Жарти
Соло́мія! Соломка! Дай списати!
Шепіт Валерії рознісся по всьому класу, і Марина Віталівна відклала журнал, який заповнювала.
Третяк! Заспокойся, га? Пиши сама!
Марина Віталівна, ну це ж складно! Валерія, як завжди, не шукала слів у кишені.
А хто казав, що має бути легко? І потім, Леро, у Саломії інший варіант. Тож звертатися до неї немає сенсу.
Як це?! Вона ж на першій парті сидить!
Саме так! посміхнулася Марина Віталівна, передражнюючи Валерію. Я їй окреме завдання видала.
Ну все! Це несправедливо! Лера секунду похмурилася над зошитом, але вже за мить знову шукала вихід із ситуації.
І ніхто не помітив, як знітилася за своєю партою Соло́мія, боячись навіть підняти очі від аркуша.
Всі вчителі знали, що вона «паличка-виручалочка» для класу. Дісталася ж дитині світла голова! Ось і користувався нею кожен, кому не лінь. А якщо відмовиш одразу образи та докори.
Хоч Саломія й не була шкідливою. Вона дозволяла списувати, звісно, але, згідно з маминими порадами, так, аби не зачепити викладачів.
Соломко, я знаю, що ти в мене дуже добра дівчинка. Але й про свої інтереси не забувай. Щоб вступити туди, куди хочеш, треба добрий атестат. І не варто його псувати через лінощі тих, хто й двох правил не може вивчити.
Мамині слова були правдиві, але Саломія лише зітхала у відповідь. Знала б мама, як же важко бути відмінницею в класі, де більшості все одно…
До цієї школи Саломію мама перевела після розлучення з її батьком. Причин було багато. Однією з них стало й те, що у батька Саломки підростав братик. І все б воно нічого, якби братик не зявився ще тоді, коли її батьки були в шлюбі.
Ніхто нічого їй не пояснював. Дорослі вирішували свої питання, а Саломія сиділа в дитячій з альбомом і фломастерами. Методично, сторінка за сторінкою, фарбувала все суцільно чорним. Акуратно, не лишаючи жодної світлої плямки.
Першою це побачила бабуся.
Що ви робите?! До чого довели дитину!
Бабуся була свекруха Саломчиної мами, але чомусь завжди була на її боці.
Та виріс у батька! Той теж усе життя гуляв, скільки ми з ним прожили. Така вже натура Гірка… Схожі, як дві краплі води, хоч убий. Тільки мій завжди повертався без дітей.
І ви його прощали?
А куди діватися, Оленко? Любила ж… І знала, що і він мене любить. Інакше б не повертався.
Важко було пробачити?
Та не те слово. Я й не пробачила до кінця. Мучилася. Тепер думаю навіщо? Кому воно треба було? Не повернеш нічого. Може, це дивно, але ти долі подякуй, що твій чоловік дитину на стороні завів. Я тебе бачу, Олено, ти така сама, як я… Пробачила б і прийняла. Так?
Не знаю Дуже боляче
Розумію. І ще розумію, що Саломія зараз між вами обома, як між молотом і наковальнею. Пожалійте дитину! Сина я не переконаю, не хоче. А ти жінка розумна. Дуже жалію, що ви розходитесь. Олено, подумай, як зробити, щоб Саломія не страждала. Дитина ж не винна
Так. Ви праві. Винні тільки ми
І мама Саломії зробила те, чого ніхто не чекав. Посадила доньку навпроти й пояснила їй, шестирічній, усе як є.
Со́ломійко, ми з татом більше не будемо жити разом, в одному домі.
Чому?
Ми розлучаємося. Тепер ми з тобою будемо жити удвох, а з татом ти зустрічатимешся по вихідних чи коли буде час. Не плач! Глянь на мене! Тато все одно твій тато! Нікуди він не дінеться! Обіцяю!
А ти? Саломія ковтає сердиті сльози. Дорослі такі дурні! Завжди все по-своєму!
А я ж куди подінуся?
Не йди
Тоді Олена зрозуміла, чого ж саме боялася її дочка, коли малювала лише темряву.
