Я кохаю його! А ти мені про якісь дурниці! Нічого не хочу чути! Ти просто заздриш, ось і лізеш не у свої справи! Залиш мене у спокої вже! Займись собою!
Катерина не просто підвищила голос вона кричала так, що навіть напівглухий сусід Василь Степанович, який копався біля свого гаража на подвірї, ледь не впустив ключі від «Жигулів», коли обернувся на цей галас. Його не цікавили скандали, а це вже означало, що Катерина кричала надто голосно.
Причини у неї, як їй здавалося, були…
Було б через що. Врешті, стан закоханості для Катерини це була душевна необхідність. Перерви траплялися короткими, та помітити їх могли хіба що найближчі, які знали Катерину, як облуплену. Таких людей було двоє мама Катерини та сестра. Але мами вже давно не було, а сестра, Тетяна, відмовлялася Катерину розуміти.
Без цього чудового відчуття закоханості Катерина немов не жила: бездумний погляд, розсіяні думки, дратівливість, від якої співробітники відсторонювалися з сердитою порадою:
Може, Катрусю, ти заспокійливі таблетки попий? Важко з тобою останнім часом…
Катруся стискала губи, скреготала зубами й подумки нарікала на цих нудних жінок.
У них, певне, все вдома гаразд: і чоловіки чекають, і діти на ганку бешкетують… А вона? Ні дому, ні чоловіка! І не намічається! Син, звісно, є, але успішною дитиною його назвати не вийде. На жаль, навіть поруч зі своїми двоюрідними братом та сестрою, її Владик поступався. Діти Тетяни були значно талановитіші. Старший, Антон, футболіст і відмінник, доводив, що голова й ноги можуть прекрасно співіснувати. Молодша Софійка співала та танцювала у ансамблі і вже мала вдома повну полицю дипломів і медалей за українські танці.
Образливо! Чому так? Адже Катерина в дитинстві теж бігала по різних гуртках, але жодних особливих досягнень так і не мала бо змінювала захоплення надто часто. Як же інакше? Серцю ж не накажеш! Втрачала інтерес шукала нове заняття.
Ось так і треба жити! Слухати себе, бо другого життя не буде, і з неба ніхто на блюдечку щастя не принесе: «Ось, Катрусю, приймай, забирай, воно твоє!»
Цю життєву істину Катерина запамятала ще змалку. Дивилась, як сестра гризе підручники, а сама збиралася на дискотеку.
Подивись, Таню, все навчаєшся! А хто ж тебе таку вчену заміж візьме? Памятаєш, що бабця казала: жінка має бути мудрішою, але не показувати цього чоловікові? А на тебе хлопці і не дивляться!
І не треба! Навіщо вони мені зараз? Та й бабуся не це казала!
А що тоді?
Вона казала: справжня мудра жінка ніколи не стане показувати свою перевагу чоловікові, якщо любить його.
Та перестань мені голову морочити! Краще допоможи зачіску зробити! Олег чекає!
Катерина летіла на побачення, а Тетяна затишно вмощувалась із книгою. Дві години тиші рідке щастя у їхній хаті.
Сестру Катерина по-справжньому любила. Адже іншої родини не було. Тетяна знала характер Катерини, як свій. Катруся не була злою, скоріше розхристана душевно, незібрана й невпевнена у собі, але в серці мала більше ніжності та доброти, ніж сестра. Катерина притягувала додому бездомних тварин, рятуючи їх слізьми та вмовляннями. І батьки дозволяли, знаючи, що Катерина не відступить; але вона сама виховувала Барсика і Сніжку-кицю, жодного разу не попросивши Тетяну вигуляти чи чистити за ними. Інколи, правда, здавалося, що тварин вона любить більше, ніж людей.
Катрусю, мама просила поїхати до бабусі, допомогти з прибиранням.
Їдь сама, у мене справи!
Які ще справи?
Та яка різниця? Важливі! Барсик кульгає. Його треба до ветеринара.
Він вже тиждень ходить кульгавий!
