Щоденник, 2 жовтня
Часом сором бере в усіх сусідів город прибраний, а наш стоїть, як більмо серед поля. Ми б і самі впоралися, та мене мій артрит мучить, а маму взагалі скрутило, ледве по двору ходить. Сьогодні зранку ще й батько переступає поріг кухні, кепку в руках жмакає, видно, хвилюється.
Слухай, Мишку, почав тато, може б ти нам із мамою допоміг картоплю викопати? Усе село вже впоралося, а ми все тягнемо. Самі б зробили, але здоровя ні до чого.
Я, взуваючи старі чоботи, пробурмотів:
Та де ви її стільки садите? Ми ж не голодуємо. Не вийде сьогодні, тату, бо мушу в райцентр їхати.
Тато зітхнув, а вже збирався щось різке сказати, та махнув рукою, вийшов, підхопив ті вила на подвірї й, перевалюючись на хвору ногу, пішов на город.
Мама, Анфіса, перевязана теплою пуховою хустиною, поквапилася за ним.
Ну що, Миколо, діти прийдуть? тихо питає.
Він відмахнувся:
Та-а, діждешся. Бери цебро, збирай. Пятеро їх виростили, а допомоги не діждешся. Пожвавіше, стара, до вечора бодай шматок пройдемо
І тут Ірина, моя дружина, не витримала:
То ж не справа. Усе самі, ні до кого не звертаєтесь це ж ваші діти! Як би мої батьки живі були на крилах би летіла, схлипнула.
Я обняв її:
І справді, якось не до ладу. Поруч живемо, а разом буваємо рідко. Давай зробимо так: я візьму відгул на роботі, а ти зателефонуй іншим нашим.
Ірина одразу сідає з телефоном і блокнотом на кухні:
Як не можете? У всіх робота, а батьки згорбилися на цьому горщі. Відгул беріть, дітей за собою беріть краще на повітрі, ніж у планшеті втупилися. До вечора всіх чекаю!
Ірина дзвінками і переконаннями всіх-таки зрушила.
А тим часом дідусь Микола сів на край лавки, утомлений, ковтає повітря:
Та, Анфісо До снігу ту картоплю й викопуватимемо. Нащо стільки садили?.. А ти своє: Аби дітям вистачило. Ото й наші дітивідпочивали б краще, аніж лопату в руки взяли Раніше вся рідня прибігала ще до обіду все було викопано. Ото були часи
Мама прислухається:
Чуєш, Миколо, здається, хтось підїхав? Піди, подивися
Микола залишив вила й рушив до воріт. А там сміх, галас, ще й автівка під двором! Я з Іриною, брат Сергій із сімєю, сестра Катерина з дітьми Така радість, що серце стискається!
Ну що, тату, показуй де лопати, вила та цебра лежать? рішуче кажу.
Тато очі витирає, всміхається:
Атож, усе на місці, ще не забув, хрипким голосом обізвався.
І робота закипіла хтось копає, хтось збирає, хтось мішки носить під хлів. Анфісу до хати відправили перепочити, а невістки закотили рукави борщі й вареники на всіх.
Мама усе ж не всиділа вибігає поради давати, та вказівки. Як без неї де город, а де порядок.
А на городі вже й сміх, і жарти:
Памятаєш, Мишко, як ти мені в дитинстві картоплиною у лоба заїхав? Тримай тепер! жартує Сергій.
Дідусь бурмоче невдоволено:
Оце затіялись грати, вже не хлопчаки, а ніби згадка про дитинство
Невдовзі, під вечір, город чистий, бадилля в купі, картопля в коморі, всі втомлені, але щасливі сідаємо за великий стіл у дворі. Галас, сміх, спогади.
Мама всміхається крізь сльози. Добрі діти. Повз нас проходять односельці вітаються, хвалять. Дехто з сумом згадує своїх, що рідко приїздять.
Іринка підійшла, пошепки питає:
Мишко, що на роботі сказав?
Я обійняв її:
Так і сказав батькам допомога потрібна. Відразу відпустили, бо тут, кажуть, допомога родині свята справа.
Варто завжди памятати, яких зусиль і любові в нас заклали батьки. Вони рідко бідкаються вголос, соромляться попросити, але спільна справа та сімейний стіл найбільша для них радість.