І минуло досить часу, перш ніж вона змогла пояснити Саломії, що відбувається, і забрати цей страх. Було непросто, та згодом усе вляглося. Саломія бачилася з батьком. Хай не так часто, як хотілося б, але достатньо, щоб зрозуміти лишили маму, а не її. Тато й далі балував Саломію і з Оленою порозумілися для блага дитини. Вона їздила з ними на Чорне море, няньчила братика, ладнала з мачухою Іриною. Та і дітей любила, й до Саломії претензій не мала.
Та, незважаючи на це, події наклали відбиток. Саломія подумки поверталася до думки, що, може, тато зник через те, що їй чогось бракувало. З Іриною лад, син росте, прагне ще дітей. А власну доньку виховувати не захотів Може, не така, як треба?
Звичайно, мати й бабуся казали, що це не так і її дуже люблять, але червяк сумніву точив душу, не даючи сказати собі: це не про мене.
Цей червяк вилізав у найскладніші моменти, коли Саломії так потрібна була впевненість.
Спочатку це проявлялося не так помітно. Дрібниці ну, похиталися коліна, коли першокласницю викликали на шкільну лінійку читати вірш.
Тиждень із мамою вчила: й перед дзеркалом з виразом читала знала напамять і не боялася. В садочку їй доручали найскладніші ролі в святках, бо завжди розраховували, що не підведе.
А тут взяла мікрофон, знайшла очима маму і все забула. Сльози з очей, жодного слова.
Завуч, що подавала їй мікрофон, присіла навприсядки, лагідно провела рукою по Саломчиній щоці й пошепки:
Пізніше прочитаєш?
Саломії залишалося лише кивнути.
На щастя, Марина Віталівна не забула. Після уроків зачекала її на ґанку.
О, Соломка! Розкажеш мені віршика? Дуже хочеться послухати!
Здавалося б, дрібничка не розказала першачок вірш. Для Саломії ж це було найважливіше. Вона випросталась, відпустила мамину руку і продекламувала до кінця так, що всі поряд зааплодували.
Молодчинка! Я й не сумнівалась, що ти зможеш!
Але ж… Я не змогла
Чому ж? Ще й як змогла! Дивись, скільки нас слухало! Не має значення чи зараз, чи на лінійці! Саломіє, ти молодець! Це я як завуч кажу! Розумієш?
Чи так…
Це Саломія запамятає назавжди. І коли у старших класах Марина Віталівна стане класним керівником зрадіє, бо своя людина: підтримає, не видасть.
Марина Віталівна справді приглядала за Саломією.
Така виразна дівчинка! Тонка, розумна, але тендітна! говорила вона мамі Саломії. Берегти її треба. А не думали перевести в школу з математичним нахилом? У неї явні здібності, а тут… Ну, як би мякше, звичайна школа. Більшість не цікавиться навчанням чи розвитком. Може, поки ще. А Саломії важко. Вона стирає себе, не хоче виділятись це як укутати й ще раз спеленати. Розумієте?
Олена розуміла, але зробити нічого не могла. Школа далеко, а возити дитину нікому. В тата буде ще одна дитина, бабуся хвора, мама працює на двох роботах, щоб купити більшу квартиру. У «однокімнатці», що залишилася після розлучення, тіснувато.
Саломіє, потерпи трохи. Дещо вирішу й подумаємо, що з твоїм навчанням, добре? стомлено казала Олена, обіймаючи доньку на дивані.
Не хвилюйся, мамо! Я почекаю…
Як справи у школі?
Зійде! відповідала Саломія веселіше, ніж було насправді.
Не зійде, а розкажи як є!
Олена щекотала доньку і, між сміхом, Саломія розповідала все.
Відвертої неприязні в класі не було. Все лунало за спиною:
Знову Саломія «випендрюється»! Чули, як вона історію без помилки відбила? Та після такої відповіді пятірок нам не бачити! Не могла скромніше відповідати, чи що?
В обличчя ніхто, аж поки одного разу все змінилося.
Соломія! Десять хвилин! Я не встигаю! сердито шепотіла Лера, і Саломія подала чорновик.
Марина Віталівна, відволікшись на чийсь меседж, не звернула уваги на Валерині інтриги.
Вадим, сусід по парті, мовчки підсунув їй свою тетрадь, щоб легше було бачити завдання Лериного варіанту.