І що?! Котик сам за себе не відповідає! А бабуся ще справна сама дасть собі раду!
Так вони і сварились, і розїжджалися у різні боки. Тетяна їхала допомагати, а Катерина виймала з шафи святкову блузку її вже чекав Олег, а Барсик став лише зручним виправданням.
Закінчили школу сестри по-різному: Тетяна із медаллю, Катерина як багато інших, без особливої слави.
Питання вибору професії для Катерини не стояло з дитинства вона мріяла про роботу кондитерки. До вітрини із солодощами вона могла годинами прилипати носом. Проте сама потім із задоволенням ділилася смаколиками із сестрою, а кремові квіточки із тістечок ліпила із пластиліну.
Шляхи сестер знову розійшлися.
Тетяна переїхала до бабусі, що після інсульту потребувала догляду. Квартира була недалеко від університету, тож такий варіант усіх влаштував: бабуся отримала турботу, а Тетянаплюс одну годину сну зранку та спокій душі.
Згодом Тетяна познайомила свого нареченого, Романа, саме з бабусею, ще до всіх родичів.
Живіть, діти! Усім місця вистачить!
Скромне, але веселе весілля зіграли швидко, і молодята залишились у бабусиній квартирі. Та й говорити про розподіл житла бабуся не стала все було вирішено справедливо.
Першого правнука Антона бабуся побачила і навіть няньчила. Не стало її, коли тому виповнилося два роки.
Катерина не заперечувала проти розподілу спадку вона тоді якраз закохалася з новою силою і їй було байдуже на будь-які квартири. Вона ж мала кохання!
Хоча це кохання було радше пристрастю: Катерина згорала від бажання, а її обранець дивився крізь неї. Йому було зручно: Катерина приїде, поприбирає, приготує їсти, але навіть на ніч лишитися не може.
Я звик до самотності, Катрусю. Мені так складно…
Він красиво говорив, просив прибрати у своїй «майстерні», а наостанок щиросердно додавав:
Мистецтво вимагає жертв! Я повинен бути увесь у творчості! Але ж я про тебе дбаю! Кохання, відповідальність, справи Я виснажений!
Катерина кивала, зітхала, а єдиним нагадуванням про свій непримітний звязок лишався похапцем (і карикатурно) намальований портрет.
Все завертілося, коли Катерина повідомила про вагітність. Її коханий тільки похмурнів:
Яка ще дитина? Ти що, не при своєму розумі?!
Фінал був банальний і болючий. Мрії розсипалися гострими уламками. Вона навіть не намагалася скласти свою гідність докупи. Лише попросила віддати портрет:
Хоч на память…
Портрет повернули. Катерина роздерла його на шматочки, бурмочучи:
У мене ще все попереду, а у тебе більше нічого!
Доля колишнього їй не була цікава. Турбот вистачало. Дитина народилась, але щастям не стала вона шукала у синові риси батька й таланти, яких не знаходила. Влад ріс тихим, мирним хлопцем, без схильності до мистецтва, зате із захопленням грав у футбол і шахи.
Тільки його двоюрідна сестра Софійка могла зрозуміти брата. Вона шанувала його особливий погляд на світ, слухала історії про «музику логіки» й мрії.
Ти цю музику теж чуєш? зачаровано перепитувала Софійка.
Тихо-тихо, але вона така красива…
І я відчуваю. Бач, ми не самотні.
Проте діти не обирають, з ким їм спілкуватись. Мамині сварки із сестрою призводили до заборон бачитися з родичами.
Влад не міг вплинути на мамині емоційні вибрики, хіба що протестами чи голодуванням, щоб врешті-решт почути:
Ох, роби, що хочеш! Набридло твоє скиглення!
Чому мати посварилася з тіткою, Влад дізнався значно пізніше. Він не знав, що після його народження Тетяна допомагала Катерині, була відсторонена лише після нової катериної драми і звістки, що спадщина від бабусі поділена не на її користь.
Це несправедливо! Я ж така сама внучка, як і ти!
Катю, я ж не просила! Хочеш, давай продамо і поділимо гроші!
