тепер взявся за ремонт у її квартирі.
Зателефонував дочці Галини Іванівни Наталі. Ми ніколи сильно не товаришували, але були ввічливі. Сказав без обиняків:
Наталю, ми не проти, що мама у нас. Але ти сама розумієш їй корисно повернутись додому. Вона дуже до свого місця привязана. Такий ремонт вибиває з колії.
Вона бідкалась, що робітники гальмують, терміни тягнуть, домовляється з ними через посередника знайомого чоловіка.
Давай я допоможу. У мене друг будівельник, зможе чесно оцінити обєм і сказати, чи вас не дурять.
Наталя погодилася. Мені самому давно той процес набрид.
Дійсно, наш сусід Роман Васильович досвідчений прораб, завжди підказував сусідам. За кавою виклав йому суть.
Пол, стіни, сантехніка? То три тижні якісної роботи.
Він завітав на квартиру, поговорив з бригадиром. Виявилось: бригада тягла на два об’єкти у Галини Іванівни були раз через пять днів, аванс уже взяли, квапитись не збирались.
Роман Васильович поговорив по-своєму. Назвав реальний термін: три тижні щоденної роботи. Пообіцяв перевіряти.
Наталя переглянула договір, поставила питання руба. Робочі зметикували, що «тепло» скінчилось, і несподівано пришвидшились.
Я Вікторові не казав не приховував, просто не хотів, щоб він почувався зобовязаним вибирати сторону. Це була моя місія, я її й тягнув.
***
Три тижні витримки були складні.
Бувало добре: Галина Іванівна після хору радісна, розказує про Ганну Василівну, як ходили в кондитерську, як Микола Петрович хвалив її на репетиції. Тоді за столом вона була легка, розповідала про молодість, і було щиро тепло троєм.
Були й важкі дні.
Одного ранку я побачив, що мій улюблений фікус Бенджаміна стоїть у кутку на підлозі а на його місці на підвіконні герань у горщику, що Галина Іванівна привезла в торбі. Герань квітла, пояснення просте: фікус закриває світло, а герані потрібне вікно.
Фікус уже до вечора почав крутити листя.
Я мовчки поставив фікус на місце, герань поставив у її кімнату. Наші погляди зустрілись.
Міг би спитати, сказала вона.
І навзаєм, відповів я.
Це був єдиний раз, коли між нами майнула іскра. Не сварка просто вперше обидва побачили одне одного.
Потім кожен пішов у свій кут. За вечерею вже говорили про інше.
Віктор усе бачив і мовчав. Часом мене його мовчання дратувало більше, ніж герань. Він вдавав, ніби не бачить тріщини, яка йшла через наш стіл. Чоловіки часто так: не глядиш на тріщину сама затягнеться.
Не затягується.
***
Одного вечора, коли Галина Іванівна лягла раніше, я сидів у лампі за вишивкою. Віктор скраю присів на ліжко.
Ти злишся на мене, сказав він, не питаючи.
Трохи, визнав я. Не на тебе особисто. На все це.
Розумію, що тобі важко.
Ти розумієш, погодився я, не відводячи очей. Але розуміння і співучасть різні речі.
Він помовчав.
Що зробити мені?
Нічого, Вітя. Я сам.
Він не питав, що саме. Мабуть, не хотів брати участь. Ліг, покрутив книжку і заснув. Я ще довго вишивав під лампою, слухав цокання годинника і як у сусідній кімнаті дихає літня жінка, що не зі зла, а просто зі своєї звички принесла у мій дім своє життя.
Я тоді думав: головне в сімейних війнах не ненависть. Вона принаймні чесна. Найгірше, коли всі добрі люди, всі люблять одне одного, а всім погано. Бо невідомо, хто винен і кого звинувачувати.
***
Ремонт закінчили раніше, ніж обіцяв навіть Роман Васильович.
Наталя подзвонила мені, не Вікторові, а мені. Сказала: будівельники зібрали речі, усе готове, треба лише провітрити й помити.
Я подякував. Ми поговорили ще трохи, і я відчув: між нами щось змінилося. Наталя побачила у мені не брата чоловіка, а людину, котра здатна вирішувати.
Тепер лишалось сказати Галині Іванівні так, щоб не виглядало, ніби виганяють.
Я думав про це всю суботу.
Увечері за вечерею, коли вона розповідала про концерт, я усміхнувся і сказав:
Галино Іванівно, маю до Вас новину. Тільки не хвилюйтеся новина добра.
Вона замовкла й уважно на мене подивилась.
Я кілька тижнів тому звертався до прораба-спеціаліста, хотів Вам сюрприз. Він усе перевірив, підганяв будівельників, Наталя каже все готове. Можна повертатись додому.
Галина Іванівна дивилась мовчки, потім перевела погляд на Віктора, потім знову на мене.
Це ти все організував?
Не зовсім сам, сусід допоміг. Просто не хотів, щоб Ви затримувались із нами довше, ніж треба. Дома ж Вам найкраще, у своїх стінах, у своєму ритмі.
