Ненька Катерина: сучасна українська історія материнської любові

День 27 липня

Похмуро, душно, злива зранку погодка зовсім не для душі. Сиділа я на лавочці біля залізничного вокзалу у Львові, всю ніч провела тут, обхопивши себе руками й дивлячись на сіру стіну навпроти. Сльози давно висохли і єдине, на що було сили, просто сидіти й нічого не відчувати.

– І чого це ти тут соплі розвісила? пролунало раптом поруч.

Величезна кремезна жіночка опустилась поряд, її розмір і щедра посмішка одразу впадали в очі. Зітхає й витирає лоба.

– Гаряче сьогодні, а цей дощ як навмисне тільки зробив все гірше! Додому не дійду можна викручувати одяг!

Вона чепурила пляшку з водою і, ніби стара знайома, простягнула мені:

– Будеш? Кажуть, водичка заспокоює. Тобі поможе, може. Мені ні. Скільки не пий усе не те.

Відверто кажучи, я відчувала відразу. Повні люди завжди мене бентежили. Як можна себе до такого довести? Варто трохи себе поважати, хіба складно просто менше їсти та більше рухатися? В унітазі естетики більше! Одразу згадала, як з подругами у спа-комплексі зустріла жінку, схожу на цю поряд замість розслаблення лише зіпсований настрій.

Ще б пак, моя найкраща подруга Ліза одразу заявила: «Я не буду в один басейн з цим жахом, навіть дивитись на таке огидно!» Я сама тоді не дуже погоджувалась, але визнати довелось реально неприємно.

І ось, сиджу я, поряд із схожою, навіть удвічі більшою жінкою ця ще й розговортива. Втекти не було куди і сил вже на це не залишилося. Кілька годин тут просиділа, плакала, потім просто дивилася в одну точку окрім забуття, ніякого плану.

Жінка раптом помітила мої голі руки, відсутність речей й оцінююче подивилась.

– Гарнюня, а речей нема. Ні валізи, ні сумки. Не їдеш? Чи зустрічаєш, чи тобі нікуди йти?

Вперше подивилась їй у вічі: обличчя добре, повне, щоки румяні, посмішка щира. Мимоволі відчула тепло. А потім прорвало несподівано голосно розридалась. Вона пригорнула мене до себе. Я плакала, впираючись у її легку сорочку. Запах якійсь особливий, травяний і квітковий, жодного натяку на піт чи щось інше. Відчувається турбота і спокій. Враз у носі ніби спалахнуло спогадом так пахли мамині руки, яких майже не памятаю. Мамі не стало, коли мені було лиш пять…

– Не відвертайся. Хто образив?

Я заперечно похитала головою, але за мить зізналася. Вона полізла в торбу, дістала великий бутерброд з домашньою курячою шинкою, розгорнула і простягнула мені.

– Тримай, їж, а то страшно на тебе глянути! і ще румяне яблуко.

Я мимоволі проковтнула слину давно вже нічого не їла, а гривень у кишені ані копійки.

– Дякую, але я не їм мяса, сказала я тихо, більше «на публіку», ніж від щирого переконання.

– Гріх так голодувати! знати нічого не хоче, сунула мені шматок в руки. Я вкусила і мало не застогнала від смаку та голоду. Сильна жіноча рука, без манікюру, що не знає догляду але справжня, рідна. Зївши бутерброд, взяла другий.

– Їж, доню, і розказуй свою біду. Що сталося? На вокзалі та сама, без нічого, бідненька.

Розповідати боліло. Та зрозуміла: куди подінешся. Тим більше, сама життя обрала.

Я втекла з дому вчора вночі. Тато той, кого звала татом, оголосив, що у нього буде справжня дитина, а мені раджено збиратись. Зясовується, що я не рідна удочерили мене малою, коли мені було три місяці. А мачуха Інна молодша за нього на понад двадцять років, і відразу стало ясно я тут зайва…

Тато і не натякав ніколи, що я не рідна. А про рідного тата не знає чи не каже… Друзі мої справжні? Ні. Бо, переїжджаючи з міста в місто, я так і не змогла вкоренитися. Покоління нових знайомих «люби себе, чхай на всіх» от і вся суть.

Вона уважно мене вислухала, давала серветки й терпіння. Дістала з торби старенький кнопковий телефон.