Дякую, беззвучно відказала Саломія і тицьнула в невірне рішення.
Вони із Вадимом з першого класу розумілися без слів. Пара цифр у чернетці, ледве помітний кивок і Вадим швидко виправив помилку.
Лист з чернеткою рушив до Лери й до кінця уроку було тихо.
Після дзвінка почалося «пекло».
Ой, ти нормальна? Як статуя сидить! Кінець чверті! Я нічого, а ти?! Що за подруга?! Лера гримала кулаком по парті.
Лера, не права ти! голос Саломії був спокійний, тільки в душі закипало.
Чому вона всіма винна!?
Це з бабусиної колекції ідіом: «Чого лиха?», «Чого ти мусиш?» Коли сувора, казала: ти дівчинка, не навантажений докер!
А хлопці ж теж лаються!
Їм можна, а тобі ні. Отака несправедливість. Не забувай, треба бути особливою!
А чого ні?
Бо хлопці не одружуються на друзях. На інших так.
А в мами з татом так було?
Якось. Але сама дізнаєшся.
Ото й зараз не хотілося лаятись тими словами, які сипали Валерія з подругами.
Відчепись від неї, Леро, сердито мовив Вадим, запаковуючи підручник фізики. Сама винна! Чому всі тобі зобов’язані?
Бо друзі так не роблять! Лера ще раз гримнула і фиркнула. Захисник з’явився! Сам же списуєш!
Неправда! Саломія вперше не стрималась. Що мелеш?! Вадим сам вирішує! Лише помилки підправляю! І взагалі! Я ж допомогла які претензії?!
Вхопила рюкзак, відштовхнула Леру й вибігла, боячись розплакатись напрочуд усім класом.
Лера не пішла слідом, лиш уголос прошепотіла собі:
Все з тобою зрозуміло, Антоненко. Побачимо ще
День, другий мовчання.
І тиждень. Валерія перестала спілкуватися, клас напружено стежив.
У Валерії ж було, що вигадати. Вміла облаштувати «свято», щоб противнику в життя більше не захотілося.
Саломія гадала, чим закінчиться негаразди, але Лера здивувала.
Соломія, годі дутися! Дві тижні мовчиш! Давай миритися! Лера так відверто посміхалася, що Саломія на мить розгубилася.
Я не ображаюсь.
Ага, видно! Давай лишень забудемо. Краще скажи, як на Новий рік святкуватимеш? Дома? Чи кудись поїдеш?
У голосі Валерії й натяку на старі суперечки не було, і Саломія розслабилась…
Дарма. Валерія образ не забуває, навіть якщо вони її вигадки.
Тому, коли в рюкзаку Саломія знайшла дивну записку, про Леру й не подумала.
«Соломія! Ти мені дуже подобаєшся! Вадим»
Почерк дуже схожий на сусіда по парті. І навіть на думку не спало, що це міг написати хтось інший.
Звідки Саломії взяти, що Лера тиждень допомагала Галині Андріевні, вчительці укрмови, носити зошити і знайшла дівчину, чий почерк схожий на Вадимів. Далі справа техніки: друзі з паралельного класу, і записка була в рюкзаку.
Ось тепер, Саломійко, поплачеш! Не мені одній переживати! Лера поклала записку у рюкзак і застебнула.
У роздягальні біля спортзалу були лише Лерині подруга, Саломія ретельно відпрацьовувала подачі у волейболі, а подруги її відволікали.
Соломіє, давай ще! Сильніше бий!
Вони й бровою не повели, коли Саломія вийняла записку.
Що це? Соломіє! Оце так сюрприз! Дівчата, гляньте! Вадим наш на Соломію запав! Лера вихопила, закрутилася колом. Треба тактику придумати.
Леро, віддай!
Та годі тобі! Хоча ти права ніякої тактики. Вадик! Вадим! Лера вибігла до хлопців.
Саломія побліднішала.
Що Вадим подобається, знала лише вона та мама.
Це погано, мамо?
Чому?
Рано, напевно
Любов не чекає віку, Соломе.
А я кохаю його?
Ще ні. Це закоханість.
Як це?
Уяви: стоїш на порозі, відчинила двері, а там усе: і щастя, і радість, і біль…
Чому? Чому там і біль?