Віктор поглянув на мене так, ніби бачив уперше.
Галина Іванівна помовчала. Потім ступила до мене і взяла мою руку в свої.
Леся, ти добра людина.
Я лише міцно потиснув її долоню.
***
Переїзд був у неділю. Віктор завіз маму, допоміг занести речі, впевнився, що все в нормі. Я не поїхав сказав, що залишуся вечерю приготувати. Насправді просто хотів побути вдома сам.
Перші пів години я просто обійшов усю квартиру. Зайшов до кожної кімнати, потримався за стіни. Постояв у своїй робочій частині біля вікна, глянув на пяльці.
Потім скрутив килимок із трояндами в гостьовій лежав сирітливо, вже без хазяйки. Прибрав з підвіконня останню серветку, яку, мабуть, забули. Відчинив кватирку і вдихнув жовтневий холод.
Тоді зайшов на кухню, відкрив холодильник на другій полиці охайно стояв контейнер у плівці. Відкрив там була наша улюблена солянка з лимонною кислинкою, яку Галина Іванівна варила особливо, на трьох видах мяса. Їжі на два дні.
Я закрив холодильник і сперся на нього.
Дивна вдача людей: можемо три тижні заважати жити одне одному, але все одно залишити в холодильнику солянку прощальну.
***
Увечері Віктор повернувся. Ми повечеряли. Говорили мало, але спокійно. Він помив посуд, я витер. Рутинно.
Перед сном він ліг, подивився в стелю й сказав:
То ти весь цей час чимось займався із ремонтом.
Так.
Чого мовчав?
Подумав секунду.
Ти мене просив терпіти. Я не терпів, діяв. Думав, ти не захочеш у це вмішуватися.
Міг довіряти мені.
Вітю, я тобі довіряю. Але знав, що в тебе буде відчуття провини перед мамою, якщо включишся. Тобі не потрібен цей тягар.
Він задумався.
Це було мудро. І трохи прикро.
Я знаю. Пробач.
Ми лежали у темряві. Я думав: ідеальних історій не буває. Ніхто не сказав усього, що думав. Ніхто не провів ту довгу щиру розмову все вирішилося обережно, у діях, майже непомітно.
Добре це чи ні досі не вирішив.
***
Через тиждень Галина Іванівна подзвонила: голос задоволений. Каже, квартира оновлена, стіни бежеві, як хотіла. Знайшла у коробках свої чашки. Зайшла до сусідки пані Валі раділа побачити її після хвороби.
На хор буду ходити далі, каже. Микола Петрович обіцяв, що нас від району навіть візьмуть на конкурс у лютому. Ганна Василівна каже, разом поїдемо.
Дуже класно, підказую.
Леся, раптом повільніше, розумію: я, мабуть, заважала вам. Поки жила.
Я не став казати «все добре». Це неправда.
Ми просто різні, Галино Іванівно, відповідаю. Головне, щоб вам зараз добре.
Вона помовчала:
Так. Це головне.
***
Часом згадую ті сім тижнів. Не часто, але згадую.
Килимок із трояндами. Каструлі на поверхні. Герань на моєму підвіконні. Солянка в холодильнику. Як Галина Іванівна тримала мою руку теплу, суху. Як Віктор сказав: «трішки образливо», і це було чесніше за будь-що.
Я не виграв битви. Війни не було. Була ситуація, яку вирішив по-своєму. Домівка, яку я відстояв без крику і принижень.
Це не подвиг. Це просто те, що часом мусиш робити, тримати форму свого життя, коли хтось, не зі зла, а звички, починає її гнути.
Захист особистих меж не обовязково стіна чи сварка. Часом це просто вперто йти до того, чого хочеш.
А родина дивна істота. Виживає у будь-яких незручностях. Дихає крізь шпарини. Часом залишає тобі судочок з солянкою на прощання.
***
У листопаді я здав хоругву замовнику. Він написав, що задоволений. Перекинув решту грошей. Я купив собі новий моток японського шовку золотистий, як осінній лист, і поклав у шухляду до столу, на своє місце.
На підвіконні стоїть три горщики: фікус, сансевієрія й розмарин. Жодної серветки.
В квартирі тихо. Пахне кавою й воском від свічки, що запалюю ввечері. Віктор читає у кріслі. За вікном майже зима.
Все на своєму місці.
***
Через місяць ми поїхали до Галини Іванівни в гості. Я привіз їй коробку пастили із тієї кондитерської, що вона згадувала з Ганною Василівною. Вона одразу повела нас на екскурсію по ремонту. Кімнати світлі, бежеві, як мріяла. І, так, на кожному підвіконні лежали вязані серветки. І килимок біля дивана був той самий, із трояндами.
Я стояв, дивився й нічого не відчув. Ні роздратування, ні зверхності. Просто її дім.
За чаєм вона сказала нам із Віктором:
Приїжджайте у лютому на конкурс. Ми «Надію» будемо співати. Я хочу, щоб ви були.
Віктор сказав:
Обовязково приїдемо, мамо.
Я додав:
Звісно.