Мені твої подачки не потрібні! Бабця завжди тебе любила більше! Тому і залишила усе! А мене ніхто і ніколи не кохав!
Не вигадуй! А я, а батьки?
Якщо не розумієте мене це й не любов!
Катю…
Все! Нічого більше не хочу слухати!
Образа розквітла, пустила глибоке коріння. Катерина у скарбничку старих образ додавала і ляльок, і сукні, і все, що колись здавалося несправедливим. Так вимурувала в душі високий мур.
Тетяна ображалася менше, її «мур» був крихкий: досить було подиху й він валився. Вона пробувала миритися після кожної сварки.
Батьки пішли упродовж року. Горювання струснуло сестер.
Таню, як так?! Чому саме зараз?
Катю, так вийшло. Ми робили все, що могли. Решта не у нашій волі…
Катерина, оформивши спадщину на батьківську квартиру, не приховувала:
Я думала, ти і її забереш.
Чого ти так, Катю? Хіба ми чужі?
Усе життя ти мене не розуміла…
А ти мене. Але це важливо?
Ще й як! Якщо люди одне одного не розуміють навіщо їм бути разом?
Можливо, щоб навчитись розуміти…
Тобі легко казати! У тебе чоловік, діти, дім! А я сама…
Катю, а Влад? Тобі байдуже на нього?
Він сам по собі. З тобою більше часу проводить, ніж вдома!
Бо йому у нас спокійно…
Ось! Ти наче натякаєш, що я погана мати?!
Коли я таке казала?!
Тетянин чоловік, повернувшись додому, застав дружину в сльозах.
За що вона так зі мною?..
Характер такий, знизав плечима Роман. Життя ще навчить…
Не кажи так! Мені її шкода…
Добре, що шкода. А то не всі розуміють, хто їх любить по-справжньому. Може, і не зрозуміє ніколи.
Худий мир кращий за добру сварку: Тетяна завжди шукала шлях до примирення. Тонка ниточка залишалася.
Катерина все чекала великого кохання, дарувала ключі від свого серця кожному нового, але ніхто не хотів їх брати…
Влад проживав більшість часу у Тетяни. Чоловік та діти сприймали його як рідного.
Одного дня Тетяна дізналася, чого прагне черговий Катеринин залицяльник, Кирило: він переконував Катерину продати спадкову квартиру і вкласти гривні у спільне майбутнє.
Якось, повернувшись додому після роботи, вона побачила Влада з розбитою губою. Хлопець спочатку не хотів нічого казати, та згодом таки зізнався: Кирило брутально втрутився у сварку між мамою й сином і вдарив його.
Тетяна не вагалась: зателефонувала сестрі, забравши Влада додому.
Кого ти кохаєш, Катю?! Людину, яка вдарила твого сина?! Ти розумієш, що віддаєш усі ключі від щастя тим, хто не заслуговує?!
То все через тебе! Ти забрала у мене і життя, і ключі…
Які ключі?
Від щастя… У тебе вони є! А у мене?..
Тетяна нарешті зрозуміла. Вона міцно обняла сестру:
Мені здається, Катю, ти весь час віддаєш свої ключі комусь іншому, а я свої зберігаю при собі.
А як правильно?
А хто його знає! Життя покаже…
Зрештою, Катерина осмислила: не варто чекати, що хтось відчинить двері твого щастя чужим ключем. Кажуть: «Де тонко там і рветься». Та навіть найтонша нитка, коли по-справжньому дбати, не порветься.
З часом у Катерини зявилася нова сімя. Влад, обравши родину тітки, знав: мама його любить, навіть якщо ключі від її серця одного разу відчинять лише потрібну для неї двері.
І, проводжаючи родину на львівському вокзалі, Влад обійняв усіх, міцно потиснув руку новому батькові й тихо мовив:
Бережіть маму!
А ти бережи себе, синку. Ми чекаємо.
Головне у житті не загубити ключі від власного серця. Бо двері, яких ти шукаєш, відкриються тільки тоді, коли тримати їх у своїх руках.