Любов найсильніші емоції, складно все з нею. Але без неї нема життя. Всі шукаємо того, з ким не страшно йти далі…
То це добре?
Прекрасно, якщо з розумом!
Мамо…
Не буду повторювати. Знаєш ти все, дурниць не наробиш. Краще розкажи мені про того хлопця. Я його знаю?
Так…
Саломія оберігала свою таємницю, тішилась нею. А тепер…
Лера, звісно, все збагнула. За реакцією Саломії, яка згортала записку навіть не дочитавши. За тим, як кинула погляд на двері: коли Вадим устиг передати? Лише крики Лери відволікли, інакше б зрозуміла він у тій же команді, не міг цього зробити.
Хлопці вибігли і зо сміху, Лера крутить записку, Саломія бліда.
Що тут відбувається?
Марина Віталівна зявилася з нізвідки клас миттєво затих. Всі знали: якщо класна вважатиме, що це допоможе вихованню всипле всім.
Маринок, в нас новина! Лера поцілувала записку і підняла догори. Тілі-тілі-тесто! Наречений і наречена!
Лера, досить! Що це?
Записка! Вадим зізнався Саломії в симпатії!
Хвиля сміху ледве піднялася, як…
Тс-с! Марина Віталівна повернулась до Саломії. Соломіє?
В цю мить Саломія раптом згадала те вересневе ранкове переживання першачки і підтримку М.Віталівни.
Тобі нема чого боятися! Я знаю, ти зможеш!
І якось само собою відійшла від стіни, ступила крок, другий, і спинилась перед нею трохи схвильованою, як мама, але лагідною.
Лера забрала у мене записку. Я не хотіла її показувати нікому.
Зрозуміла тебе. Вадиме? Марина Віталівна озирнулась до хлопців і сталося неочікуване.
Так! Я написав!
Вадим відігнав захоплених хлопців, підійшов до Лери і вихопив записку.
Чужі листи не читають, Валеріє.
Брешеш! верещала зла Лера, що зрозуміла: задум не спрацює.
Не буде глузувань, не буде переслідувань. Саломія так і ходитиме з гордо піднятою головою.
Не знала Лера, що ця гордість трималась на страху: що осудять, не пробачать, якщо щось не так.
Однак у ту хвилину щось змінилося. Підборіддя Саломії потяглося догори, і здалося, що крізь плечі пробігло щось легке: не виростають же крила? Які дурниці! Люди не літають! Але чому тоді так легко, наче злетить ось-ось над старим шкільним паркетом і забуде про свій страх?
Леро? суворо запитала Марина Віталівна.
Що?! Я просто пожартувала! А він бреше Лера заледве не заплакала.
Віддай! Вадим забрав записку, обережно згорнув і вклав Саломії в руку. Це для тебе! Більше нікому не показуй, що я тобі пишу, домоваємось? Марина Віталівна, а твір буде? Галина Андріївна обіцяла. Я не готовий!
Оце молодець! Добре, що щиро! Буде! Але інша тема «з останнього». Бігом на урок! Дзвоник вже був, а ви ще досі гуляєте!
І сьомий «В» рвонув у клас, не зважаючи на червону від злості Леру, безглуздо щасливих Саломію і Вадима, і маленький клаптик паперу, що Саломія міцно стисла в кулаці.
Цей аркуш вона акуратно вклеїть у свій щоденник. Берегтиме, доки не віддасть його Вадиму вже на власному весіллі.
Тримай, чоловіче!
Що це, дружино?
Наш початок…
І ти довіряєш мені настільки, щоб дозволити прочитати це?
Ти і так усе знаєш!
Ні. Не все.
І що таємниця для тебе? притулиться до Вадима, не чуючи ані гостей, ані гучного «Гірко!» в залі.
Памятаєш, як ти розповідала про закоханість? Про поріг і двері?
Ага!
Ти перейшла цей поріг?
Очі Саломії заіскряться, і її ніжний шепіт Вадим почує навіть крізь музику:
Ще б пак! І двері за собою зачинила! Я вже не закохана.
Як це? Вадим здивовано глянув.
А ось так! Я люблю тебе! Зрозумів?
Оце тепер зрозумів! Гірко, Соломіє?
Гірко!