– Дзвони чи відпиши батькові, що ти жива. А то буде хвилюватися хай і не взірець батька, але дочекатись же треба.

Написала я СМС, віддала апарат. Жінка випросталась, одягла блузку.

– Я тітка Катя. Живу під Львовом, у селі під Сокалем. Поїхали до мене, а? Куди тобі ще, як не додому? Чужих дітей не буває, сказала так серйозно й тепло, що страхи трохи полягли.

Я зібралась з силами й погодилася. А куди ж далі?

В електричці заснула так втомилась. Тітка Катя ніжно розбудила.

На вокзалі її чекала висока струнка жінка Світлана.

– Мамо Катю, вже вдруге електричку чекаю! Як Яринка?

– Добре, добре, все там нормально. А це, до речі, Кірочка. Поможе нам, а?

Я соромязливо кивнула. Ледь не розсміялась, побачивши Світланчин розмалюваний старий «Жигуль» із Котом Леопольдом на капоті: «Це ще хтось вміє так малювати? спитала я. Ось мій брат, Сашко самоук, розмалював!», з гордістю відповіла Світлана.

До будинку Катерини нас, немов рідних, зустріла купа дітлахів та сусідів всі раді, галас, дорослі посміхаються. У Катерини всі на вулиці знайомі, сусіди, діти, підлітки з різних сімей. Звикала цілий тиждень питати, хто кому друг чи брат.

Світлана згодом пояснила:

– Нас багато майже уся вулиця. Але Катерина нам як мама. Мама єдина жодного разу нікому не відмовила! Сюди всі, кого кинуло життя, як я, як Сашко, як Зінка… От і ми тут, при Катерині.

Вона сама дітей не мала, діабет і серце слабке. Тому і така велика з дитинства хворіє, хоч і ховає діагнози, бо не дала б опіку. Своє життя заплатила а нас усіх виховала…

У Катерини й справді зворотна доля. Кохала, вчилась на лікаря, мало вступила, потім повернулась у село, мався роман із чоловіком, який знущався, переломи, страшні історії… Довго про це Катерина не розповідала, потрохи мені світила Світлана: «Вона після всього дітей не змогла народити але чужих не лишила».

Джерело грошей у Катерини не державна допомога, а велика підтримка. Один з «прийомних» синів, Пашко, у якого складне здоровя, втік з дому, зустріла Катерина в місті. А потім приїхав по нього батько багатий підприємець із Чернівців, Семен Миколайович. Він Катерині за вдячність і вдома допомагає, і з юристами, й дітям з освітою.

Памятаю, як вечорами всі збирались за великим столом, пили чай, сміялись, ті діти, що вона підібрала кожен зі своєю складною долею. Хтось із них тікав, як Світлана, з неблагополучної сімї, Наталка з притулку, Сашко недоношений і хворий. Але під крилом Катерини життя змінювалось.

За столом у Світлани я просто не стрималась розплакалася в окрошку. Складно було уявити, що стільки незнайомих мені людей а всі по-справжньому родина. Міцно, по-українськи, безкорисливо.

Я ще не знала, що такі півроку поруч із Катериною стануть найвищим щастям мого життя…

З часом, коли Катерину розбив інсульт, я відклала навчання у Львівському університеті і переїхала до неї в село, доглядати. Світлана, Сашко, Руслан всі по-черзі допомагали. Я поступила на заочне, підробляла в школі, батько фінансував, але на постійний контакт не наполягав. З Інною, новою дружиною тата, після народження брата стосунки стали офіційними.

Я закінчила психологію і вже кілька років працюю дитячим психологом. Катерина почала потроху ходити, щоправда, недалеко хлопці зробили їй лавку біля огорожі. Всі її діти та онуки збираються там, вітаються, жартують, ганяють по двору, тягають із собою. «Ваш трон, Ваше величність, може чаю?» сміються.

І саме Катерину я першою запросила на своє весілля: «Мамо Катю, ти будеш поруч?». Вона мені відповіла по-справжньому: «Завжди, доню, завжди»

Так у мене вперше зявилась справжня сімя така, що вибираєш сама, і яка любовю та солідарністю набагато сильніша за всі кровні звязки. Мабуть, так тільки в Україні може бути не кров, а серце головне.

Оцініть статтю
ZigZag
Ненька Катерина: сучасна українська історія материнської любові